Про що ж насправді пише Краєвський?

Андрій Кокотюха, добрий професіонал детективного жанру, має на книжковому сайті «Буквоїд» персональну рубрику «Кримінальне чтиво», де регулярно освічує читача у принадах і прорахунках своїх колег. Нещодавно він узявся розтлумачити останній роман Марека Краєвського «Числа Харона» (Л.: Урбіно, 2011).

Головним, як на Кокотюху, є те, що «від книги до книги Марек Краєвський грається зі снобами» (Буквоїд, 09.01.2012). Тут необхідне пояснення: для нашого рецензента усі читачі діляться рівно на дві групи — так звані «нормальні», що потребують суто репортажного викладу подій з жирним акцентом на негативні складові, і читачі «філологічні», тобто сноби, яким подавай витончені ігри розуму. Перших — непорівняно більше, й саме їхні смаки визначають рейтинґи продажів.

Тут Кокотюха правий — невибагливі масові смаки дійсно диктують книжкову моду. Дивина починається з його подальших розмислів. А саме: якщо більшість читачів схиляється до «милодраматичних» сюжетів з присмаком міліцейської статистики, то це, вважай, і є справжня література. А все інше — брязкальця для снобів. Щодо цих забавок Кокотюха навіть винайшов ексклюзивну літературну лайку: «андрухович».

Що ж, коли оглядати літературу з висоти пташиного зальоту, може і така «теорія» привидітися. Та біда в тому, що її ніяк допасувати до Краєвського. Попри напружену слідчу динаміку усіх його детективів, польського автора завжди цікавить насамперед не так викриття криміналу, як процес розв’язання логічної загадки. Інакше кажучи, у центрі його оповіді не професійні навички бандитів чи поліціянтів, а інтелект ловця. У «львівському» циклі, до якого належать і «Числа Харона», — це інспектор Попельський. І його інтелект, виявляється, обтяжений ґрунтовною обізнаністю зі світовим культурним спадком — літературним, мистецьким, музичним і навіть математичним. Тобто, усім тим, що Кокотюха вважає для «справжнього» детектива зайвиною. Тож нічого не лишається, як звинуватити Краєвського у мімікрії: «Він вправно маскує стильний «нуар», який, через притаманну жанрові брутальність та гіперреалістичність, рафінований читач не візьме до рук».

«Нуар» — красива назва «чорнухи». Такий піджанр, де автор хворобливо смакує «квітами зла». Ані Краєвського, ні його Попельського запідозрити в такому годі, бо обидва — відверті епікурейці без жодних симпатій до яких–небудь перверсій. Можливо, Кокотюху спровокувала на неадекватний висновок така фраза–характеристика з роману: «Вловивши слід, Попельський вже не переймався навколишнім світом, блякли симпатії й антипатії, зникали гарні манери й звички. Залишалося слідство — брутальне, конкретне й невблаганне». Наш рецензент–теоретик ухопився за три останні слова і знехтував головним — способом, яким те слідство проваджується: розкодовування криптограм. А такий детективний стиль, на думку Кокотюхи, чи не перша ознака «снобістської» літератури. Ну так подібним «грішить» і Умберто Еко, і Харукі Муракамі. Але — і Ден Браун; а «батьком» криптологічного детективу був, здається, Конан Дойл. Виходить, два останні письменники теж «граються зі снобами»?

Виборсуючися з плутаних конструкцій Кокотюхи. можна зробити принаймні два висновки. Перший: Марек Краєвський геть не такий примітивний літератор, якого насамперед потребує масовий читач. Другий: примітивного масового читача в Україні більше, ніж деінде в Європі, бо там книжки Краєвського стартують уп’ятеро вищим накладом, ніж у нас.

