У ніч із неділі на понеділок у Голлівуді відбудеться 84–те нагородження премією «Оскар». Якби організаторам раптом спало на думку доповнити сценарій дійства історичним і географічним екскурсом, то «український розділ» зайняв би, певне, не одну годину. Адже список наших співвітчизників, які отримали золоту статуетку, не кажучи вже про кількість номінованих на премію Американської кіноакадемії, дуже довгий. А якби про кожного з переможців розповісти бодай по одній найцікавішій історії з творчого життєпису, церемонія тривала б до ранку. Газетні шпальти теж мають межі, тож розповісти про всіх і відразу — завдання нереальне. Хоча і варте, зважаючи на той яскравий шлейф перемог, який супроводжує наших земляків на «Фабриці мрій».
У 1930–х роках американські шанувальники професійного боксу не пропускали жодного бою свого земляка Джека Браззо. Залізний Джек навіть встановив рекорд за кількістю здобутих поспіль перемог, які завершував нокаутом. Але чи думали тодішні зірки американського боксу, що отримують кулаком по носі від сина українських емігрантів, який, почавши трудові університети з вугільних копалень, зійде до вершин кіномистецтва? Навряд чи.
Його батько Іван, який також тяжко працював на пенсільванських шахтах, встановив ритуал. Щотижня, отримуючи свіжу українську газету, перечитував її від першого речення до останньої крапки. Вголос, посадивши біля себе дітей. Це залишилося не просто на рівні дитячих спогадів — українство було органічним для Володимира Палагнюка, який згодом для спорту візьме псевдо Джек Браззо, а в світ кіно ввійде як Джек Паланс (або Пеленс). Хоча він ніколи на ньому не наголошував...
Друга світова війна розставила суттєві розділові знаки в його житті: з боксерського рингу довелося пересісти за штурвал бомбардувальника. Якось літак, яким керував Володимир–Джек, спалахнув — хоч політ був і навчальний, та полум’я охопило машину навсправжки. Парашут урятував чоловіку життя, однак вогонь безжально спотворив обличчя. Далі були тривале лікування, пластичні операції, нескінченні пересадки шкіри... Але навіть шрами, яких так і не вдалося позбутися, додавали Джеку мужності й шарму. Принаймні не завадили зробити блискучу кар’єру.
Закінчивши 1947 року факультет акторського мистецтва в Стенфордському університеті, свіжоспечений актор відразу з успіхом дебютував на Бродвеї — у знаменитій п’єсі «Трамвай «Бажання», де був дублером знаменитого Марлона Брандо.
А далі настала черга кіно. Фільми, в яких знімався Джек Паланс, глядач сприймав на «ура» — «Ігри патріотів», «Легенди Заходу», «Бетмен», «Молоді пістолети», «Легіон проклятих», «Аустерліц»... Однак лише в березні 1992 року Джек Паланс здобув омріяний трофей — золоту статуетку «Оскара», на якого його номінували тричі впродовж кінокар’єри. Нагорода вихідцю з України дісталася за роль ковбоя в картині «Міські піжони». Йому загалом таланило з ролями розбійників, піратів та інших похмурих типів (амплуа зумовили шрами на обличчі й хрипкий голос). Навіть у своєму прем’єрному фільмі «Паніка на вулиці» Джек зіграв злочинця.
Однак ті, хто близько знав актора, стверджують: у житті він був надзвичайно делікатним і сентиментальним. Мислив образно, говорив дотепно, врешті переносив свої почуття і переживання на картини, які малював. Був поетом, видав збірку власних віршів «Сад любові». Навіть у пихатому Голлівуді, що знемагає від заздрощів та інтриг, не нажив ворогів. Не ділив людей за походженням і кольором шкіри. Міг перервати прогулянку багатолюдним Нью–Йорком, аби дати автограф прибиральнику сміття — на шматку пластикової торбини, оскільки ошелешений такою увагою прихильник не міг віднайти бодай клаптик «пристойного» паперу.
Чи можна було не любити такого чоловіка? На брак уваги з боку прекрасної статі Паланс поскаржитися не міг. Двічі одружувався, мав трьох дітей. А ще — тонке почуття гумору. Свою популярність у жінок пояснював тим, що його «зірка» на знаменитій Алеї слави розміщена якраз навпроти відомого магазину Frederick of Hollywood, який спеціалізується на продажі жіночої білизни.
