«Всенародну дію не здолати»

Лідія Євтушенко — одна з небагатьох із команди Президента Віктора Ющенка, хто до сьогодні працює у владі. Залишаючись при цьому членом політради «Нашої України» та заступником голови громадського об’єднання «Християнська Україна». Лідія Григорівна — головний спеціаліст відділу розвитку місцевого самоврядування Департаменту регіонального розвитку Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово–комунального господарства України. Будучи глибоко віруючою людиною, бачить суспільно–політичні процеси крізь призму духовних цінностей. Вважає, що держава, а, точніше, можновладці, зневажають і руйнують основні моральні принципи, керуючись гаслом «Поділяй і владарюй», замість «Об’єднуй і віруй». Займається політикою, бо вірить у створення держави, гідної нашого народу. Особливе значення в її житті має 8–річний досвід роботи у «Нашій Україні» — у 2004 і 2007 роках — голова міської та заступник обласної парторганізацій, керівник штабу в Дніпро­дзержинську. В розмові з «УМ» Лідія Євтушенко поділилася своїм баченням партійного сьогодення і політичних перспектив «Нашої України».

«Дух Майдану — в нас»

— Пані Лідіє, незабаром — парламентські вибори. В якому стані підготовки до них перебуває «Наша Україна»?

— На початку нового етапу людина завжди набагато слабша, ніж наприкінці попереднього. Як на мене, «Наша Україна» зараз у такому стані. Нам зараз непросто, але це — новий період. На попередньому з’їзді партії Віктор Андрійович сказав: «Ми сильні ідеологією». Ми сильні духом, тому що кожен вірить у щасливу долю України, дух Майдану — в нас. Сьогодні мільйони людей зневірилися. Хотіли швидкого прогресу, і, не побачивши його, зробили крок назад. На жаль, це веде до мук розчарування, тому в усіх нас багато роботи і, попри все, — сподівань на нові перемоги народу.

— Які шанси у «Нашої України» потрапити в парламент?

— Шанси завжди є. Якщо виходити з партійних реалій, то треба розуміти, що зараз час, коли, з одного боку, треба бути у владі, з іншого — спрямувати духовні потуги на розвиток громадянського суспільства. У 2005 році, коли ми утворили партійну організацію, було зрозуміло, що у нас багато прихильників, але далеко не всі готові ідентифікувати себе з політичною силою. Бо це відповідальність і ризик. Тому важливо спрямувати роботу на співпрацю з громадськими організаціями, формувати чисельні громадські об’єднання. У суспільстві є потреба в самовираженні та розвитку. Тільки створивши це середовище, громадський рух, можна будувати потужний політичний напрям. Завжди легко зруйнувати щось невеличке, не здолати всенародну дію. Майдан переміг, бо віра у власні сили і прагнення до позитивних змін об’єднали велику кількість громадян.

— Що потрібно робити для нарощення рейтингів?

— Говорити людям правду. Не боятися визнати свої помилки. Вірити в себе і зміцнювати силу духу. Ті, хто симпатизують «Нашій Україні», мають долучитися до громадських організацій, чесно відповівши собі на запитання: як я хочу жити, якою має бути моя країна, з ким я її будуватиму, і — шукати однодумців. Кожному слід визначитись, максимально конкретизувати свою мету і шляхи її досягнення, тоді зрозумілими стануть спільні дії і особиста відповідальність за долю країни. Для партії важливо знати нинішні очікування і мрії людей та об’єднатися заради зміцнення України. У нас є дуже корисний досвід, є прекрасні уми серед тих, які побували у керівництві держави і реалізували себе як державні мужі, а не як політики–одноденки. Варто принаймні згадати ефективних урядовців: Володимира Огризка, Миколу Оніщука, Юрія Єханурова...

Вірю, що для кожного українця прийде час прозріння, розуміння власної сили і відповідальності перед собою, дітьми, Україною. Бо поки не дозріє громадянське суспільство, йому важко народити якісних провідників і керівників. Українцям зараз як ніколи потрібне об’єднання духу. Мати Тереза говорила, що ніколи не піде на мітинг проти війни, коли в той же час буде мітинг за мир. Для змін і розквіту будь–якій державі потрібен мир, потрібне усвідомлення єднання задля спільної справи. Зараз простором для відкритості є інтернет. Досвід ряду революцій останнього часу, досвід Росії, Білорусі, інших країн показує, що блогерська сфера, соціальні мережі є сучасною рушійною силою розвитку суспільства. В мережі у людини не менше можливостей проявити себе, ніж у реальному житті. Прозорість інформації стає реальністю. Це ставить суспільство перед вибором прийняття правил життя на основі відкритості і моралі чи тотального контролю, диктатури. Віртуальне випробовування нових правил гри для майбутнього суспільства є дуже конструктивним. Тому, розуміючи водночас і власну відповідальність за заклики і дії, передбачаючи наслідки, громадські організації мають задіювати цю можливість впливати на суспільство. Партійці «Нашої України» працюють не тільки в партійному просторі, але як громадські діячі в інших сферах, у тому числі в інтернеті.

