«Режисер — це стратег культури в зоні театру»

Програма відзначення 125–річчя режисера Леся Курбаса — масштабна, насичена і багатовекторна. Директор Центру Леся Курбаса Неллі Корнієнко сподівається, що ця програма вшанування пам’яті видатного режисера спровокує новий етап у вивченні оригінального досвіду творця модерного національного театру європейського рівня.

«Театр Курбаса можна скласти з окремих ролей окремих талановитих акторів та окремих вистав...»

— Неллі Миколаївно, які з українських театрів сьогодні у своїй роботі максимально наближені до ідей та естетики Леся Курбаса?

— Курбас — стихійний семіотик і стихійний антрополог... А ще — у 1920—30–ті роки його професійно зацікавили психо–художні енергії — те, чим в останній третині ХХ століття займався, зокрема, Гротовський. Цікаво, що свою формулу актора («актор — це вміння тривати в наміченому уявою ритмі») він, на відміну від Станіславського і Мейєрхольда, виводив iз найглибинніших витоків життя. Його художні досліди ніби провокували майбутню науку на додаткову аргументацію. За 20—40 років наука відповіла Курбасу несподіваним «консенсусом» думок. Гадаю, що всюдисущий ритм став володарем його акторської формули «за підказкою» евритмії Штайнера, вплив якого режисер відчув під час навчання у Відні. Щодо театру курбасівської естетики. Гадаю, такого театру немає — ми досі пожинаємо плоди вилучення Курбаса з художнього процесу... Театр Курбаса можна скласти з окремих ролей окремих талановитих акторів та окремих вистав...

— А якщо це питання персоніфікувати, кого з акторів ви б назвали Розумним Арлекіном?

— Актори, які належать до курбасівської інтонації та частково технології, — це Богдан Ступка, Богдан Козак, Петро Панчук, Григорій Гладій, Олексій Петренко... У Німеччині — Мартин Вуттке. У Гротовського — Ришард Чесляк. Стосовно Театру Леся Курбаса, яким керує Володимир Кучинський, можу сказати, що він етично наближається до гуманістичних цінностей, які сповідував сам Курбас, — нація, свобода, народ, любов... Але новації цього театру часом хибують на естетичну інфантильність... Нічого поганого в цьому немає, але це так. Порушують цю інфантильність хіба що Олег Стефан чи Олег Цьона у своїх кращих ролях.

Курбас був стратегом Культури, де театр ставав суб’єктом. Те, що його не стало в нашій культурі, те, що цю гілку духовного, інтелектуального, екзистенційного театру було зрізано, — велика втрата, яку ми відчуваємо по сьогодні. Це чорна діра, безодня, яка поглинула найпродуктивнішу театральну думку. Після витіснення цього сегменту з нашої культури дуже важко нарощувати м’язи. Можливо, згодом ми це надолужимо, але поки що хвороба дуже болісно з’являє себе. Ставлячи О’Ніла, Піранделло чи Шекспіра, український театр все одно грає Шельменка... Не завжди, але дуже часто. І ми вже любимо не розумника Гамлета, а Шельменка в строях Гамлета... І продовжуємо до цього звикати...

«Майбутнє культури — за модульною системою»

— Утiм кожен другий режисер сьогодні позиціонує себе реформатором...

— Але ж реальність, яку ми бачимо в театрі, демонструє дуже низьку якість усіх цих експериментів... Одного разу я була на виставі, яка, як би це сказати коректно, не мала нічого спільного з думкою і духом на сцені. І поряд зі мною сиділи молоді люди, які цим спектаклем просто захоплювалися!... Коли я запитала, хто вони, звідки, з’ясувалося, що це студенти Києво–Могилянської академії. Я була вражена. І це навіть не можна вважати їхньою провиною. Вони іншого не знають. Не бачили Някрошюса, Морталера, Сузукі чи Касторфа, не знають сучасної мови нового європейського театру... А може, вже й не вміють дослухатися до нових сигналів, що їх подає сучасний світовий театр... Наступає атрофія слуху і зору. Інколи ми спостерігаємо в комусь iз режисерів своєрідну тіньову пам’ять про минулі естетичні сплески нашого театру. І до нас у Центр приходять молоді режисери, слухають, читають... Але читати — це одне. І зовсім інше — проростати крізь живу траву театру, напоєну різними запахами, енергіями, естетиками...