Але якщо йшлося про серйозні речі, Джек Паланс був непохитним. Якось організатори фестивалю російських фільмів у Голлівуді вирішили вручити почесні нагороди народних артистів Росії йому та Дастіну Хоффману. Отримуючи диплом, Хоффман із голлівудською усмішкою заявив, що його предки походять «із російського міста Києва». А Джек Паланс, піднявшись на сцену, заявив, що не має нічого спільного ні з Росією, ні з російським кіно. «Тут хтось щось наплутав. Я — українець, а не росіянин. Тому почуваюся на цих урочистостях не в своїй тарілці». І пішов, відмовившись прийняти «чужу» нагороду.
Він шанував українське кіно, міг годинами говорити про творчість Довженка, Іллєнка, Параджанова. У фільмі молодого українського режисера Олеся Саніна «Кобзарі» планував зіграти головну роль — людини, яка повертається з Америки до України. Не судилося: у листопаді 2006 року 87–річний Володимир Палагнюк відійшов у кращий світ.
Кажуть, демарш Паланса став добрим уроком для Дастіна Хоффмана. Дещо присоромлений через власну «географічну необізнаність», нині актор за нагоди наголошує, що його рід походить з України.
Батько 75–річної зірки «Людини дощу» народився у Києві. Емігрувавши до Америки, Гаррі Хоффман довго шукав себе в різних професіях, зупинившись, зрештою, на торгівлі меблями. А його дружина Ліліан, що народилася в Румунії, завжди мріяла про кар’єру актриси. Однак мрія обмежилася кількома любительськими театральними постановками. Нереалізовані творчі амбіції Ліліан скерувала на дітей, і, як кожна самовіддана єврейська мама, твердо вірила, що колись її малюки неодмінно стануть відомими акторами. Дастін, може, й мав би інші плани, але не розчаровувати ж маму... Зрештою, Хоффман мав іще один стимул ступити на акторську стезю: маленький на зріст, він не бачив іншого способу привернути до себе увагу прекрасної статі. Викладачі не приховували, що з такою незавидною зовнішністю годі сподіватися на успіх у кіно. Але помилилися. Після кількох непомітних спроб у кіно Дастіну раптом запропонували головну роль у стрічці «Випускник», яку згодом назвали символом бунтівливих 1960–х. За цей фільм Хоффмана вперше номінували на «Оскар». Того разу «золотий чоловічок» пролетів повз, зате «Золотий глобус» започаткував його колекцію нагород.
Подейкують, що від ролі кульгавого злодюжки Ріко Ріцці на прізвисько Пацюк, який помирає від туберкульозу у фільмі «Опівнічний ковбой», молоду зірку відмовляли і друзі, і рідні. Радили знайти дотепніший спосіб для «самогубства». Дастін наполіг на своєму, фільм отримав усі основні «Оскари», і лише його роль другого плану залишилася поза увагою кіноакадеміків. Шокований Хоффман дозволив собі не надто дипломатичні висловлювання на адресу суддівської команди. Як результат — 10 років при визначенні «оскароносців» Американська кіноакадемія його відверто ігнорувала. А це був дуже продуктивний період кар’єри актора — ролі у фільмах «Солом’яні пси», «Ленні», «Вся президентська рать» увійшли до золотого фонду кіно.
Таку бажану статуетку Хоффман отримав у 1980–му — за роль у картині «Крамер проти Крамера». Його партнерка по фільму Меріл Стріп довго пригадувала нестерпний характер Дастіна, з яким «напрочуд важко працювати, бо Хоффман постійно втручається в процес зйомок і ледве не секундоміром вимірює час свого персонажа на екрані». При цьому й колеги, і критики захоплюються професійністю актора: Дастін може кілька діб поспіль не спати, аби втілити на екрані втому, підкладати каміння у взуття, щоб його кульгавість виглядала природно...
Комедія «Тутсі», де Хоффман переконливо відтворив образ «кралечки», проникнувши в закапелки жіночого стилю і душі, досі популярна. Хоча, на думку кінокритиків, найкращу свою роль актор зіграв 1988–го у фільмі Раймонда Баббіта «Людина дощу». Образ дорослої людини, назавжди зануреної у власне «я», повністю змінив ставлення світу до людей, що страждають на аутизм.
