Співець людського щастя

Колись давно княжна Варвара Рєпніна назвала Шевченка «геніальним горювальником», а його приятель Пантелеймон Куліш додав: Шевченко — «співець людських неправд і своїх гарячих сліз». Так ми сприймаємо поета ще й досі. І мало хто при цьому пам’ятає, що він був також співцем людського щастя.

«Такий уже в мене характер, — каже оповідач повісті «Музыкант», — я страшенно люблю дивитись на щасливих людей. І, по–моєму, нема прекраснішого, нема солодшого видива, ніж образ щасливої людини». Поза сумнівом, це думка самого поета, думка, яка в повісті «Художник» перетворюється на справжній панегірик людському щастю, може, найліпший в усій українській літературі від давнини до сьогодні: «Багато, надзвичайно багато прекрасного в божественній, безсмертній природі, але торжество й вінець безсмертної краси — це одухотворене щастям обличчя людини; більш високого, прекрасного в природі я нічого не знаю». А що ж робить людину щасливою? Різні речі.

Наприклад, спокій. 4 липня 1857 року Шевченкові наснився сон, начебто він зустрівся в Москві з Михайлом Щепкіним. Друзі почали говорити про театр, літературу, і він нібито запитав Щепкіна, чому той не продовжує свої «Записки артиста», початок яких був надрукований іще в першій книжці «Современника» за 1847 рік. А Щепкін начебто відповів: моє життя «протекло так тихо, щасливо, що нема про що й писати». Великий артист ніколи не зміг би створити чогось схожого на автобіографію П’єра Абеляра, який назвав її Historia Calamitatum («Історія моїх страждань»). Отже, щастя — це спокій і відсутність страждань. Недаром один із героїв повісті «Близнецы» каже: «Найнудніша й наймонотонніша історія — це історія найщасливішого народу». Мабуть, його устами промовляє тут поетова підсвідомість. Спокій — це те, чого хотів би він сам.

Щасливою робить людину, звісно, й кохання. Ось герой повісті «Музыкант» дивиться на юну панянку, яка невдовзі стане його дружиною, і думає: «Миле! прекрасне створіння! Дивлячись на неї, я інколи почуваюся вищим за людину. Такою безмежно щасливою істотою, якою людина ніколи не може бути». Щасливим тебе може зробити й улюблена праця. Пам’ятаєте слова оповідача повісті «Капитанша»: «Трудолюбива людина, по–моєму, найщасливіша людина на світі...»?

А ще можна бути щасливим, заплющивши очі, щоб гойдатись на хвилях музики. Після цілої зливи драматичних пригод, на засланні, герой повісті «Варнак» згадує, як колись давним–давно добра й шляхетна панна Магдалена сідала за домашній орган і починала грати Баха. «То була свята Цецілія! — каже він. — І я, затамувавши подих, слухав її й молився на неї. Це були найчистіші, найщасливіші миттєвості мого печального життя». Хтозна, може, пишучи ці рядки, поет і сам чув божественні звуки Баха й уявляв свою героїню в образі ніжної юної римлянки–мучениці, якою та змальована на картині Карло Дольчі. Тим часом є щастя, якого сам поет уявити собі не міг, але точно знав, що це таки щастя. Найперше — щастя материнства. У поемі «Слепая» мати каже своїй донечці: «Я не умею рассказать / Про ту святую благодать, / Что только матери избранной / Душою можно понимать — / То выше счастия людского. / И как несчастлива, убога / Жена бесплодная...». Словом, щастя — це повнота буття.

А чи був щасливий сам поет? Люди, котрі знали його, відповідали на це питання по–різному: хто казав «так», хто — «ні». Наприклад, його родич Варфоломій Шевченко в липні 1846 року писав, що поет просто «збалуваний щастям». Тим часом Лев Жемчужников так не думав. «У декого, — казав він, — можна порахувати в житті нещасливі дні, а в нього — щасливі». А що сам поет? Чи відчував він себе щасливим? Бувало по–різному. З одного боку, його життя — довга вервечка жорстоких випробувань. Недаром 1 липня 1852 року він писав Семенові Гулаку–Артемовському: «...Мені щастя не личить. Народився, виріс у неволі та й помру, мабуть, солдатом». Але з другого — «коловоротне» поетове життя не раз буквально топило його в морі щастя. І тоді він просто захлинався від його надміру. «О Боже мій! Боже мій! — вигукує герой повісті «Художник», Шевченкове alter ego. — Я такий щасливий, такий безмежно щасливий, що, здається, задихнусь від цієї повноти щастя, задихнусь і помру. Мені конче потрібне хоч би яке–небудь горе, хоч би нікчемне. А то самі судіть: що б я не задумав, чого б я не схотів, усе мені вдається. Усі мене люблять, усі пестують...». І що ж у такому разі щастя?

На це питання поет спробував відповісти в листі до графині Анастасії Толстої від 9 січня 1857 року, наприкінці свого десятилітнього заслання: «Шатобріан у «Замогильних нотатках» сказав, що справжнє щастя недорого коштує і що дороге щастя — погане щастя. Що він мав на думці під цими простими словами? Щастя Лукулла чи Фамусова? Не думаю. Римському та московському панам недешево обходилась тригодинна їжа, яку за три доби не міг перетравити шлунок. Отже, ненажера не може похвалитися навіть щастям тварини. Виходить, знаменитий турист, емігрант, дипломат і, нарешті, автор «Атали» не мав жодного уявлення про справжнє щастя». Мабуть, каже Шевченко, французький романтик ніколи б не збагнув мого щастя. «Бідолашний! Легкодухий ви шевальє де Шатобріан де Комбур! Флорентійський вигнанець нам’яв би вам вуха за такі дурниці, немов школярику–балакуну. Данте Аліг’єрі був тільки вигнаний з батьківщини, та йому не забороняли писати його «Пекло» і його Беатріче... А я... Я був нещасніший за флорентійського вигнанця, зате тепер щасливіший за найщасливішого з людей. І виходить, що справжнє щастя не таке вже й дешеве, як гадає шевальє де Шатобріан. Тепер і тільки тепер я цілком повірив у слова: «Любя, наказую вы». Тільки тепер я молюся й дякую Йому за безконечну любов до мене, за послане випробування. Воно очистило, зцілило моє бідне хворе серце. Воно прибрало від моїх очей призму, крізь яку я дивився на людей і на самого себе... Як золото з вогню, як немовля з купелі, я виходжу тепер з похмурого чистилища, щоб розпочати нову шляхетнішу дорогу життя. І це я називаю істинним, справжнім щастям, якого шатобріани не побачать навіть уві сні». Значить, щастя — це, як казав Амедео Модільяні, «янгол із серйозним обличчям»? Так. А може, це та невловима світла тінь, про яку я писав багато років тому в одній мініатюрі: «Тоді, коли нічого не болить, / Лиш пада дощ розсипаним намистом, / В патьоках джазу з’явиться на мить / Сумного янгола зникома подобизна».

Леонід УШКАЛОВ