«Давайте жити в діалозі!»

Сьогодні в Театрі імені Франка — прем’єра вистави «Жона є жона». Попередньо цей проект планувався як антреприза за участю Ольги Сумської, але не склалося зі спонсором, і ось тепер цей спектакль «пропишеться» в афіші Української драми. У головних ролях — Богдан Бенюк, Поліна Лазова, Анжеліка Савченко, Дмитро Ступка... Чехов українською — для нашого театру це взагалі не дуже типово, Чехов не стільки драматург, як прозаїк — і поготів... Майбутнім глядачам режисер Валентин Козьменко–Делінде обіцяє показати «епоху Чехова, яка охоплює кінець бароко і початок модерну», а найцікавішим для себе у цій роботі називає позачасовість сюжетів письменника.

«Я ніколи не любив повчань»

— Валентине Микитовичу, як виникла ідея інсценізації оповідань Чехова, вам мало його оригінальних п’єс чи вони вас чимось не влаштовували?

— Мене п’єси Чехова влаштовували завжди. Більше того, я неодноразово ставив «Чайку» і, сподіваюся, ще не один раз поставлю. А передісторія цього спектаклю така. Мене як режисера МХАТу років двадцять п’ять тому запросили до Нью–Йоркського університету читати лекції про систему Станіславського. Свою розповідь про методологію Станіславського, традиції МХАТу я тоді проілюстрував на прикладі оповідань Чехова. Керівництво університету ця ідея зацікавила, і мені запропонували написати матеріал на основі оповідань Чехова, за яким можна було б зробити повноцінну виставу. Інсценізацiя сподобалася, але з певних причин спектакль так і не був поставлений. Тож матеріал чекав свого часу. Аж поки на цю театральну адаптацію ранніх оповідань Чехова звернули увагу в Театрі Франка: і Богдан Ступка, і Богдан Бенюк визнали, що сьогодні для театру, для акторів такий дещо інший погляд на Антона Павловича буде дуже цікавим. А я залюбки погодився поставити цю виставу. Серед семи оповідань, за якими написана ця ін­сценізацiя, є як досить відомі — «Невидимі світу сльози», «Дорога собака», «Хористка», — так і рідкісні. Ми з’ясували, наприклад, що деякі оповідання навіть не були перекладені українською, їх для нашого спектаклю переклала Ніна Миронівна Новоселецька. Між іншим, коли я готував цю інсценізацію в Америці, ми знайшли тільки одне оповідання, перекладене англійською, — оригінальним перекладом англійською решти займався університет.

— Серед героїв вистави «Жона є жона» бачимо також і персонажів iз «Трьох сестер», п’єси, яка ще зі шкільних років запам’яталася якоюсь депресивністю, похмурістю, безнадійністю... Водночас за жанром цей спектакль ви позиціонуєте як водевіль.

— Знаєте, свого часу Чехов навіть радив Немировичу–Данченку: пишіть водевілі, вони ж вам гроші приноситимуть. Звісно, тут не варто забувати про знамениту чеховську іронію, але, погодьтеся, у логіці Антону Павловичу не відмовиш. Коли ви щось важливе хочете сказати світові — необов’язково при цьому мати аж занадто серйозний вираз обличчя і дивитися на всіх поглядом проповідника. Мені здається, що і серйозні речі потрібно озвучувати з певною долею іронії, жартів, легкості... Якщо хочете — навіть якоїсь безтурботності. Я ніколи не любив повчань, ніколи не розумів тих, хто при спілкуванні весь час намагається погрозити пальчиком своєму співбесіднику... Так що всім, хто збирається до нас на виставу, я раджу не налаштовуватися на якусь аж занадто серйозну розмову про Чехова — ми просто разом проведемо веселий безтурботний вечір.

«У мистецтві не може бути двійників»

— У цій виставі ви працюєте з акторами, з якими пройшли вже не одне випробування сценою. Дмитро Ступка, наприклад, ще хлопчиком грав у ваших «Снах за Кобзарем», зараз він — Ромео у вашому ж спектаклі за Шекспіром...

— Так, iз цими людьми ми вже маємо певну біографію, з ними працюється легко і швидко. Я не розумію, коли говорять, що це дуже серйозний матеріал, що його треба довго репетирувати. Це позиція непрофесіоналів чи нероб. Мене завжди вражали ці модні зараз кастинги, коли на певну роль — десятки, сотні претендентів. Мені здається, що режисер просто не розуміє, що він шукає. У кожному театрі можна знайти того чи іншого героя. А якщо його немає — то треба ставити іншу п’єсу. У мене була інша проблема — хотілося більшій кількості акторів дати можливість попрацювати над Чеховим, але ж героїв у цій постановці на всіх не вистачить. Франківці мають дуже гармонійну трупу. І за віком, і за амплуа її можна розкласти для будь–якого твору.

— Ось ви шкодуєте, що не всім акторам вдалося попрацювати з Чеховим, а виставу випускаєте одним складом...

