Механіку, крути плівку!

Національний центр Олександра Довженка продовжує знайомити українських сінефілів із класикою німого кінематографа (на минулій «Молодості» — фільм «Два дні» Георгія Стабового, «Людина з кіноапаратом» Дзиги Вертова у столичному планетарії). Цього разу — ретроспектива Петра Чардиніна, 140–річчя якого відзначили показами у київському кінотеатрі «Жовтень». Не обійшлося і без новацій — замість музики тапера німу спадщину одного з основоположників вітчизняного кіно демонстрували під супровід діджеїв.

Гаряча Віра Холодна

Для нашого культурного простору характерна велика кількість амбітних проектів, реалізація яких не йде далі кількох інформаційних повідомлень і парочки презентаційних заходів. На щастя, зусилля Національного центру Довженка з реставрації німих стрічок і популяризації цієї спадщини не зійшли нанівець. Команда Центру, що вирізняється ентузіазмом і готовністю експериментувати, підготувала нам черговий кіно–музичний перфоманс.

У перший вечір, 23 лютого, показали стрічки, що можна віднести до дореволюційного періоду творчості Чардиніна, якого вважають найбільш плідним постановником в історії Російської імперії. Чардинін не є серед видатних експериментаторів Великого німого, чиї шедеври досьогодні визначають кінопоетику, його стрічки важко назвати такими, що випереджають свій час. Та водночас Чардинін з особливою майстерністю, з особливою силою емоційного впливу використовував виразні засоби, що входили до арсеналу кінематографістів 1910–х років. Нестандартні операторські і монтажні рішення, ретельна робота з виконавцями дозволили режисеру підняти на високий рівень популярні тоді «салонні мелодрами». Чардинін зміг надати невигадливим любовним історіям, сльозливим і театралізованим, кінематографічність і психологічну достовірність.

Для нинішнього ж глядача фільми Чардиніна мають безсумнівний інтерес завдяки тому, що атмосфера царської Росії передана в них за допомогою не просто декорацій і реквізиту, а через присутність справжньої фактури цієї минувшини та його вцілілих мешканців. Особливу чарівність показаним драмам — «Міражі» 1915–го року і «Мовчи, смуток, мовчи» 1918–го — надає виконавиця головної ролі, найбільш яскрава зірка дореволюційного кіно, уродженка Полтави Віра Холодна. В обох картинах вона створює зворушливий образ легковажної представниці нижчих класів, яка, відкинувши праведну бідність, намагається знайти щастя в обіймах багатіїв, чуттєвих і водночас бездушних. І чим сильніше вона віддається гріху, чим необачніше зраджує і продається, тим гостріше, пронизливіше співчуття викликає у глядача.

Як контраст до двох мелодрам — стрічка «Дядечкова квартира» (1913), якою завершили перший кіновечір. Це 25–хвилинна «надзвичайно кумедна комедія положень» про заповзятого молодого гульвісу, що перетворив залишене на його піклування багатим родичем житло в готель. У головній комедійній ролі — несподівано ексцентричний відомий драматичний актор тих років Іван Мозжухін.

Саундтреки для «Смутку» і «Дядечкової квартири» створював підібраний діджеєм U–Ra класичний репертуар: не надто синхронізований з дією, але красивий і ненав’язливий. До «Смутку» була застосована «Фантастична симфонія» Берліоза, до «Квартири» — фрагменти з творів Гершвіна. А от до «Міражів» діджей Злата обрала досить несподіваний супровід: схожі на перекличку китів електронні звуки, що меланхолійно пузиряться і завивають, перемежовуються млосними жіночими стогонами, пісенькою про Сен–Тропе, стуком і грюкотом. І це не мало жодного зв’язку з тим, що відбувалося на екрані.

Автор першого кінематографічного «Шевченка»

Другу порцію кінокласики від Чардиніна показували в суботу. Це картини, зняті режисером на Одеській кіностудії, куди його запросили радянські чиновники, викликавши Чардиніна з Німеччини, де він намагався знайти притулок після революції. Ці стрічки є яскравим прикладом того, як молоді радянські кінематографісти намагалися поєднати кіно для широких мас із «правильним» ідеологічним наповненням. Прикметно, що в роботі над стрічкою були задіяні такі метри української культури, як Амвросій Бучма (виконавець головної ролі) та академік Василь Кричевський (художнє оформлення). Знятий в 1926–му «Тарас Шевченко» — перша картина, присвячена життю великого поета, закономірно підкреслює революційний пафос його творів, загострює увагу на його драматичних взаєминах iз хранителями царського режиму. Цей спрощений, не завжди історично достовірний погляд на біографію Шевченка, є не просто прикладом штампів, таких живучих у радянські часи, а й спонукає усвідомити, що багато в чому вони і дотепер мають вплив на суспільну свідомість.

Завершила ретроспективу «Укразія» (1925) — чи не перший в історії як українського, так і радянського кіно шпигунський трилер, присвячений агенту більшовицького підпілля, який проник у штаб командування білогвардійськими частинами, що зайняли Одесу. Фільм примітний у першу чергу масовими сценами, знятими з великим розмахом і виразністю — наступом загонів Червоної армії та робітників, і панічною втечею їхніх деморалізованих супротивників і мешканців міста, які не чекають нічого доброго від нової влади.

Обидва фільми (вони входять до переліку німих стрічок, підготовлених Центром Довженка для випуску на DVD) були представлені у скороченому вигляді. Фахівці з Державного кінофотофоноархіву для більшої динамічності урізали чотиригодинного «Шевченка» до півтори години, а 3–годинну «Укразію» — до години. І якщо після цих рішучих заходів «Шевченко» зберіг ясність сюжетного оповідання, то заплутаний, насичений безліччю інтриг детектив «Укразія» постав досить незв’язною мішаниною дій персонажів. Осмисленості цьому спірному ходу додав музичний супровід. Якщо «Шевченко» був показаний під акомпанемент відомого джазового музиканта Олександра Саратського, який вишукано підсилив ліризм цієї дещо клішованої оповіді, то саундтрек до «Укразії» (автори — Денис Крауз, Євген Столбовий) став не стільки звуковою ілюстрацією фільму, як його інтерпретацією. Високі, гучні електронні тони надавали цій дивній оповіді відтінку фантасмагорії, разом iз потріскуванням вінілових платівок створювали враження чарівності старої казки, а тривожні й зловісні віражі з африканськими наспівами, що супроводжували переможний марш більшовиків, наводили на думку про нашестя варварських племен, неминучу загибель цивілізації.

Безумовно, підхід співробітників Центру Довженка до презентації німих фільмів викличе чимало заперечень, докорів у недостатній тактовності поводження з матеріалом, таким беззахисним у своєму стилістичному анахронізмі. Однак подібні суперечки будуть лише сприяти досягненню бажаного результату — введенню забутої української класики в актуальний культурний простір.

Олександр ГУСЄВ