Доброго світла, Берлінале!

У понеділок на фестивальному кіноринку в рамках роботи українського стенду, в кінотеатрі Cubix Cinemax, показали український фільм «Рок–н–бол» Дмитра Приходька: наскільки мені відомо, йдеться про продаж картини для прокату в одну з іноземних країн. Трохи пізніше відбулася презентація фільму «Тойхтопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка: режисер до Берліна не приїхав, фільм представляв продюсер Володимир Філіппов.

Що поєднує Бенюка з грузинським кінематографом?

Гостей було негусто, зате поруч гуділи грузини, і з ними разом наш Богдан Бенюк. Виник він тут зовсім невипадково — через спільну грузинсько–українську постановку «Кавказький бурий ведмідь», де актор виконає одну з головних ролей. Зрештою, всі перемішалися, і ми з Богданом устигли обговорити безліч проблем: від політичних до родинних (з’ясувалося, синові Бенюка, так само Богданові, уже 15, а наче тільки вчора він урочисто оповідав про його появу на світ).

Далі з’явилася Катерина Копилова, голова Державного агентства з питань кіно, і почала розповідати про свої переговори щодо копродукції. Скажімо, Ізраїль. Тамтешній продюсер і наш, український, укладають угоду, і тоді — за умови підписання міждержавного договору — їм світять усілякі полегшення в процесі виробництва. Тобто держава не втручатиметься в безпосередній плин подій, одначе гарантує сприяння щодо ввезення плівки й апаратури, зйомок об’єктів державного підпорядкування... Благоє діло, словом, благоє.

Наступного дня, у вівторок, фестивальну програму відкрили конкурсні стрічки «Додому, на уїк–енд» (Was Bleibt) німецького режисера Ханса–Крістіана Шмідта і «Табу» (Tabu) Мігуеля Гомера, копродукція Португалії, Німеччини, Бразилії, Франції. І знову виникає тема співпраці у фільмовиробництві, оскільки присутність німців помічена в багатьох конкурсних картинах. Іноді навіть складається враження, що це було не останнім критерієм відбору стрічки на Берлінале. Сказати б — фестиваль фільмів за участі Німеччини.

Утім, німців за це і похвалити можна. Бо ж тим самим вони виконують роль економічного локомотива для багатьох куди слабших партнерів. Таких, як оце ми. Зрозуміло, чому тема копродукції, поєднання зусиль кінематографій різних країн важлива для України. Назву одну лишень причину: для того, аби просто окупити витрати на фільм в Україні, шансів нинi немає жодних, навіть якщо це доволі мала сума на два–три мільйони гривень. Мало кінотеатрів, слабкий інтерес глядачів, а незрідка — і сам глядацький потенціал фільмів. Тому треба шукати гроші не тільки у себе вдома, а й за кордоном, з одним тільки застереженням: співробітництво має бути не тільки у сфері економіки виробництва фільмів, а й у суто творчій площині. Прикрий, на мій погляд, досвід копродукції фільму «В суботу» (участь України полягала в наданні коштів — і немалих! — та продюсерських послуг щодо організації зйомок в Україні) мусить чогось навчити. Ми очікуємо на те, що можливість творчої реалізації у фільмах спільного виробництва матимуть не тільки наші гроші, а й наші режисери, сценаристи, актори, оператори: ото й буде справжня співпраця.

Щоправда, показана в понеділок російсько–американська картина «Машина Джейн Менсфілд» (Jayne Mansfield’s Car) Торнтона не виказує жодної творчої участі росіян. Тільки продюсер Олександр Роднянський. Дія фільму відбувається в Америці, знімальна група складається тiльки з американців. Про це Роднянського й запитали на прес–конференції, та він відповів (можливо, я не вловив якихось нюансів) дещо обтічно: мовляв, це не країни співпрацюють, а конкретні люди і конкретні кінокомпанії.

Фільм Біллі Боба Торнтона журналістам, судячи з їх реакції в переглядовому залі і на прес–конференції, сподобався. Справді, режисура і акторські роботи позначені справжнім професіоналізмом. 1969 рік, провінційна Америка. Звичне тогочасне тло: протести проти війни у В’єтнамі, молодіжні ескапади... Одначе то лишень тло, бо своїм ходом іде звичне буденне життя.

Ви можете уявити наш фільм про наш 1969 рік? Аби він розказав просто «за жизнь»? У Росії нині це стало прерогативою телевізійних серіалів, а в нас — ніц. Бо якщо в кадрі немає війни, революцій, голоду і холоду, то знімати тут нам нічого. Нецікаво, і все. А даремно. Бо у звичайному рутинному житті і криються основні драми і тривоги життя, тут воно, власне, і живе, виявляє себе.