Чим же бере європейського читальника польський автор ретро–детективів (дія усіх його книжок відбувається між двома світовими війнами)? На цьому запитанні зосереджується інша рецензентка, Яна Дубинянська. Енергетичним джерелом прози Краєвського, міркує вона, є постколоніальний синдром: взаємини німців і поляків у тоді німецькому Вроцлаві (перший цикл романів); поляків та українців у тоді польському Львові (нинішній цикл, де уже вийшло три книжки): «Історія тих часів — дотепер болюча рана і для поляків, і для німців, і для всієї Західної Європи. Вона досі їх тримає, не відпускає, пече й чіпляє за живе. На мою думку, саме в цьому, а не в якійсь надприродній детективній майстерності, корінь європейського успіху Марека Краєвського. Він не помилився з провідною темою, з історичним тлом, і вже не настільки важить, що саме на ньому малювати» (ЛітАкцент, 22.02.2010).

Елегантне формулювання, але — коли пильно приглянутися — доказів на своє існування має мало. Почнемо з кінця: письменником обрано декорації, на тлі котрих будь–яка постановка буде успішною. А як бути зі згаданою там же парою сучасних російських ретро–детективістів: Акунін—Юзефович? З літературознавчої точки зору це приблизно рівнозначні автори, але книжки першого стають супербестселерами, а другий — просто гарний белетрист. Отже, справа не в декораціях (вважай, однакових в Акуніна та Юзефовича), а у потраплянні на хвилю ідейних очікувань масового читача. Акунін поцілив у самісіньке серце російської імперської мрії — в цьому секрет.

У Краєвського же якоїсь особливої «польської ідеї» не простежується. Міжетнічні стосунки персонажів (німці–поляки–євреї–українці) цілком політкоректні. Щоправда, у «Числах Харона» можна знайти запальну інвективу супроти росіян («граф Бекерський — це садист і дегенерат, оточений зарізяками, якимись підозрілими росіянами, котрі за його наказом вчинять найгіршу підлоту»). Для Краєвського такий спосіб опису є винятком, а в інших польських письменників можна знайти набагато крутіші пасажі — очевидно, не це приваблює тамтого читача (а тим більше українського — після Василя Шкляра).

Краєвського та його персонажів більше хвилює не національне, а соціально–психологічне питання. Ще у першому романі герой–інспектор найбільшої образи зазнає, коли чує: «Ти, провінційний шевчику, нікчемний кар’єристе, посередносте!». Цим піддано сумніву всю історію його життя: чи справді ти сам себе зробив у цьому світі? У підтексті всіх наступних романів Краєвського — та сама віра в силу розуму, здатну реалізувати твоє життя за твоїми ж власними кресленнями. Можливо, найвідчутніше це саме в «Числах Харона», де Попельського звільнено з поліції, але попри тривалі депресивні почування він таки перемагає всіх: і саму депресію, і поліційну бюрократію, і самих злочинців. Відтак у своїй основі детективи Краєвського — це «повісті про справжню людину», а цей різновид письма популярний що за соцреалізму, що за постмодернізму.

І ще одна імовірна причина популярності Марека Краєвського у західного читача: в його романах не знайдеш жодних слідів корупції (хіба що епізод із політшантажем з боку гестапо в одному з детективів «бреславського» циклу). Особливо це вражає на фоні кримінальних романів з дня сьогоднішнього, де корупційна сюжетна нитка, вважай, обов’язкова. Можливо, у двадцяті–тридцяті роки минулого сторіччя тієї корупції й не було менше, ніж нині (просто тодішня журналістика ще не навчилася її викривати). А проте так хочеться вірити, що золоті суспільні часи колись–таки існували.

* * *

Травнем цього року в Польщі виходить новий роман пана Краєвського зі «львівського» циклу. Влітку його обіцяють перекласти у нас. Й подумалося: а що як видавці ризикнуть додати до книжки карту–схему нової детективної пригоди — адже маршрут екскурсії за попередніми двома романами циклу вже прокладено, і першим гідом був на минулому Форумі видавців сам автор. Либонь, такий візуальний додаток старих львівських вуличок, брам, кнайп і ресторацій став би чудовим читацько–туристичним бонусом. n