Кліп–сесія з позаминулого сторіччя

Книжки з «популярної історії» стають бестселерами не рідше за популярні романи. Надто у суспільствах, хворих на тоталітаризм, де офіційна історія скута ідеологічним протоколом та непроникним новоязом. Саме через цю неформальність масової слави зажила у ХІХ сторіччі «Історія України Русі» Миколи Аркаса. На початку ХХ–го — «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського, а наприкінці минулого віку найбільші наклади й перевидання мала «Україна: історія» Ореста Субтельного.

За двадцять років незалежності з’явилися три помітні видання популярної історії. У 1998—1999 роках п’ятнадцятитомову ідею «Україна крізь віки» втілив академік Валерій Смолій; 2005–го найгабаритнішу вітчизняну книжку «Україна — козацька держава» видав відомий колекціонер старожитностей Володимир Недяк (Ґран–прі тодішньої «Книжки року»); два місяці тому шеститомовий проект «Україна: хронологія розвитку» завершили політики Анатолій Толстоухов та Володимир Зубанов (1–й і 3–й томи ставали лавреатами рейтинґу у 2008–му та 2009–му).

Отже, «Україна: хронологія розвитку. Том 5. Імперська доба. 1800—1917 рр.» (К.: Кріон, 2011). Структура — однакова в усіх книжках серії: концептуально–оглядові статті, написані науковими працівниками Інституту історії; короткі пояснювальні нариси (переважно біографічні) та розсип фактографічної інформації. Цих повідомлень, що звістують про поступ у розвитку українського суспільства, близько двох тисяч, й саме вони становлять і каркас видання, і основу авторської ідеї: переконати читача, що українську історію можна і треба читати не лише з бромом, як казав Винниченко.

Відтак за жанром це, сказати б, коментована хронологічна таблиця. В такому вигляді історичні дати схожі на кліпи краєзнавчого серіалу. Ось, наприклад: 1802–й рік — Полтава стає губернським містом (8 тис. мешканців), де невдовзі зводять чи не найдосконаліший архітектурний ансамбль класицизму, Круглу площу. 1805–й — на місці Олександрівського укріплення перед Дніпровими порогами засновано місто, відоме нині як Запоріжжя. 1806–й — у Херсоні засновано купецьку суднобудівну верф, а ще через тридцять років — торгове мореплавство і морське училище. 1814–й — на Чернігівщині виготовлено перший у світі рамковий вулик для бджіл, і тут же через п’ятнадцять років постає перша в імперії школа бджільництва. 1853–й — у Львові винайдено керосинову лампу. 1881–й — у Харкові відкрито перший в Україні шаховий клуб.

Перевагу надано культурницькій інформації, й ми дізнаємося, що 1810–го в Одеській опері відбулася перша вистава; 1811–го у Феодосії відкрито музей старожитностей (1825–го — в Одесі; 1826–го — у Керчі). 1829–го у тій же Одесі засновано міську бібліотеку, другу після імператорської в Петербурзі. Того ж року вийшов указ про відкриття публічних книгозбірень у губернських містах. Щоправда, виконувалася ця настанова не вельми швидко: у Полтаві, приміром, бібліотека з’явилася лише за 6 років потому. Одеська ж десятиліттями залишалася кращою в країні, тут навіть налагодили книгообмін з Гарвардом, Британським музеєм, бібліотекою Конгресу у Вашингтоні. Культурне життя в Одесі було настільки інтенсивним, що 1887–го почав виходити журнал «Детский музыкальный мирок» — нічого подібного в нинішній Україні не маємо.

Не бракує і похмурої інформації: 1826–го створено ІІІ відділення імперської канцелярії (прообраз НКВД–КГБ); 1863–го «стала до ладу» Лук’янівська в’язниця. Часом же трапляються й курйози. Скажімо, серед чотирнадцяти найбільших подій 1876 року чомусь фігурує день народження у Кам’янці–Подільському майбутньої дружини адмірала Колчака.

До недоліків цього інформаційного калейдоскопу належить також неадаптованість повідомлень iз різних частин України, що перебували під владою двох імперій, політико–цивілізаційний устрій яких вельми різнився. Приміром, в австро–угорській Україні був цілком можливий такий порух громадянського суспільства, як–от: «1800 — львів’яни, невдоволені поліцейським свавіллям, сформували муніципальну сторожу зі 102 осіб». У тодішній підросійській Україні подібні «ініціативи мас» виключалися апріорі.

