Сховані за залізними дверима

Про цю проблему в Україні говорять рідко, хоча, за статистикою, кожна третя українка потерпає від домашнього насильства. І це зовсім не означає, що кожну третю дружину чоловік б’є, — насильство буває також психологічне, сексуальне та економічне. І хоча більшість жінок усе ж терплять і з різних причин виправдовують це явище, на Львівщині є місце, куди звертаються по допомогу ті, чия чаша терпіння переповнилась.

Адресу центру не розголошують

Міцні залізні двері закриті на ключ і відкриваються тільки після дзвінка. Адресу кризового центру намагаються не розголошувати, і журналістів також просять не писати, де він розташований. Причина цілком зрозуміла — більшість жінок, що тут перебуває, переховується від своїх чоловіків. «Хоча це не завжди допомагає, — розповідає «УМ» Орися Голуб, соціальний педагог Центру соціально–психологічної допомоги у Львівській області. — Буває, жінки самі розповідають найближчим родичам чи друзям про те, де вони живуть, а їхні чоловіки дізнаються і приходять до нас. Тож не раз навіть міліцію викликали. Наразi офіційно забороняємо розповідати стороннім про своє місце­знаходження. А іноді приходять чоловіки і переконують нас, що дружина про все збрехала і ми її маємо вигнати».

Іноді буває і таке, що до центру намагаються потрапити люди, які вже розробили цілу систему обману. Є такі псевдоклієнтки, які роз’їжджають по Україні й живуть у таких центрах, вигадуючи собі домашнього тирана чи драматичну історію. Іноді — це люди з психічними відхиленнями. На щастя, такі випадки — нечасті. Аби убезпечитися від шахраїв, у центр тепер можна потрапити лише за скеруванням соцслужб.

Зараз центр став прихистком для 17 жінок та дітей. А загалом за менш ніж шість років роботи тут побували 358 людей, що постраждали від насильства в сім’ї. У притулку тепло й дуже затишно. На стінах висять малюнки діток, усюди стоять вазони. На спільній кухні смачно пахне приготований кимось обід. Більшість тутешніх клієнток, потрапляючи сюди, перший час довго оговтуються. «Тим тут і добре, що жінки можуть зібратися з думками, щось для себе вирішити і при цьому їм не треба думати про дах над головою та про те, де взяти продукти», — пояснює психолог центру Тетяна Сидоренко. У кризовій ситуації людина перш за все потребує безпечного місця, де вона зможе заспокоїтися, подивитися збоку на життєву ситуацію, в яку потрапила, та намітити шляхи виходу з неї. Свою підтримку тут надасть і психолог.

«Ситуації бувають різні, — продовжує пані Тетяна. — Бувало таке, що молоду жінку вигнала з дому її свекруха. Все, що та змогла забрати з квартири, — маленьку дитину. Тому тут вона отримала не лише психологічну і соціально–педагогічну допомогу, а й всі необхідні побутові речі». І справді: дах над головою, харчі, навіть постіль чи миску — тут усе є.

Періодично мешканцям центру видають гігієнічний набір, побутову хімію і раз на місяць продукти. Існують також і певні правила. Зокрема, прибиранням загальної території займаються чергові, за безлад у своїх кімнатах тут також не похвалять, а сигарети й алкоголь взагалі заборонені.

У кожної — своя драма

«Тут не заохочується «лізти комусь у душу», — продовжує пані Орися. — Звичайно, добросусідські взаємини повинні бути, в колективі жінки набувають певного нового досвіду, проте у кожної з них своя життєва історія і своя драма»...

А драми і справді різні. Одну з жінок, яка раніше жила в центрі, вигнав iз дому співмешканець та батько двох її дітей. «Вона приїхала до нас і каже: «Мене чоловік зранку побив і вигнав з хати». Як потім виявилося, його брат вийшов iз в’язниці і вони разом придбали собі мотоцикл. Сім’я стала вже не цікава, тож жінку й дітей він просто вигнав. Офіційно розписані вони не були, тож батько вирішив, що жодної відповідальності не несе, — пригадує пані Тетяна. — Ми тоді довго пояснювали йому, що за законодавством мати його дітей має однакові права — зі штампом у паспорті чи без нього. Напевно, він щось зрозумів, бо жінка більше не приїздила. Тепер їх регулярно навідує соціальна служба».

