15 лютого 1989 року радянські війська остаточно залишили Афганістан.
23 роки тому — 15 лютого 1989 року — радянські війська повністю вивели з Афганістану. Через горнило тієї війни пройшло більше 160 тисяч українців (3 360 iз них загинули, в тому числі 60 вважаються зниклими безвісти або тими, що потрапили в полон). Поранення отримали більше 8 тисяч українців. Із 72 осіб, удостоєних за роки «афганської» війни звання Героя Радянського Союзу, є одинадцять українців. Одним із них міг стати й лейтенант Артур Дерев’янко, якому разом зі своїм взводом удалося ліквідувати чи не найбільший караван зі зброєю (загалом понад 200 верблюдів). За цю операцію та інші успішні бойові дії Дерев’янка було представлено до звання Героя, але, на жаль, вручили лише орден Червоної зірки. Адже солдат нагород не обирає. Уродженець Кіровограда, випускник Київського вищого загальновійськового командного училища факультету військової розвідки, кавалер чотирьох бойових орденів, нині Артур Дерев’янко є підполковником запасу військ спеціального призначення і працює на одній iз відомих фірм на території Шевченківського району столиці.
Ще за кілька хвилин до того, як колеса важкої машини торкнулись злітної смуги, Артур Дерев’янко і Олег Злуніцин зрозуміли, що для них починається служба в Афганістані. Але справжня «гаряча точка» була ще попереду. І тридцятьом прибулим випускникам Київського ВЗКУ ще необхідно було вчитися воювати в особливих умовах. Свинцевий аромат затягнутої війни напружував лейтенантів, але не лякав. І хоча вже не один десяток випускників їхнього училища загинув, у кожному молодому серці теплилась надія, що на нього ще пуля не відлита, випущений «духами» снаряд не долетить, а міну на дорозі сапер зніме.
Такі ж думки роєм кружляли і в голові Дерев’янка. «Мамо, батьку, — напише Артур невдовзі, — не переживайте. У мене все іде по плану. Вперше відчув себе потрібним...»
Це було справжнє відчуття молодого командира, котрий відповідав за життя не одного десятка атлетично «зшитих» хлопців. Таке відчуття залишилося в Артура і потім, коли він побачив капітана Нурасулмугамедова. Уздовж строю лейтенантів нерідко «плавав» його музично–оксамитовий голос iз майже не помітним акцентом: «Головне у вашій майбутній спеціальності — відмінна фізична підготовка, уміння розвідника і око снайпера. Особливо зрячими потрібно бути вночі. Вам, розвідникам, буде важче за всіх, і розраховувати доведеться тільки на власні сили. Ви будете працювати у важко прохідних районах. За вашими слідами буде пастись «чорний лелека» — бійці спецпризначення із пакистанської армії. І щоб їх перемогти там, ви професіонально повинні навчитися боротися тут. Запам’ятайте іще одне неписане правило: розвідники ніколи в полон не здаються, поранених і загиблих не залишають, кожен має право голосу».
Не один раз запитував себе і Дерев’янко: як би він вчинив в екстремальній ситуації, як би до цього поставилася мати. Батько — інша справа, той зрозуміє.
Саме тут, під Ташкентом, Артур усе глибше став розуміти глибину роботи розвідки: виявляти і захоплювати бази і склади зі зброєю, боєприпасами, майно і продукти харчування, перевіряти достовірність розвіданих фактів, знищувати штаби контрреволюційних сил.
Особливо хворобливо лейтенант сприйняв новину про загибель групи розвідників через безвідповідальність і непродумані дії окремих командирів. Артур дізнався, що його попередниками були Герої Радянського Союзу полковник Колесніков, лейтенант Кузнєцов, сержант Миролюбов... На той час він ще не дозрів, як говориться, і не «відкрився», тому що ще не бачив ворога, не був близько до смерті, не бачив подань до бойових нагород. Він наполегливо «зубрив» парашутну справу і передстрибкову підготовку. Нарешті настав той день, коли він уперше ввійшов до «Ан–2». Зранку 20 вересня 1986 року разом iз другом Олегом Злуніциним він першим залишив літак.
За кілька днів хлопці дізналися сумну новину: їхні попередники, яких нещодавно направили в Афган, загинули при підльоті до Джелалабада. «Вічна пам’ять лейтенантам Урошлєву і Чорному. Тепер на їх місце полетить хтось із вас», — повідомив їм ротний.
Досвід війни в Афганістані не раз засвідчував, що відділення, взвод (не говорячи вже про роти), що займали ключові пункти місцевості — перевали, командні висоти, гірські проходи, можуть завдавати відчутних втрат навіть противнику, який значно переважає, й довго утримувати свою позицію. Специфічність гірського рельєфу робила вигляд великого мертвого простору і прихованих підступів, ускладнювала орієнтування і стеження, зменшувала можливість вражати наступаючих вогнем зброї. Ось чому Дерев’янко так жваво (вже на новому місці) взявся вивчати всі нюанси війни.