— Кілька днів тому про мистецький контекст, а точніше, про його відсутність, ми розмовляли з режисером Владом Троїцьким...

— Дуже важливо, в якому казані ти варишся, частиною чого ти є... Нещодавно курс Леся Танюка та Олега Драча спеціально поїхав до Криворівні, де, як відомо, в різні роки відпочивали Іван Франко, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Василь Стефаник, Костянтин Станіславський, Володимир Немирович–Данченко... Ця земля має особливу енергетику — це доведено історією. Її можна назвати синергетичною. Студенти повернулися звідти іншими людьми. Бо на тих майстер–класах у Криворівні вони жили іншим життям — посеред природи, в горах, біля церкви, готові до сповіді... Є такі останні українські культурні модулі, які зберігають унікальну культурну ауру, ауру пам’яті тисячоліть, що випромінює нові ідеї і нові мови, яка говорить прихованими стихіями. І коли ти туди потрапляєш — починаєш резонувати з ними. Так вибухають відкриття. Гадаю, майбутнє культури — саме за такою модульною системою. Яка може пересуватися, може з’єднуватися, «дихати» як духовна та інтелектуальна мережа...

— Центр Курбаса активно працює з молодими режисерами. Як ви оцінюєте перспективи професії, засобами якої Лесь Курбас вписав український театр у світовий мистецький контекст?

— Ми працюємо не тільки з молодими режисерами, а й з молодими драматургами, сценографами та критиками. Режисер, як ми вже казали, — не лише постановник вистави, а стратег культури в зоні театру. Поки що серед молоді такої людини я не бачу. Тим не менше, я знаю десь сім–вісім–дев’ять режисерів, які володіють відчуттям сучасної мови театру... Вони є носіями нових типів поведінки, коли почуття не ставлять на котурни і у виставах обходяться без придихань та пафосу...

Володимир Снігурченко з Харкова, наприклад, демонструє дуже складну естетичну мову — свідомість «на межі». Він ламає лінію звичної норми і вводить межову свідомість у нові права, зокрема, право на абсурд як оцінку життя; вводить суїцидальні мотиви — як нормативний вирок. Конкретна вистава «працює», як лікар–діагностик, що ставить суспільству небезпечний діагноз. Це сучасний погляд театру на життя. Він досить відкритий, у чомусь незахищений, але мужній... Мені подобається нова, суворо–аскетична правда–жерсть Павла Юрова. Правда прямостояння в оцінках. Цікаво працює Іван Орленко. Хоча й дещо еклектично, але я не вважаю, що це погано. Колись, у класичному просторі еклектика означала відсутність стилю, єдності... Але нині вона набула конструктивних рис, адже еклектика — це всього лише репетиція майбутнього синтезу. Вона відкриває закриті системи класичної культури... Як Курбас періоду Молодого театру відкривав горизонти і Сходу, і Заходу, заохочував усі естетики, всі стилі...

— Курбас мріяв возвести театр у ранг релігії. А в якому ранзі театральне мистецтво перебуває сьогодні?

— Стратегічні мистецтва — театр, академічна музика тощо — все менше стають суб’єктами і все більше комерціалізуються. Театри демонструють ознаки підприємства. А коли ти підприємство, то мусиш заробляти кошти, грати різних «Маринованих аристократів» чи неодноразово «Одружених таксистів». Це — сигнал того, що театр втрачає енергію... Зараз культура лише згадує свої морально–етичні домінанти. Незаперечно — естетика не народжується без етики. Сьогодні наше театральне мистецтво, безумовно, перебуває у стані кризи. Це і добре, і погано. Добре — тому що сама криза завжди вагітна траєкторією виходу з неї. Підказка — розвивати експериментальні, лабораторні, парадоксальні, нераціональні напрямки... Паралельно розвиваючи традицію. Театр сьогодні перейшов власні кордони. Він в останні двадцять років «окупував» суміжні простори — кіно, живопису, інсталяції, театр став експансіоністом... Зверніть увагу: сучасний пошуковий театр ближче до інтелектуальної прози, до алгоритмів музики. В історії це спостерігалося й раніше. І періодично ці культурні рухи відтворюються. Так, колись живопис Клеє, радше, говорив алгоритмами поезії Малларме, Рембо, Хлєбнікова... Спілкування різними художніми мовами народжує принципово нові смисли.

