Їду тролейбусом. Позад мене жiнка спiлкується по мобiльному телефону. Та так голосно — i не хочеш, то почуєш. Що довше слухаю, то бiльше псується ще недавнечко пiднесений настрiй. Добродiйка говорить українською, а мiй слух рiжуть часто повторюванi iмена — Маша, Наташа, Ірусiчка. Нарештi закiнчила. Не витримую — обертаюсь.
— Оце наслухався вас, i, даруйте, аж голова розболiлась.
— Вiд «мобiлки»?
— Та нi... Сидiв та й думав: «Були колись в Українi Марiйки, Наталки, а тепер, бач, Машi й Наташi. А куди ж подiлись Наталочки й Марiйки?
— Ну, Марiйкою вона в нас нiколи не буде, — роздратовано вiдказала добродiйка, — це по–западенському!
— О–о–о! Вiдколи це Марiйка западенкою стала? То по–московськи, значить, краще?
— Ми так привикли...
— А ви знаєте, скiльки «схiднякiв» урятувалося пiсля вiйни вiд голоду завдяки западенцям? — встряв у розмову чоловiк.
Чую, вже буркоче щось обурено сусiдка моєї спiврозмовницi. Але не втрачає пильностi хазяйка салону:
— Ану годi вам! Сварку менi тут затiяли...
— Це не сварка, а пошук iстини, — тихо мовлю.
Всi пiдкоряються кондукторцi й замовкають. Уже вставши, щоб виходити на своїй зупинцi, повернувся в бiк своїх «опоненток»:
— Бувайте здоровенькi!
— Ходiть i ви здоровi, — усмiхнулись у вiдповiдь...
Нам, українцям, потрiбна єднiсть. І розумiння iстини. Іду бульваром, а внутрiшнiй голос пiдштрикує: «Ти такий мудрий став. А своє забув? Чи не була твоя жiнка Машею?». Вiд самої згадки про це печу рака. Бо, нiде правди дiти, таки була... Поки в селi жили, то була вона Маруся, Марiйка, Муся, а переїхали в мiсто — на роботi, помiж сусiдами вже вона Маша. А я й собi «по–городському» зацвенькав. Лихий попутав, бий його коцюба! «А то не твiй синок називав тебе папою?» — той внутрiшнiй голос, видно, заповзявся доконати мене. «Твоя правда, — зiтхаю скрушно. — Але ж тепер вiн має мене за тата i знає, що «папа» — то дитячою мовою хлiб».
Згадалися роки навчання (1988—92) у Черкаському педiнститутi iм. 300–рiччя возз’єднання України з Росiєю (тепер — Нацiональний унiверситет iм. Б. Хмельницького). У кабiнетi росiйської мови студенти могли в рамцi на стiнi прочитати й потiшитися тим, що за останнiм переписом населення стiльки–то мiльйонiв громадян розмовляють росiйською, а стiльки–то неросiян (представникiв iнших народiв) мають росiйську мову за рiдну. Звичайно, для тих, хто хотiв асимiлювати всi народи в один радянський котел з одним «язиком», то була втiха...
Дехто, здогадуюсь, уже й нацiоналiстом мене прозиває. А що ж воно таке — нацiоналiст? Як на мене, це людина, яка любить свою країну, мову, звичаї, виборює й вiдстоює її незалежнiсть i водночас поважає мову, звичаї, культуру iнших народiв. Бiльшовики ж надали цьому слову вульгарного значення, зробили ярликом для iнакодумцiв, тавром як привiд для безповоротного вiдрядження на Соловки...
Чи, може, й справдi наша мова така погана й бiдна, що українцi вiдмовляються вiд неї? Ба, нi! Чимало iноземцiв, у рiзнi часи вiдвiдавши Русь–Малоросiю–Україну, захоплювалися красою її мови, пiснями. Не якась, а таки українська мова 1934 року на конкурсi краси мов у Парижi посiла за милозвучнiстю третє мiсце (пiсля французької й перської). Поширена й думка, що наша мова милозвучнiстю поступається лише iталiйськiй.
А епiтетами «нарєчiє», «хутiрська», «колхозна» тощо її нагородила могутня держава, заражена iмперською хворобою. Правда, як вiдомо, завжди на боцi сильного. А ми не вiрмо!
Те було в минулих столiттях. А в XXI ст. мова, що має статус державної, нагадує, швидше, красуню, якiй лихi люди спотворили обличчя кислотою, або музику Петра Чайковського, виконувану на пiанiно, по якому проїхав трактор. Наша ж влада на всiх рiвнях не має великого бажання турбуватися про державну мову. Бiльше опiкуються росiйською. Але ж вона має свого гiдного опiкуна в особi Росiйської Федерацiї! А державна нiбито у своїй державi залишається Попелюшкою...
На мене можуть образитися, звинувативши в нелюбовi до росiйської мови, зокрема iмен. Помиляються такi добродiї: мова менi подобається й iмена. Я не можу уявити собi Наташу Ростову Наталкою, а Катюшу Маслову — Катрусею. Але ж, погодьтеся, не повернеться язик i Марусю Чурай або Марусю Богуславку назвати Машею. Тому що кожне iм’я красиве й милозвучне у своїй мовi. Батькам можуть подобатися чужi дiти, але ж цiлком природно, що своїх вони люблять бiльше i дбають про своїх, а не про сусiдських. Або хiба ж це нормально, якби дiти, маючи люблячих, турботливих i розумних батькiв, любили не їх, а батькiв своїх друзiв? А iмперська влада доклала чимало зусиль, щоб поробити з нас «iнтернацiоналiстiв» (точнiше яничарiв), тобто людей, якi вiдмовилися вiд рiдної мови й вiддали перевагу iмперськiй.
Кажуть, коли євреї, блукаючи по свiтах, розгубили свою мову, то звернулися до Бога чужою, але вiн упiзнав їх з акценту. То, може, й тим зросiйщеним українцям, котрим уже несила опанувати лiтературну мову, слiд для початку розмовляти бодай суржиком, i Господь упiзнає їх? А впiзнавши, пошле Лiкаря, Цiлителя. Але хай пам’ятають народну мудрiсть: «Боже, поможи, а сам не лежи».
Мова — душа народу. А лiкуючи мову–душу, вилiкуємо й себе. І нас поважатимуть.
Валерiй МАСНЮК
Черкаси