— Я взагалі у роботі сповідую принцип одного складу. У мене були спроби розподіляти у виставу два склади — я картав себе і тих людей, з якими працював. У мистецтві не може бути двійників. Навіть якщо ми бачимо перед собою неідеальну роботу — це все одно оригінальний, єдино можливий образ.

«У Шекспіра є 37 п’єс, от і ставте їх уздовж і впоперек усе життя»

— Валентине Микитовичу, на вашу думку, як цю виставу сприймуть мистецтвознавці, що досліджують творчість Чехова? Їм, людям з огляду на свою професію досить консервативним, ваш скомпільований Чехов сподобається?

— У мене склалися не те що складні, а дуже не цікаві стосунки з мистецтвознавцями і критиками. Я їх не читаю, не знаю, як вони до мене ставляться...

Хтось приходить на твою виставу, в яку ти вклав кілька місяців чи й кілька років свого життя, при цьому запізнюється на початок, сідає на незручне місце, у нього поганий настрій, якісь комплекси, чи він не виспався сьогодні... А потім виходить відповідна стаття. О’кей, всі мають право на свою думку. Але подайте принаймні дві позиції, чому ж лише одну? Давайте жити в діалозі! Я ж не можу йому відповісти — безглуздо відповідати на всі неадекватні речі та інсинуації. І не буду його переконувати в тому, що про Чехова знаю в мільйон разів більше, ніж він... Театральні критики, які поважають себе і поважають інших, одну і ту ж виставу дивляться по кілька разів, вони не критикують, а розмірковують, аналізують. Я звик до літератури, яка починається словами: «А чому ви завжди ходите в чорному?». А героїня відповідає: «Це траур за моїм життям»... Так починається «Чайка» Чехова. Я все життя читав Шекспіра, Гоголя, Достоєвського... Бульварне, непрофесійне, напівграмотне чтиво — не моє. У мене кадетське виховання, я закінчив Суворовське училище. І звик з’ясовувати відносини «фейс–о–фейс». Якщо мені щось не подобається в людині і я не можу до неї підійти — то нехай це в мені й загине. Але якщо я можу підійти і поговорити — то це чесніше, ніж десь там щось пліткувати або слухати плітки. Опосередковані стосунки — це неправильно. Одного разу мені розповіли потрясаючу плітку про одну високопоставлену людину, яка обіймала високий пост у цьому театрі. Я підійшов і запитав: це правда? І він почав хитрувати...

— У творчості ви настільки ж категоричні, як і в житті?

— Я не розумію режисерів, які ставлять поденщину, а потім для чогось ще й намагаються це пояснити. Ви подивіться на афішу будь–якого київського театру. Репертуарний список дуже низької якості. Неймовірна кількість неймовірно посередньої літератури. Навіть серед класики... З класичних авторів я назву п’ять справді достойних прізвищ. Якщо вам потрібні приклади, то Тургенєв гірше Чехова і не можна після Шекспіра ставити Шиллера... У Шекспіра є 37 п’єс, от і ставте їх уздовж і впоперек усе життя. Як говорив той же Костя Треплєв: «Навіщо читати Тригоріна, якщо є Тургенєв і Золя?». На сцені повинна бути не посередня чи краща, а найкраща драматургія.

— Але ж такий короткий список збіднить репертуар, у глядача не буде вибору...

— Глядач — «голодний», він хоче «їсти», хоче наситити свою душу емоціями, враженнями, думками... І сором тому театру, який йому пропонує «помиї». Як людина віруюча, моральна я не можу кинути абищо тому, хто хоче їсти. Треба знайти матеріал, який не лише задовольнить глядача, а й виховає його смак. А у нас дуже часто у людей виховують смак до «помиїв». Й іншого вони вже не знають, бо іншого їм не давали. Вони не бачили полотен Леонардо да Вінчі, не чули музики Моцарта, не читали слово­сполучень Шекспіра...

— А ви самі ніколи не ставили авторів, яких називаєте посередніми чи й узагалі «макулатурою»?

— Ні. З сучасної драматургії я ставив Вампілова, Арбузова, Шафера, Уїльямса, Сараяна... Класика — це Чехов, Гоголь, Шекспір, Достоєвський... В одному театрі мені говорили: поставиш цього драматурга — буде тобі квартира. Я відмовився і залишився без квартири. В Москві, коли я почав працювати у МХАТі, з подібною пропозицією до мене звернувся Олег Миколайович Єфремов. Я знову відмовився. Він каже: пиши заяву і йди з театру. Потім дав мені двадцять чотири години на роздуми, а наступного дня я йому приніс Славоміра Мрожека. Замість драматурга, який на той час був моїм близьким товаришем. Так я поставив Славоміра Мрожека... Коли режисери говорили, мовляв, ось зараз я зніму прохідний фільм — для чогось, для когось, — а потім свій заповідний, найкращий, омріяний, то геніальний Тарковський реагував на ці плани так: чудес не буває, для цих людей час чудес уже минув... Один раз підеш на компроміс iз власною совістю — потягнеться безкінечний ланцюг компромісів...