«Ющенко «не бив морди»

— Зараз триває об’єднавчий процес опозиційних демократичних сил. Особисто ви яким його бачите?

— Політичний процес — це пошуки на вимоги часу, це спроби стати сильнішими і дієвішими, хоч ця дієвість часто буває декларативною. «Наша Україна» свого часу об’єднала патріотичних людей, вихованих і перевірених Майданом. Насправді підпорядкування єдиному центру було складним. Ющенко «не бив морди», а розраховував на високу свідомість. Політичні діти натомість вирішили, що гуртом і батька легше бити — руйнують рейтинги, але і своїх не набувають. А суспільству зараз потрібний мудрий, послідовний і жертовний лідер, який зможе організувати і вимагати прийняття колегіальних рішень та їх чіткої реалізації. Молоді опозиціонери ще не є сильними, як і ті, хто має досвід, — мати, яка народила, якийсь час не достатньо міцна. В демократичній опозиції зараз важкий час — післяпологовий.

— Чи вірите, що Комітету опору диктатурі вдасться сформувати єдиний виборчий список і домовитися по «мажоритарниках»?

— Є природна війна амбіцій. Як на мене, опозиції вдасться домовитися по «мажоритарниках». А вже в парламенті, в нових умовах, доведеться домовлятися знову. Якщо амбіції будуть вгамовані, визначаться пріоритети і їх будуть дотримуватися, тоді є довготривала перспектива. Ті, хто усвідомлюють рівень і правила гри, не поспішають або не хочуть іти у владу, де залишитись собою дуже важко, хіба що стати святим. Коли Ющенка в 2004 році називали месією — це було страшно, бо люди говорили це, даруйте, що російською, «с ликованием». З’явився той, хто візьме на себе всі їхні «гріхи». Мало хто розумів: якщо це так, то він буде розіп’ятий. І власне те отруєння і шквал цькування з боку «своїх» і недругів — це була гірка чаша. З того часу багато людей кидали мені в обличчя: «Ви слабаки, а ми у вас вірили». Я їх не засуджую — це крик душі того, хто сам слабкий, я лише хочу, щоб ті, хто ішов на вершину, продовжували на неї йти, дерлися з усіх сил, щоб не скотилися в прірву, бо має бути ідеал і має бути приклад.

«Тебе не можна купити»

— Розкажіть докладніше про ваш досвід роботи у «Нашій Україні», у владі.

— Після Помаранчевої революції я разом iз друзями–однодумцями мала хорошу школу громадської роботи, у 2006 році ми виграли місцеві вибори, я працювала заступником міського голови Дніпродзержинська. Мені дістався напрям розвитку підприємництва та регуляторної політики. «Тебе не можна купити, а нам треба, щоб на цьо­му напрямку була чесна людина», — пояснили мені однопартійці. В перший день приходжу на роботу, в приймальні сидять поважні люди з великими букетами і пакунками. Питаю в секретарки, що це? «Директори ринків прийшли домовлятися». Я попросила її набрати текст оголошення «Прийому немає і не буде, за потреби вас викличуть» і почепити на двері. Всі змушені були піти. Спільно з працівниками підпорядкованих структурних підрозділів ми відмоніторили ситуацію в галузі, виписали проблеми, і тоді вже я почала запрошувати до себе керівників ринків і ставити їм запитання: чому підприємці стоять у валянках на вітрі без усяких санітарних умов, не мають як закип’ятити чай?.. Ми зайнялись реорганізацією галузі. Я починала свій робочий день не в кабінеті, а з 8.00 на Центральному ринку з комісією із впорядкування вуличної торгівлі, щоб селянам, які приїжджають з одним кошиком, теж були виділені торговельні місця на пільгових умовах, щоб їх не виганяли перекупники, щоб фури з овочами не перекривали собою вулиці.

Щоб якісно виконувати обов’язки, міський голова, я і секретар ради вирішили, що треба вчитися, тому в той же рік ми вступили до Національної академії державного управління при Президентові України.

— Якою зараз є ваша місія в «Нашій Україні» з огляду на посаду держслужбовця?

— З 2008 року я працюю у Міністерстві, є держслужбовцем, тож маю бути аполітичною, і це правильно, державний механізм не може ламатися з кожними виборами. Громадська робота — спілкування, участь у заходах разом із громадськими організаціями, мирянськими рухами — тільки у позаробочий час.

Перед виборами 2010 року мої друзі, бачачи рейтинги і помилки, розуміли, що мало часу на їх виправлення, але почали виборчу кампанію, я залишилась поза нею. А коли ти маєш у цій справі ефективний досвід, але не можеш запропонувати того, що сприятиме перемозі, душа рветься і болить. Я просила Господа вказати моє місце. І отримала бачення цього. Взяла відпустку. Ми з друзями стали на 50–денну молитву. Молитва — це те, чим кожен зараз може прислужитись Україні.

