Ще кілька років тому купив книгу «Владимир Путин» (Рой Медведев. Москва, Молодая гвардия, 2007). У зв’язку з наближенням виборів президента Росії вирiшив прочитати її. І стало ясно, що книга потребує доповнень.
«Володя закончил школу не с лучшими отметками; он усиленно занимался только по тем предметам, по которым надо было сдавать приёмные экзамены в ЛГУ. ... конкурс достигал 40 человек на одно место» (с. 18). То як же він став студентом? Адже всі вступники посилено готуються саме за тими дисциплінами, за якими складатимуть вступні іспити — то його шанси були рівними нулю. «... Я где–то в начале 9–го класса сходил в приёмную Управления КГБ... – мы инициативников не берём» (с. 17). «В университете был особый отдел, и здесь составлялись весьма подробные характеристики на каждого из студентов. Для большинства это были их первые досье, которые сопровождали затем почти каждого из них до самого конца жизни» (с. 19). Отже, Путін запропонував КДБ свої послуги інформатора і, може бути, у такий спосіб став студентом ЛДУ. «Из событий студенческой жизни Владимир Путин запомнил неожиданное появление у него первой автомашины – «Запорожца». Мать неожиданно выиграла эту машину по обычной тогда денежно–вещевой лотерее с билетами в три рубля» (с. 19).
В 1981—85 роках Путін перебував на оперативній роботі в Дрездені, і закінчилася вона з розвалом НДР. «Вечер, когда возбуждённые немцы подошли к нашему зданию в Дрездене, я помню очень хорошо... Они (пограничники)... открыли окна и выставили в них стволы автоматов. А я вышел к забору разговаривать с толпой... можно было, забаррикадировавшись, заняв круговую оборону и, не вступая ни в какие переговоры, действовать по соответствующей инструкции» (с. 41–42). Далі йшлося про перемовини з натовпом (с. 43). Цей спогад Путіна навіяний, швидше за все, кінематографом.
З Дрездена Путін перебрався у Ленінград. І досить швидко невідома сила зробила пересічного кадебіста правою рукою Собчака, керманича міста. Той період найбільш відомий завдяки комісії Ленінградської ради на чолі з Мариною Сальє і Юрієм Гладковим, яка виявила в діях Путіна нанесення великих збитків Ленінграду. Ленрада рекомендувала звільнити Путіна і передала матеріали в прокуратуру. Але невідома сила наклала гриф «таємно» на всі експортно–імпортні махінації Путіна, а потім «дополнительная проверка не нашла в деятельности последнего никаких злоупотреблений и корысти, хотя ошибок и просчётов тогда было (как у всех!) немало» (с. 53).
Коли в 1999 році Єльцин оголосив Путіна своїм наступником, журналіст Володимир Іванідзе зацікавився справою, яка давно заглохла, і з’ясував висновки комісії Сальє: сировини вивезли на 100 млн. доларів, замість неї продовольства не надійшло. Спроба надрукувати матеріал у «Ведомостях», де тоді журналіст працював, завершилася його відставкою. Іванідзе перейшов працювати в газету «Совершенно секретно», головний редактор якої Артем Боровик часто друкував найнеприємніші для влади матеріали. Мабуть, вони вже домовились про публікацію статті Іванідзе, але через кілька днів Артем Боровик загинув у авіакатастрофі. Журналісти «Совершенно секретно», які розслідували катастрофу, вважають, що вона не була випадковою. Стаття Іванідзе не була опублікована і в «Совершенно секретно».
Путін виграв президентські вибори 2000 року. Незабаром Іванідзе виїхав з країни, Сальє переселилася у село подалі від Санкт–Петербурга через побоювання за своє життя, Гладков ще раніше усунувся від цієї справи. Корупційне минуле Путіна знову кануло в Лету.
Аж ось на горизонті замаячила перспектива, що Путін на четвертий строк стане вождем Росії. Така перспектива перемогла інстинкт самозбереження, і з 2010 року Сальє та Іванідзе знову повернулися до небезпечних викриттів, їхні заяви 2010 року використані вище. Гладков помер раніше...
Володимир МЕЛЬНИК,
кандидат фiзико–математичних наук
Київ