КУЛЬТУРНА ПОЛІТИКА

— Неллі Миколаївно, держава сьогодні Центру Курбаса допомагає чи заважає працювати? До ювілею вона частково долучилася. А як щодо вашої повсякденної роботи?

— Що вам сказати... Рейдерські візити до нас продовжуються, комунальні платежі Центру періодично сплачує наша сім’я, але ж це не може тривати вічно... Я вважаю сьогоднішню владу — у зв’язку з її ставленням до фундаментальних світових цінностей — гуманітарних, цінностей культури і науки, які на даному етапі цивілізації стають у світі головними, — окупаційною за своєю сутністю. І навіть сказала б — з ознаками тероризму, передусім, духовного. Це не метафора. Почитайте Статут ООН — і ви зрозумієте, чому так жорстко я означила конкретну поведінку конкретної влади (це не означає, що хтось із цієї влади не може бути пристойною і чистою людиною, але не він приймає рішення).

Влада, яка знищує гуманітарні засади, є шкідливою. Адже цим самим вона руйнує засади самого буття, включаючи власне. Я про це вже неодноразово говорила, але говоритиму знову й знову: 150 нобелівських лауреатів стверджують, що протягом найближчих років і десятиліть відходитимуть на маргінес країни, які живуть газом, нафтою чи іншою сировиною. А на передній план виходять держави, що у прийнятті рішень і конструюванні своїх стратегій спираються на сполуку гуманітарних та природничих начал. Наша влада грає «лузера» — вона взагалі не орієнтується на культуру як на складну, так звану «нелінійну», систему, здатну підтягнути більш «лінійну» систему економіки... Свого часу саме на культуру поставили Франція, Швеція, Угорщина. Слабка колись в економічному сенсі Франція саме завдяки переорієнтації на культуру вийшла у сімку найсильніших у Європі за історично смішний час...

Я знаю одне: ігноруванням сильних систем культури, науки, етики влада підписує собі вирок. Я не хотіла б, щоб моя країна погодилася з таким вироком... Проте корабель пливе — Центр Леся Курбаса живе і працює саме на нове розуміння виходу з кризи, на нові наукові і культурні стратегії. Очевидно, нас не випадково визнали в Європі і світі, і двадцять п’ять країн із нами співпрацюють. Ми звітуємо перед пам’яттю Курбаса. І відчуваємо в собі гармонію... Гадаю: обов’язково прийде час, коли влада вважатиме за честь увагу до неї художника і вченого, і це будуть, може, найкращі її часи.

ЩОБ ПАМ’ЯТАЛИ

Що заплановано до ювілею Курбаса

Лесь Курбас народився 25 лютого 1887 р. у Самборі. Розстріляний 3 листопада 1937 р. у таборах у Сандормаху.

В Україні розгортається дуже широка програма зі вшанування ювілею найвидатнішого українського режисера ХХ ст.

До цієї дати на будівлі Центру Леся Курбаса в Києві з’явиться меморіальна дошка з бронзи, яку виготовили на заводі «Південмаш» (автори — народний художник України Володимир Небоженко і майстер–ливарник Федір Майстренко). Це — подарунок Центрові від Дніпропетровської держадміністрації. Дошка, яку відкриватимуть у понеділок, є точною копією меморіальної дошки Леся Курбаса, встановленої на фасаді Віденського університету, де навчався режисер. Уперше польською мовою будуть перекладені й зібрані в одному виданні найпринциповіші тексти про театр Леся Курбаса. Біла Церква готується приймати на честь режисера фестиваль сучасного «молодого театру». У роботі Міжнародної наукової конференції «Лесь Курбас і світовий театральний контекст», що проходитиме у мультимедійному форматі, візьмуть участь провідні науковці з Білорусі, Італії, Канади, Польщі, Росії, США, Франції та інших країн... Будуть проведені також тематичні «круглі столи» у Львові, Тернополі, Харкові, Старому Скалаті, Самборі, а також у Каневі; виставки, лекції, деякі презентації у рамках Міжнародного мистецько–освітнього проекту «Лесь Курбас і світова художня культура» відбудуться у Росії та Туреччині. Основне фінансування проекту здійснюється за рахунок гранту благодійного фонду «Розвиток України»...