«Ти світло мого життя». Цю та кілька інших пісень в однойменному фільмі виконала американка українського походження Квітка Цісик, яка також зіграла роль подружки головної героїні. Зйомки фільму завершилися, а між студією звукозапису, з якою працювала Кейсі (під таким іменем Квітку знали в Америці), та кінокомпанією, що знімала картину, почалась юридична баталія — під чиєю маркою випускати диск із піснями до фільму. Суперечка не вщухала довго, а тим часом права на пісню You Light Up My Life викупив Пет Брун. Подейкують, цей спритний чоловік легко вгадував долю майбутніх хітів. Тож доки диск із саундтреком готували до виходу, пісня била всі рекорди успіху. Але виконувала її донька Пета — Дені Бун. І навіть на церемонії вручення «Оскара» 1977 року, де автор пісні Джек Брукс отримав за неї золоту статуетку, цей хіт співала саме вона. Квітка Цісик прийти на вручення відмовилася.
Однак цей прикрий випадок ніяк не позначився на її любові до пісні — Квітку Цісик знали, впізнавали і слухали на всіх континентах, де живуть українці. Вона кілька днів не дожила до свого 45–го дня народження — згоріла від раку, хвороби, яка забрала її маму і сестру. Записала дві збірки українських пісень — «Квітка» і «Два кольори», планувала записати колискові. Також мріяла побувати з концертом у вже незалежній Україні, але не встигла... На історичну батьківщину приїжджала лише раз — 1983–го.
Американець Юл Бріннер свого «Оскара» отримав 1956 року — за роль короля в кіноверсії мюзиклу «Король і я». Хоча за сюжетом його власної долі також можна знімати кіно. Юл навчався в Сорбонні, працював у Паризькому цирку, але після травми подався до театральної школи. Син швейцарця Бориса Бріннера й українки з Владивостока Марусі Благовидової, він знав багато мов, під час Другої світової працював коментатором на радіо, що транслювало свої програми на окуповану Францію. Після війни грав на Бродвеї, знявся в багатьох голлівудських картинах. Юл був Крісом у «Чудовій сімці», Дмитром Карамазовим у «Братах Карамазових» і Тарасом Бульбою в американській екранізації гоголівського твору. З успіхом знявся в картині колишнього киянина Анатоля Литвака «Анастасія». І навіть поголив голову, аби бути переконливішим у ролі свого «оскароносного» Короля. Потім шевелюру не відрощував свідомо, залишаючись вірним королівському образу.
До речі, в мюзиклі «Король і я» Юл Бріннер виходив на сцену впродовж 30 років, 4625 разів! Ця постановка мала великий успіх, Юл купався в глядацькій любові. Його талант шанували Пабло Пікассо і Сальвадор Далі, королі Іспанії Хуан Карлос, Греції — Костянтин, Йорданії — Хусейн.
Коли Бріннер дізнався про свій фатальний діагноз — 1983–го у нього діагностували рак легенів — відразу ж подався зі своїм «Королем» у прощальне турне американськими містами. Юл чотири рази одружувався, останній шлюб із малазійською танцюристкою Кеті Лі уклав, уже знаючи про недугу. Два роки він героїчно чинив опір хворобі. Та навіть після смерті актор ще довго «спілкувався» зі своїми співвітчизниками. Американська легенева асоціація записала серію телезвернень Юла Бріннера, де він закликає відмовитися від куріння — звички, яка коштувала йому життя. n
(За матеріалами проекту «Українці в світі»)
Льюїс Майлстоун (1895—1980), кінорежисер, народжений в Одесі, двічі лауреат премії «Оскар»: 1927 р. за фільм «Два арабські лицарі» та 1930 р. за картину «На Західному фронті без змін».
Пол (Пауль) Муні (1895—1967), артист кіно і театру, народжений у Львові. Нагороджений «Оскаром» як найкращий актор за фільм «Історія Луї Пастера» (1936).
Давид Олівер Селзнік (1902—1965). Американський кінопродюсер, виходець із родини емігрантів з України. Його фільми «Віднесені вітром» та «Ребекка» нагороджено «Оскаром» у 1939–му та 1940 рр.
Едвард Дмитрик (1908—1999). Американський кінорежисер, народжений у сім’ї емігрантів з України. Був номінований на «Оскара» за фільм «Перехресний вогонь», але через звинувачення у співпраці з комуністами (так звана справа «Голлівудської десятки») нагороди не отримав.
Бернстайн Леонард (1918—1990). Американський піаніст, композитор. Походив із родини емігрантів з України. Автор музики, зокрема до мюзиклу «Вестсайдська історія» (1961), яка була удостоєна 10 премій Американської кіноакадемії.
Елмер Бернстайн (1922—2005). Американський піаніст, композитор.