На «другому поверсі» книжки — серед біографічних міні–нарисів — подибуємо багато персоналій, про яких масовий читач досі мало що знав. Добре зладжені й портрети загальновідомих постатей, позбавлені академічної сухості й насичені малознаними деталями (наприклад, такими: досі популярний водевіль «За двома зайцями» — це перероблена Старицьким комедія Нечуя–Левицького «На Кожум’яках»). Родзинка цієї частини видання — розлогі оповіді про меценатів (Терещенків, Ханенків, Харитоненків, Симиренків), написані істориком Олександром Доніком. Щоправда, інколи дивують вибіркові уподобання упорядників тому: так, Лук’янові Кобилиці присвячено два нариси плюс кілька інформацій, а про Михайла Драгоманова — нічого.

Й нарешті, «третій поверх» — оглядові статті з окремих історико–політичних періодів ХІХ століття, подані у нетрадиційному ракурсі. Довідуємося, яку військову та економічну роль зіграла Україна у розгромі Наполеона 1812 року. Так само несподівано виглядає «внесок» України у заколот декабристів (найрадикальніша управа змовників містилася в Тульчині під орудою П.Пестеля, якого заарештували у переддень виступу, а керівник Васильківської управи С.Муравйов–Апостол підняв збройне повстання вже після поразки на Сенатській площі й протистояв регулярному військові шість днів). Детально проаналізовано поетапне скасування реєстрового козацтва і депортацію залишків війська на Кубань. Виявляється, Товариство пересувних художніх виставок — явище лише за формою російське, бо якщо не біографічно, то творчістю чи не всі ті художники пов’язані з Україною. Добрячий туристичний потенціал закладено у розділі «Шедеври світового садово–паркового мистецтва».

«Фірмовою ознакою» більшості студій є розгляд подій під кутом економічної історії (це також заслуга згаданого фахівця О.Доніка). Приміром, аналізуючи Кримську війну 1853—1856 років, автор багато місця приділив екстремальному розвиткові промисловості: коли на початку кампанії на п’ятдесят пострілів противника росіяни відповідали п’ятьма, то вже під кінець Шосткинський пороховий завод збільшив виробництво ушестеро і виготовляв половину усього пороху в імперії. Ретельно виписано європейські схеми торгівлі хлібом, уперше запроваджені Миколою Терещенком (цю його діяльність названо мистецтвом).

Багатоілюстрований том «Україна: хронологія розвитку» містить осяжний список інтернет–джерел репродукцій, що свідчить про повагу упорядників до авторських прав. Водночас одним вагомим читацьким правом знехтувано: наприкінці відсутній іменний покажчик, що унеможливлює користування книгою, як енциклопедією. Й насамкінець заувага, що стосується майже всіх сучасних «популярних історій»: хай якими креативними є їхні автори, але чомусь уперто тримаються у своїх описах неадаптованої системи мір: версти, пуди, десятини, фунти й навіть геть екзотичні морги...

ЕКСПЕРТНА ДУМКА

Микола ТИМОШИК,
завідувач кафедри журналістики та видавничої справи Київського національного університету:

— Видання історичної літератури в Україні улягає принаймні чотирьом закономірностям. Передусім видавці далі успішно продукують величезні масиви архівних матеріалів iз колишніх спецфондів, досі мало доступних, а отже й не відомих широкому читачеві. Друга особливість: на основі цих архівних публікацій регулярно з’являються серйозні узагальнюючі праці. Третя — активно осмислюється історія через конкретні персоналії. Скажімо, блок «Біографії / мемуари» важливий і спогадами Наталії Полонської–Василенко, і другим томом довідника Ярослава Тинченка «Офіцерський корпус армії УНР», і унікальним виданням про митрополита Євгена Болховітінова, і новим поглядом на козацтво (книжка В.Смолія та В.Степанкова «Петро Дорошенко. Політичний портрет»). І нарешті четверта закономірність: бурхливий розвиток науково–популярної історичної есеїстики. Тут не обійти щойно завершений шеститомний проект «Україна: хронологія розвитку». Можливо, це взагалі найкращий видавничий дарунок до 20–річчя незалежності.