Молоді про молодих. До уваги старших

Театр «Відритий погляд» — один iз наймолодших у Києві. Заснований у 2008 році, він не лише зарекомендував себе дуже і дуже цікавим гравцем театрального процесу в столиці, а й сповна відчув усі «переваги» госпрозрахункового існування. І якщо для театрів академічних чи муніципальних найпопулярнішим поясненням малої кількості прем’єр чи їхньої, м’яко кажучи, далекого не ідеальної якості було недостатнє фінансування, то тут такої «відмазки» не може бути в принципі. Тож цікаві, непрохідні, резонансні вистави для «Відкритого погляду» — єдина можливість бути завжди у сфері уваги столичних театралів.

Останні дві прем’єри театру, «Наташина мрія» та «Гуппі», готував режисер–дебютант Станіслав Жирков. Молодь про молодь для молоді — такий девіз буде найбільш об’єктивним для обох вистав. Автори п’єс — сучасні драматурги Ярослава Пулінович та Василь Сігарьов. Мінімальне оформлення сцени (свої вистави театр грає в Культурному центрі НУКМа) режисер компенсує об’ємними, метафоричними мізансценами, примушуючи глядачів прикипати думкою до «картинки», інтонації, фізичної дії акторів... Протиставляючи двох дівчат–ровесниць, двох Наталок (Олена Шверк, Анна Веселова), Станіслав Жирков солідарний з Ярославою Пулінович: дитина, якій не бракує уваги, але бракує розуміння, часом така ж нещасна, як і та, що росте, немов бур’ян при дорозі. Поставивши по центру сцени двоярусне ліжко, режисер не лише окреслює час дії — дівчата закінчують навчання і вже завтра «потяг» помчить їх у самостійне життя, несправедливе і немилосерде, а й указує на соціальне середовище кожної з них. Часом обидві Наташі опиняються не на «своїй» полиці: у цьому житті все відносне, і хто із них страждає більше — це ще питання. Своєю реалістичністю і тим, що схожі проблеми турбують сьогодні кожну молоду людину, вистава Станіслава Жиркова часом нагадує соціальне ток–шоу: здається, ось зараз режисер натисне на кнопку «стоп» і запропонує аудиторії обговорити побачене і почуте. Монологи героїнь сприймаються як монолог цілого покоління. Дві тендітні дівчини розповіли історію, після якої хочеться стрімголов бігти додому і притискати до грудей своїх дітей. Розуміючи при цьо­му, що захистити їх від усіх життєвих потрясінь усе одно не вдасться.

Героїня вистави «Гуппі» — молода жінка Тамара, якій нормальна людина може лише поспівчувати. Чоловік принижує, вона втратила маленьку донечку Лізу, яку вкусив кліщ, дні Тамари минають біля швейної машинки — жінка шкодує лише, що шиє простирадла та наволочки, а якби шила одяг, то було б значно веселіше, приходили б клієнти, приміряли б, говорили, торгувалися... Але сама вона себе нещасною не вважає, бо вирвалася з села, чоловіка обожнює, живе без претензій і... самоповаги: навіть коли Тому обзивають «Дура!», вона й не думає ображатися, а радісно підхоплює «Ура! Ура! Ура!» Благовірний називає її Губьошкою, за аналогією з рибками гуппі, невибагливими створіннями, які можуть жити навіть у каналізації. І раптом у її квартиру завітав чоловік, якого, як виявилося згодом, Тамарі й не вистачало. Невинне прохання позичити штопор перевернуло життя жінки, яка після смерті доньки втратила розум, але бажання кохати і бути коханою якимось дивним чином у її затюканій душі ще жевріє. Вибудовуючи грані цього «трикутника», режисер не дозволяє глядачам відразу зайняти ту чи іншу позицiю. Оскільки не все так однозначно в «Данському королівстві». І навіть безпринципний Льоня (Сергій Коршиков), який спеціально підговорив Пашу (Дмитро Солодкий) розіграти псевдоадюльтер iз Томою, щоб потім вигнати її з дому, по–своєму любить дружину і не хоче її відпускати. Він так турботливо закутує жінку в простирадла і дарма, що Тома при цьому — в абсолютній прострації... Хтось скаже: загорнув дівчину у саван, який вона собі сама зшила. Але й не виключено, що хтось обов’язково порівняє її з коконом, з якого рано чи пізно випурхне життєрадісний барвистий метелик...