Провінційні загадки архітектора Городецького

Перше дерев’яне творіння Владислава Городецького на території Черкащини — приміщення земської лікарні — автор цих рядків відкрив для себе несподівано. Сталося це тоді, коли в давньому козацькому селі Мошни, розташованому на півдорозі між Черкасами й Каневом, збирав матеріали про побудову тутешніми майстрами першого на Дніпрі плоскодонного пароплава «Бджілка», спущеного на воду ще в 1823 році. Розповідаючи про інші цікаві факти, пов’язані з історією Мошен та довколишніх сіл, директор місцевої станції юних техніків, краєзнавець Микола Якименко назвав кілька відомих в Україні та за її межами прізвищ, зокрема й архітектора Владислава Городецького.

Первісток у земському стилі

Розвиток Мошнівської волості від двадцятих років ХІХ століття і до захоплення влади більшовиками багато в чому визначали інвестиції світлійшого князя, генерал–губернатора Новоросії Михайла Воронцова та його титулованих нащадків. У 1884 році багаті довколишні маєтності — від Дніпра до містечка Городище — успадкувала графиня Катерина Балашова. Ця діяльна аристократка мала, як з’ясувалося, не тільки підприємницьку жилку, а й була прихильницею вишуканої архітектури. І саме вона замовила кілька проектів талановитому, ще не увінчаному славою Владиславу Городецькому.

Першим об’єктом у Мошнах, зведеним за його кресленнями, стало одноповерхове дерев’яне приміщення земської лікарні, урочисто відкрите 9 листопада 1894–го. Упродовж наступних 15 років поруч добудували ще три споруди медичного призначення. Особливою вишуканістю вони не відзначалися, позаяк зведені в тогочасному класичному земському стилі із зовнішнім декоративним різьбленням на російський манер — щось дуже схоже на лічницю, зображену Михайлом Булгаковим у «Записках юного лікаря».

У цей же час на замовлення графині Балашової Владислав Городецький виконав ще кілька цілком оригінальних проектів — ошатної стайні для породистих коней та головного корпусу Олександрійської винокурні. Обидва об’єкти були мурованими.

Хто світську веранду «причепив» до храму?

Якщо із залишками мошнівської земської лікарні (від неї дотепер уцілів лише один «корпус», де мешкає медперсонал) проблема полягає лише в їх збереженні, то дерев’яна, зведена на кам’яному фундаменті і дубових брусах, церква Святого Миколая в розташованому за 9 кілометрів селі Тубільці таїть у собі чимало загадок. До речі, назва цього населеного пункту, найімовірніше, походить від скороченого найменування місцевості біля тутешньої річки Білка — «ТУт на БІЛЬЦІ».

До спорудження храму в Тубільцях доклався той же таки князь Михайло Воронцов. Його коштом у 1843 році в селі відкрили новозбудовану Святомиколаївську церкву взамін старої Покровської. І стояла б вона собі скромно, милуючи око кількох поколінь місцевих прихожан, якби не перебудова (чи добудова) цієї культової споруди наприкінці ХІХ — початку ХХ століть. Після цього вона стала не схожою на жоден із дерев’яних храмів Черкащини, принаймні тих 43–х, які «дожили» до наших днів. Саме в нових, несподіваних архітектурних рішеннях церкви Святого Миколая дехто з сучасних дослідників сакрального зодчества побачив «руку» майбутнього автора київського Будинку з химерами. Передусім ідеться про скляну з високими, характерними для раннього етапу творчості Городецького, півциркулярно вивершеними вікнами веранду, яку ніби «відчепили» від світського палацу і приставили до оселі Божої.

«Хоча час перебудови церкви Святого Миколая збiгається з періодом спорудження об’єктів земської лікарні в Мошнах, архівних свідчень, які б підтверджували чи спростовували ймовірну причетність Городецького до перепланування тубільського храму, поки що не знайдено», — стверджує «УМ» місцевий краєзнавець Володимир Шепіль. Утім цілком можлива опосередкована участь Владислава Городецького в цьому процесі, приміром як консультанта.