«На щастя, у 95 відсотках випадків усе закінчується благополучно, — продовжує пані Орися. — Всі, хто приходять сюди, перейшли певну межу. Чи то чоловік підняв руку на дітей, чи її побив жорстоко... Головне одне — їм усім потрібна психологічна і соціально педагогічна допомога, і перше, про що говорить iз ними психолог, це одне–єдине запитання, яке вони повинні чітко для себе вирішити — «чого вони хочуть». Збагнувши це, жінки зазвичай досягають своєї мети».

По психологічну та соціально–педагогічну допомогу сюди можуть звертатися не лише ті, кому нема де жити. Клієнтки і вдень приходять поговорити з психологом, яка завжди вислухає і допоможе знайти шляхи вирішення проблеми. «Якось була в нас одна жінка, яка постійно потерпала від домашнього насильства, — розповідає психолог центру пані Тетяна. — Її чоловік та вона з донькою живуть в одній кваритирі. Чоловік — колишній військовий, який після виходу на пенсію почав зловживати алкоголем. І часто так траплялося, що, перебравши зайвого, бив обох. Розміняти квартиру на дві та ізолюватися від насильника в них не виходило. І ми порадили жінці поставити у квартирі залізні двері у свою кімнату. Туди вони б могли ховатися у критичні моменти. Вона так і зробила. Ті двері, а також робота соцслужб стали нагадуванням чоловіку, певним наочним докором і стримуючим моментом. З того часу, слава Богу, він не зривався. Важливо, що ми разом iз клієнтами проговорюємо різні варіанти вирішення їхніх проблем, але остаточне рішення обов’язково завжди приймає сам клієнт! Ми тут нікого не змушуємо розлучатися чи, навпаки, зберігати сім’ю».

Персонал центру допомагає людям, як може, проте могли б робити і ще більше. Наприклад, власного юриста у центрі нема, так само, як і медсестри, якої тут дуже бракує. «Жінкам, дітям буває потрібна термінова медична порада, огляд, — говорить пані Орися. — Ми скеровуємо у медзаклади, з якими є домовленість, але їхати до них у мороз, часто в незнайомому місті, дуже важко. Крім того, мамам доводиться залишати тут дітей. А на кого залишати? То сусідка мусить глядіти, то волонтери, а то й ми доглядаємо. Було б набагато зручніше для наших клієнток, якби медсестра та юрист у центрі були». Сподіваємось, влада прислухається до потреб жертв...

Алкоголь і безробіття провокують насильство

«Лише за минулий рік у Львові зареєстрували 334 звернення щодо домашнього насильства, — розповідає «УМ» Віра Покотицька, директор Львівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. — Проте більшість iз них були не підтверджені. Коли нам повідомляють такі випадки, соціальні працівники відвідують сім’ю і з’ясовують, наскільки повідомлення правдиве». Проте більшість звернень закінчується тим, що жінки відмовляються писати заяви і кажуть, що вже помирилися зі своїми чоловіками. Лише у 18 випадках домашнього насильства жінки підтвердили, що стали жертвою.

«Без заяви ми не можемо допомогти жінці, — продовжує пані Віра. — Все ґрунтується на добровільних засадах. На жаль, ми маємо лише один кризовий центр, де не завжди є вільні місця, тому іноді скеровуємо клієнток ще у дві громадські організації, де їм можуть надати тимчасове помешкання».

«Зіставити якийсь типовий образ домашнього тирана чи жертви практично не можливо, — пояснює Віра Покотицька. — Від цього ніхто не застрахований. Був такий випадок, коли до нас звернулася жінка, педагог, яка вже 20 років живе у шлюбі й постійно потерпає від домашнього насильства. Але про це ніхто не знає, бо вона «не виносить сміття з хати». Хоча в багатьох випадках каталізатором для насильства стають алкоголь і безробіття».

СИТУАЦІЇ

Проте не лише жінки, жертви домашнього насильства, тимчасово мешкають у центрі. «Торік у нас жила ціла родина, чий будинок обвалився, — пригадує Орися Голуб. — Будинок і без того був в аварійному стані, а тут ще й снігу багато випало, от дах і впав. Куди людям було подітися взимку? Пожили в нас, поки вирішили проблеми з житлом».

Був ще один випадок, який у центрі добре пам’ятають. Працівник консерваторії, відомий у Львові чоловік, опинився в Центрі соціально–психологічної допомоги через власних дітей. Саме вони виживали батька з його ж помешкання. Працівники центру тоді дуже допомогли. «Юрист, до якого ми його скерували, добився через суд, аби діти купили батькові окрему квартиру, — розповідає пані Тетяна. — Тоді все закінчилося добре. Але в житті всяке буває, і ніхто від біди не застрахований».