Торнтон на прес–конференції багато говорив про свого батька. Навіть актора, Роберта Дювала, дібрано ще й тому, що нагадує він режисерового татуся. Сам режисер зіграв роль Джимового сина, Скіпа, який здорово обгорів під час війни — не тільки тілом, а й душею. Ну, а центральна фабульна історія — це приїзд з Англії, опісля смерті першої дружини й водночас матері його дітей (Скіпа надзвичайно точно зіграв Торнтон).

І знову у фокусі проста людина

Вразила російська картина «Конвой» Олексія Мізгірьова (її показали в «Панорамі») — якимось тотальним зневір’ям, всотаним у саму тканину національного російського тіла. Це вже не життя, а гниття трупа. Актор Олег Васильков грає капітана внутрішніх військ, який опісля смерті дочки живе у стані якогось пограниччя. Ніби у напівсні. Одначе й інші не кращі. Це або міліція, замішана винятково на поборах, або якийсь виродок з напівлегального бізнесу, або колега–сержант (Дмитро Кулічков), який вкраде і не зморгне. Трохи кращі жінки — на них рештки життя якось і тримаються. З останніх сил, одначе. Та ще біглий солдатик (Азамат Нігманов), у зіницях котрого романтична картинка життя, яке могло б існувати, та ба — уже ніколи тут не проклюнеться.

Натомість позаконкурсна стрічка «Квіти війни» (The Flowers of War), класика китайського кіно Чжена Імоу наполягає на протилежному: люди можуть змінюватися, причому на краще. Хоч страхіть у стрічці немало. 1937 рік, нашестя японської армії: озвірілі чоловіки у військовій формі ганяються за жінками, ґвалтуючи всіх, хто потрапив на очі. У той час у кафедральному соборі знаходять прихисток група школярок та американець на ймення Джон Міллер (Крістіан Бейл), а трохи згодом — група повій із дому терпимості, що неподалiк.

Джон на початку фільму — звичайний тобі гультіпака, пияк і любитель завалити в горизонтальну позицію усе м’якеньке, жіноче, округле. Напившись до втрати людської подоби, Джон одягає на себе костюм священика, в якому після хмільного сну і прокидається. Відтоді він наче на світ заново народився: прибрана роль потребує іншої поведiнки й слідування новим текстам житейської п’єси. Спочатку він рятує школярок вiд неминучої смерті, а потім втрапляє у зовсім кепську колізію: японці зобов’язують його надіслати школярок на їхнє японське свято. Зрозуміло, що їх там чекає. І тут вступають у справу повії: вони, добряче попрацювавши над своїм іміджем, їдуть на те саме свято, власне, на смерть. Американець же, прихопивши школярок, на вантажівці виї­жджає у світлу далину. Люди можуть творити з себе щось подібне до Божої подоби, треба лишень у це повірити. Задовга картина, що володіє справді романним запасом історії і, власне, поставлена за романом «13 квітів Нанкіна» Янга Гелінга.

Поки що найвищі бали у критиків журналу Screen дістала «Барбара» (Barbara) німецького режисера Крістіана Петцольда. 1980 рік, героїня фільму, що прагне виїхати до Західної Німеччини, покарана засланням у провінційну лікарню (вона лікар). Цілком українська, до речі, історія: і в нас тоді декого засилали — або ж у табори, або куди поглибше. Ніхто цих історій у нас не розказує — отже, не пам’ятаємо? У ролі Барбари дуже сильна актриса Ніна Хосс, яка й відтворює усі непрості психологічні та соціальні конфлікти, з якими стикається її героїня.

Як на мене, кращим поки фільмом є грецька «Метеора» (Meteora) 33–річного режисера Спіроса Статулопулоса (повнометражний дебют). Любовна й духовна драма двох монахів — чоловіка й жінки. Їхні монастирі розташовані поруч, на сусідніх гірських скелях. Тіла й душі розіп’яті між тими високими точками. І вписані в історію Духа і Церкви... Сам режисер зняв картину як оператор — і блискуче! Візуальний ряд надзвичайно вигадливий, особливо ж анімація (німця Матіаса Денсхела), стилізована під фресковий живопис. Браво, греки (а зроблено з німцями, знов–таки помогли)! Враховуючи чутливість Берлінале до політичних тонкощів (а хто ж не жаліє нині греків у їхній біді?), стрічка може виграти одного із фестивальних «ведмедів».

Знайома вірменська колега оповіла, як у них ранком вітаються: Доброго світла! Кінематографічно й красиво. Світла нам не вистачає, в тому числі й екранного, хіба не так?