Але не минуло й місяця, як Артур зненавидів гори: вони забрали його однокурсника і товариша лейтенанта Злуніцина. І знову під Джелалабадом. «Нас з Олегом, — пізніше напише він матері загиблого, — роз’єднала війна не тільки по різних батальйонах, а й по коротких дорогах «спецназівської ФОРТУНИ». Кожному було визначено свою долю, а значить, і свою таємницю. Він міг бути на моєму місці, а я — на його».
І все ж саме в горах Дерев’янко віднайшов своє військове призначення. Перший вихід на війну (як казали у військах) був у лютому 1987 року. Збори — недовгі, а настанови — короткі. «Підеш з основними силами. Бери тільки найнеобхіднiше», — сказав Артуру командир групи, випускник Рязанського вищого повітряно–десантного училища Анатолій Астапов. Та один із сержантів порадив своєму новому командиру взводу зшити ще й підсумку, до якої увійшло з десяток магазинів.
Лейтенант прислухався до поради свого помічника і завантажився на повну. Тоді як екіпірування бійця спецпризначення було чітко відпрацьоване. Так, автоматник мав узяти автомат, 2 боєкомплекти, багнет, димові шашки сигнального диму, 4 ручні гранати, 2 міни, 7 споряджених магазинів, «спальник», 3 сухих пайки, 2–3 фляги з водою, екіпірувальний рюкзак десантний (РД), бушлат, плащ–палатку, особисту аптечку, сонцезахисні окуляри. У сумі це було 39 кг. Але, як правило, більшість «бувалих» ігнорували такі вимоги і ходили «на війну» тільки з найнеобхіднiшим — особистою зброєю, боєприпасами і сухарями з водою.
У взводного нила спина, рюкзак десантний різав плечі. Та в роті служили воїни 24 національностей і народностей, і вони всі уважно придивлялись до новенького офіцера. Тут уже ніяк не можна було вдарити лицем у багнюку. Пройшовши кілометрів двадцять, бійці розмістилися на висоті. Дерев’янко з потугами стягнув iз себе ношу, підклав її під голову і задрімав. Через дрімоту почув знайомий голос сержанта Барана: «А що, братці, взводний нічого. Втомився, але мовчить».
Уже на світанку Дерев’янко наштовхнувся на РД сержанта. Підняв його і здивувався легкості. Заглянув усередину і ще більше здивувався: крім мішечка з боєкомплектом і сухим пайком, у ньому нічого не було.
Додому повертались утомлені і злі. За три дні противник так і не з’явився.
Лейтенант Дерев’янко пізнавав всю важкість долі радянського «командос», яка звалилась на нього. Для одних вона обривалась у повітрі, для інших — на гірських дорогах. Дерев’янку ж доля наказала жити. Бійці вважали свого командира фартовим.
«Туди, куди ми підемо, — сказав він підопічним уже у статусі командира роти, — очікується караван зі зброєю. Наше завдання — взяти його».
Неначе верхолази, шукаючи свою нову висоту, розвідники йшли вказаною стежиною. Крутизна схилу збільшувалась. А в горах, як у небі, свої закони, трішки інші розуміння про швидкість, відстань, погоду, ризик. На висоті близько двох тисяч метрів над рівнем моря ротний Дерев’янко намагався передбачити все: прихованість, кругову оборону, небезпеку від можливих лавин і каменепаду, раптової атаки з флангів і вершин, мінометного і снайперського вогню, випадкової зустрічі з охороною майбутнього каравану.
Перевал пройшли нібито швидко. Підніматися було все важче: неймовірна втома, розрідженість повітря, ковзало взуття, дуже хотілося пити. Невдовзі схил став пологим, підніматися далі було нікуди і сніг заважав. «Тут і заляжемо», — розпорядився командир.
Воїни давно охляли й мріяли про відпочинок. Але було не до цього. Схилившись над картою, лейтенант Дерев’янко зорієнтувався на місцевості й кожному підопічному поставив бойове завдання, визначив час готовності і спустився iз саперами в ущелину, щоб замінувати караванну дорогу.
...Бій розпочався о п’ятій ранку і тривав шість годин. Караван був таким великим (більше двохсот в’ючних тварин) і так добре охоронявся, що Артуру здавалося, що він не витримає, упустить ініціативу. А «вертушок» усе не було, закінчувалися боєприпаси. Тоді він застосував лише йому відому хитрість, і вцілілі «духи» пішли у напрямку прихованих мін...
Усі сімнадцять бійців Дерев’янка отримали за ту операцію ордени Червоної зірки.
Дерев’янко повернувся додому з бойовими орденами: одним — Червоного прапора і трьома — Червоної зірки. Завжди пам’ятає і підтримує зв’язок iз молодшим сержантом Володимиром Бондарем, котрий закрив його від розривних куль і отримав поранення в обидві ноги. Не забуває Руслана Барана, Сергія Павлова, Віктора Купріянова та інших розвідників зі своєї роти спецназу, котрі були відзначені орденами Червоної зірки. Таких побратимів ніколи не можна забути.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