Походив iз родини емігрантів з України. Нагороду отримав за музику до мюзиклу–фільму «Вельми сучасна Міллі» (1967) у категорії «Найкраща оригінальна музика». Був номінований на «Оскар» 14 разів.
Варвара Карінська (1886—1983), художник по костюмах. Уродженка Харкова, здобула «Оскар» у 1948 році за роботу у фільмі «Жанна Д’Арк», головну роль у якому виконала Інгрід Бергман.
Євген Мамут (1942), колишній харків’янин. Майстер спецефектів, отримав нагороду за стрічку «Хижак» з Арнольдом Шварценеггером (1987).
Вальтер Меттау (1920—2000). Американський кіноактор, походив із сім’ї емігрантів з України. Володар премії «Оскар» як найкращий актор другого плану за фільм «Щасливе печиво» (1966).
Стівен Спілберг (1946). Американський кінорежисер, сценарист і продюсер, походить із родини українських емігрантів. Нагороджений «Оскаром» за картини «Список Шиндлера» (1993) і «Врятувати рядового Райана» (1998).
Майкл Дуглас (1944), син номінанта на «Оскар» Кірка Дугласа (1916), який походить із родини емігрантів з України. Отримав премію Американської кіноакадемії за найкращу чоловічу роль у картині «Уолл–стріт» (1987) і як співпродюсер фільму «Пролітаючи над гніздом зозулі»(1975).
Наталі Вуд (Наталія Захаренко) (1938—1981). Американська кіноактриса з родини емігрантів з України. Виконала одну з провідних ролей у кінострічці «Вестсайдська історія» — «Оскар» 1961 року у номінації «найкращий фільм».
Сергій Бондарчук (1920—1994), радянський кінорежисер, актор, педагог, народний артист СРСР. Народився на Херсонщині. Його кінокартина «Війна і мир» отримала нагороду Кіноакадемії як найкращий фільм іноземною мовою (1969).
Дмитро Тьомкін (1899—1979), народжений у Кременчуці на Полтавщині. Англійський композитор кіно, аранжувальник, диригент. У середині ХХ століття був найвідомішим композитором «Фабрики мрій», володарем чотирьох «Оскарів» за найкращу музику до кінофільмів «Рівно опівдні» (1952), «Високий і могутній» (1955), «Старий і море» (1958).
Ігор Мойсеєв (1906—2007), народжений у Києві артист балету, хореограф, балетмейстер, народний артист СРСР. Лауреат премії «Оскар» у галузі танцю (1969, 1971).
За часів незалежності Україна здобула два технічні «Оскари», які присуджують за наукові та інженерні розробки в галузі кінематографа. Обидві нагороди у 2006–му привіз із Голлівуду Анатолій Кокуш, засновник компанії «Фільмотехнік». Першу з них Анатолій отримав за розробку системи знімальних кранів «Каскад». Другу — у співпраці з Юрієм Поповським та Олексієм Золотарьовим — за розробку операторського крана «Авторобот» та літаючої панорамної головки. Технічні розробки Анатолія Кокуша «брали участь» у зйомках таких відомих стрічок, як «12 друзів Оушена», «Титанік», «Код да Вінчі», «Війна світів», «Трансформери», «Гаррі Поттер» та інших.
Російські активісти активно вивчають «матбазу» масових протистоянь із правоохоронцями: щити, балаклави, коктейлі Молотова... За прикладами, благо, далеко ходити не треба: поряд, якихось шість сотень кілометрів, — Україна, де досвідчені товариші покажуть, навчать, передадуть досвід. >>
Лідер партії «Зміна» (Zmiana) Матеуш Піскорський не знав, що його партію фінансували російські спецслужби — така лінія захисту польського політика, заарештованого у Польщі за шпигунство та поширення антиукраїнських настроїв. Прокуратура і Агенція внутрішньої безпеки стверджують, що все було саме навпаки. >>
На тлі низького безробіття та великої кількості вакансій чеський уряд започаткував нову державну програму запрошення іноземних фахівців, повідомляє «Радіо «Свобода». Ідеться передусім про кваліфіковану робочу силу, яка зможе закрити прогалини на чеському ринку праці, а головним джерелом таких фахівців чехи бачать Україну. >>
Міністри фінансів країн єврозони та представники Міжнародного валютного фонду після 11-годинних переговорів у Брюсселі домовилися вчора про новий транш допомоги для Греції в 11,5 млрд. доларів (10,3 млрд. євро) та реструктуризацію боргу, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