Кожного місяця 13–го числа ті, хто у 2004 році встановили хрест між Майданом і Жовтневим палацом, збираються біля входу в Софійський собор на молитву за Україну. Це молитва — подяка Богородиці за єдність України, спільність церков і всього народу: «Дай нам, Боже в головному бути єдиними, в другорядному вільними і в усьому — в любові».

«Допомогти побачити Україну»

— Лідіє Григорівно, за фахом ви вчителька, чому ж пішли в політику?

— Патріотизм і зв’язок iз політикою, в моєму випадку, має генетичне коріння. Хата мого дідуся на Тернопільщині була другою в селі «читальнею», куди сусіди двічі на тиждень збиралися «на політику». Дід особисто знав Івана Франка, батько в студентські роки квартирував у його сина — Тараса. Під час навчання у Львові батька, ветерана–орденоносця, «за любов до України» спорядили до Сибіру стригти сосни, потім — на донецькі шахти. У той час радянська система була ще потужною, і «одному важко її побороти», казав він, але дав собі слово поширювати любов до України там, де він є.

Коли у 1984 році мене наполегливо запрошували в райком комсомолу — потрібна була людина на посаду секретаря–заввідділом учнівської молоді, я радилась iз татом. Він сказав: «Доню, якщо ти туди підеш, то принесеш із собою українську мову й високі ідеали. Люди, які будуть поруч із тобою, побачать інше — побачать Україну».

Батьки мені завжди допомагали по життю, але є дві речі, які кожна людина має зробити самостійно, — обрати свою половинку і відшукати професійне по­кликання. Мама хотіла бачити мене фармацевтом, однокласники кликали в Харківську художню академію. Але бути посереднім художником чи фармацевтом–медиком я не хотіла, працювати з технологічними процесами — також не моє. І я зрозуміла: моє — це люди! На той час у Дніпропетровську факультету журналістики не було, тому я подала документи на філологічний факультет, педагогіка перемогла, все–таки я 16–та у вчительській династії. Але наступним вибором усе одно була журналістика. У 90–ті роки я була вже мамою трьох дітей, а в країні на той час — дуже мало дитячої літератури українською мовою. Я звернулась до заступника міського голови з проектом дитячої газети і з чітким баченням механізму, як ця газета буде «виживати». Виявилося, що й у неї був задум про міську дитячу газету. Так у грудні 1998 року народилася «Шкільна орбіта», яка проіснувала 6 років, складалася спочатку із 8, потім з 20 сторінок, виходила двічі на місяць і мала наклад до 6 тисяч примiрникiв. Для Дніпродзержинська, в якому 270 тисяч населення, — непогано. Згодом за моєю ініціативою народилися Школа юних журналістів, Ліга молодої преси Дніпропетровської області. Дев’ять учнів вступили на факультет журналі­стики.

Прийшов час, коли зрозуміла, що маю займатись вагомішим. І тих, кого зростила, взяти з собою. Таким чином, ще в процесі роботи газети почалася громадська діяльність, яка згодом переросла у політичну.

ОСОБИСТЕ

З любов’ю до нашої України

— Ми зустрілись у 2002–му, коли прийшло розуміння невідворотності змін.

Коли засвітилося з простого малюнка сонце надій нашої України. День за днем росла впевненість у правильності шляху, вона передавалася все більшій кількості друзів, приятелів, знайомих і незнайомих земляків, переростала у чуття єдності. Формувалося коло однодумців, ширилось у спільноту. Фундаментом були любов до України, повага до людей і пам’яті народу, готовність активно діяти задля змін на краще.

Через дискусії і побудови планів, через напружену працю і нерозуміння недовірливих, попри утиски та ігнорування, росла і міцніла надія на перемогу. Довелося багато чому вчитись, готовність до самопожертви та служінню справі стали звичними. З кожним днем практика громадянської активності набувала нового суспільного усвідомлення.

Так формувався дух довіри і радості, єдності й активності, дух, який подолав страх і народив диво народного Майдану.

Заради відчуття світла і чистоти, тепла і ніжності, доброти і любові, взаємоповаги і толерантності, «єдиномислія» і братерства, готовності діяти і жертовності, гостроти відчуття спільності зусиль поколінь минулого і сьогодення, світлого духу любові до рідної Вітчизни — нашої України, народженого на Майдані, варто жити!

Це справді щастя. Воно не може бути довготривалим, але потреба в ньому, як у світлі, постійна.

Відкритість, краса, чистота, сила і віра народу були проявлені всьому світові. Нова Україна народилась на Майдані, вона росте і зріє, у неї, попри труднощі становлення, — щаслива доля!

ДОСЬЄ «УМ»

Лідія Євтушенко

Народилася 2 січня 1960 року у Дніпродзержинську. Закінчила Дніпропетровський держуніверситет (українська мова та література) і Національну академію державного управління при Президентові України (державне управління). Має 18 років педагогічного стажу. Працювала у середніх загальноосвітніх школах Дніпродзержинська.

З 2005 року — член «Нашої України».

У вільний час малює, пише вірші, любить музику, танці, гімнастику і подорожі.

Разом із чоловіком Олегом виховує доньку і двох синів