Завдяки успішному економічному розвитку та архітектурним особливостям мошнівсько–городищенських маєтків графів Балашових їхній проект став експонатом всеросійського Нижегородського ярмарку в 1896 році. У спеціально виданій до цієї події книзі коментарів керуючого маєтками М. Філіпченка, наведених киянином Дмитром Маклаковим у праці «Архітектор Городецький», зокрема, зазначено: «За останні чотири роки був нашим консультантом, а інколи й архітектором молодий цивільний архітектор Владислав Владиславович Городецький, що має тепер величезну кількість робіт у Києві… Виконанням же всіх креслярських робіт, а також виконанням робочих креслень, займався завжди наш креслярський кабінет при Головній Городищенській конторі, що перебуває вже багато років під керівництвом досвідченого землеміра О. В. Остржинського». Не виключено, що Городецький міг просто «підкинути» ідею щодо перебудови Святомиколаївської церкви, а креслярі Балашових втілили її в проект.

Скоробагатькам до графів — як куцому до зайця

Одначе, повернемося до тубільської святині. Над нею кілька разів зависала реальна загроза знищення. В 1920–му, за збереженими в місцевому краєзнавчому музеї спогадами старожилів, майже половину села через масовий спротив радянській владі спалили наїзники 1–ї кінної армії Будьонного. Така ж доля спіткала б і церкву, якби не втручання архімандрита Антонія, колишнього намісника Олександро–Невської лаври в Петрограді. Після жовтневого перевороту він змушений був повернутися на Черкащину. Мешкав у сестри в Мошнах, а службу Божу правив у тубільській церкві. Архімандрит Антоній як поважна духовна особа отримав унікальну охоронну грамоту, видану самим Дзержинським для пересування охопленими революційним свавіллям територіями. Побачивши підпис «залізного» Фелікса, червоноармійці припинили погроми і забралися геть із села.

Проте раділи місцеві прихожани недовго — перед початком колективізації, за рішенням президії Мошнівського РВК, церкву закрили і, скинувши бані, перепрофілювали на клуб. У період окупації на противагу атеїстам гітлерівці повернули культовій споруді її первинне призначення.

Нині — нові загрози. «Ні відомостей про автора проекту, ні жодних креслень, пов’язаних iз будівництвом церкви, побачити не доводилося, — розповідає «УМ» протоієрей Володимир, котрий опікується храмом упродовж останніх 19 років. — Я запрошував черкас ьких архітекторів, аби вони оцінили стан сакральної споруди і взялися за її реставрацію. Вони відповіли, що для цього потрібно мінімум 300 тисяч гривень. А де їх узяти?».

Зрозуміло, що ні в церковній касі, ні в місцевому ­бюджеті таких грошей, як би не старався, не нашкребеш. А тим часом стіни храму в деяких місцях почали загрозливо гнити. І нікому взяти приклад з Воронцових–Балашових, хоча в радіусі десяти кілометрів від тубільської церкви — на окраїнах лісів та берегах Дніпра й Росі — як саранча, множаться маєтності сучасних скоробагатьків, зокрема й завсідників Верховної Ради України. Та куди їм, сердешним, до графської благодійності.

ДОВІДКА «УМ»

Владислав Владиславович Городецький

Народився 23 травня 1863 року в родинному маєтку в селі Шолудьки Подільської губернії. Рід Городецьких належав до польської католицької шляхти гербу Корніц. Після закінчення реального училища в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Петербурзі переїхав до Києва, де прожив майже 30 років.

За цей час Городецький спорудив близько тридцяти будинків у Києві, зокрема — костел Святого Миколая, караїмську кенасу, Південноросійський машинобудівний завод (за радянської влади відомий як «Ленінська кузня»). До свого сорокаліття звів на вулиці Банковій знаменитий Будинок з химерами.

Після конфіскації майна більшовиками навесні 1920 року він разом із дружиною Корнелією оселився у Варшаві. У 1928–му Владислав Городецький на запрошення американської компанії, що будувала залізниці в Ірані, переїхав до Тегерана і за два роки спорудив там залізничний вокзал, театр, готель та шахський палац. Помер 3 січня 1930 року й похований на римо–католицькому цвинтарі Долаб на південній околиці Тегерана.