Зречення материнської мови і перехід на чужу, навіть не виїжджаючи в інші краї, — симптом духовного каліцтва.
Язик є у телят, котів, папуг, свиней, птахів, вовків і ще лютіших звірів. А мова є лише в українців.
Той, хто на своїй рідній землі зрікся рідної мови, в житті нічого серйозного не досягне. Він став посередністю.
3 російської на українську переходять в Україні розумні і сильні люди. З української на російську — блазні та хронічні невдахи.
Людина, яка на своїй батьківщині безпричинно говорить чужою мовою, цим самим демонструє обмеженість і дурість. Людина, яка на своїй батьківщині переходить на чужу мову з тими, хто її і без цього розуміє, розписується у своїй нікчемності.
«Національною мовою не говорять окупанти, раби і дурні», — якось казав Президент. Когось пропущено в цьому переліку? Якщо це про Україну — згадано, либонь, усіх...
Колись їх називали «лімітниками». Чи плювацьким словом «ліміта» з наголосом–притиском на останньому складі. У роки «розвиненого соціалізму» наприкiнцi існування СРСР це означало, що людина потрапила до Києва з провінції відповідно до квот набору іногородньої робочої сили, встановлених партійними органами.
Але до Києва переселялися з села також талановиті письменники, здібні вчені, популярні співаки, успішні спортсмени. Бо недарма кажуть, що видатні особистості народжуються в провінції, а помирають у столицях. Появу цих особистостей неможливо квотувати, поняття всіляких лімітів і квот на них не поширюється. «Лімітники» — будь–хто, але не вони...
Талант утвердиться будь–де, не зраджуючи себе й ні під кого не підлаштовуючись. Але ж талант, справжня особистість — рідкість. А посередностей, що мавпують під інших, перекидаючись з рідної мови на «общєпонятний язик», — скільки завгодно на київських вулицях.
Вони — «ліміта». Тобто прошарок друго– чи третьосортного люду, який постійно принижується і втискує себе в ліміти упослідженого соціуму. Їхня недолуга «общєпонятность» є ні чим іншим, як способом маскування й приховування пролімітованої неповноцінності.
Мова Вєрки Сердючки...
Народний артист України Андрій Данилко, він же Вєрка Сердючка, говорить цією мовою, пародіюючи «общєпонятность» цих духовних покручів, їхню провінційність, банальність, глупство. Він, Вєрка Сердючка, сміється з них, поза сценою лишаючись Андрієм Данилком. А вони день у день, 24 години на добу, лишаються Вєрками Сердючками...
Мова — найцінніший спадок від нації та матері. Відмовитися від мови — зректися нації і зрадити рід.
Чингіз Айтматов увічнив себе, заявивши світу: «Якщо моя мова помре завтра, я готовий померти вже сьогодні». Огляньтеся, скільки довкола мерців–самогубців! Чи свідомих убивць свого народу...
Українець переходить на російську — ознака того, що перетворюється на хохла.
Якщо слово — зброя, то відмова від рідної мови — це ніж у спину своїй нації.
Українець шанує українську мову; малорос говорить тією мовою, за яку більше платять; хохол відмовляється від української навіть тоді, коли за це не тільки не платять, а й мають його за дурня.
Рідна мова не забувається. Якщо з кимось таке трапилось чи якійсь нещасній людині вона стала поперек горла, цьому є очевидний діагноз: деградація.
Віталій ШЕВЧЕНКО,
голова Центру громадських iнiцiатив «Інформацiйне суспiльство»