«Кожна місія — як перша»

«Усвідомивши, що потрапив у пастку бізнесового світу, я все кинув і поїхав у Південну Америку»

— Стефано, чому свого часу ви вирішили покинути попередню роботу і приєднатися до «Лікарів без кордонів»?

— За освітою я економіст. Після університету влаштувався в Італії на роботу у приватній компанії, пропрацював п’ять років, досягнув високої кар’єрної позиції. Але, віддаючи своїй роботі купу часу й енергії, я не отримував від неї задоволення. Бо відчував, що результат моєї праці насправді не приносить нікому користі. Коли начальство заговорило про черговий щабель моєї кар’єрної драбини, я раптом яскраво побачив себе у пастці цього бізнесового світу. І звільнився. Купив квиток в один бік і двадцять місяців подорожував Південною Америкою, переконуючись, яким чудовим може бути життя, коли ти безпосередньо спілкуєшся з людьми і знайомишся з їхньою культурою.

У Бразилії я три місяці провів, працюючи у фавелах (нетрі Ріо–де–Жанейро, де живуть найбідніші верстви населення і дуже складна кримінальна обстановка. — Авт.). І виявив, що саме така робота мене приваблює і справді цікавить. Тому, повернувшись до Італії, я подав заяву до «Лікарів без кордонів». Пройшов співбесіду, і в січні 2006 року вирушив у свою першу місію — в Чад.

— Щиро кажучи, дізнавшись, що ви не маєте медичної освіти, я дещо здивувалася. Очільник місії «Лікарів без кордонів» асоціюється саме з лікарем.

— Можливо, але ж МСФ (абревіатура від французької назви Mеdecins Sans Frontiеres. — Авт.) — не просто медична, а гуманітарна організація. Там потрібні як лікарі й медсестри, так і управлінський персонал, люди з фінансовою, економічною та іншою освітою.

«Найбільша винагорода — коли бачиш, як твоя робота рятує життя»

— За шість років роботи з «Лікарями без кордонів» ви працювали в кількох дуже різних країнах. Яка запам’яталися найбільше?

— Складно сказати. Першим моїм досвідом у МСФ була місія в Республіці Чад — одній із найбідніших країн світу. Нашим завданням було забезпечити надання належної медичної допомоги хворим на малярію, від якої мешканці цього регіону Африки потерпають чи не найбільше. Окрім того, ми проводили тренінги для місцевих лікарів. До речі, іноземців у місії було лише четверо, і двоє з них — українці.

Потім двадцять місяців я провів у Колумбії. Проект полягав у наданні медичної та психологічної допомоги жертвам збройного конфлікту (у Колумбії майже пів­століття триває війна між пов­станцями та владою, а також угрупованнями наркомафії. — Авт.).

Із 2010–го по 2011–й я очолював місію в Гаїті — в епіцентрі боротьби з наслідками однієї з найбільших природних катастроф останнього часу. Тепер от працюю в Панамі.

Призначення тутешнього управління «Лікарів без кордонів» — реагувати на надзвичайні ситуації в країнах Латинської Америки і Карибського басейну. А їх не бракує. Різні захворювання, урагани, повені, посухи та інші природні катаклізми щороку забирають сотні життів і залишають без даху над головою та доступу до медичного обслуговування сотні тисяч людей. Наші команди в таких випадках намагаються якомога швидше надати медичну і психологічну допомогу, забезпечити потерпілих необхідними речами (ковдрами, матрацами, харчами тощо).

Я справді не можу сказати, яка з цих країн була для мене найцікавішою чи найбільше запам’яталася. Кожна з них — унікальна й неповторна. І спілкування з кожним народом, якому ми допомагаємо, — це новий, надзвичайний досвід. Тому кожна нова місія для мене — як перша, і ці враження з роками не забуваються.

— Скажіть щиро, ви ніколи не шкодували про те, що отак усе покинули — високооплачувану роботу, життя в комфортних умовах? Невже не траплялися ситуації, коли хотілося втекти назад у цивілізовану Італію?

— Працювати в нестабільних і складних обставинах, звісно, нелегко. Фактично це означає перебування в умовах постійного стресу, тож часом почуваєшся геть виснаженим як фізично, так і психологічно. Однак я люблю цю роботу. Передусім за можливість приносити конкретну користь людям. Від наслідків конфліктів, природних катастроф та епідемій страждають мільйони людей в усьому світі, і надання медичної допомоги може кардинально змінити або й урятувати їхні життя. «Лікарі без кордонів» дійсно хочуть бути поряд із найбільш уразливими і знедоленими, щоб допомогти їм. І допомогти решті світу їх помітити. Кажу вам щиро, не для красивих слів, тому що справді так відчуваю: коли ти бачиш, як твоя робота допомагає врятувати життя, — це найвища честь і найбільша винагорода за всі вкладені зусилля.

Хоча після кожної такої місії потрібен відпочинок. Зазвичай ми маємо від дев’яти місяців до року, щоб повернутися додому, відновити психологічну рівновагу в товаристві сім’ї та друзів. А коли відчуваєш, що вже готовий, — вирушаєш у нову місію.

«Дехто з друзів вважає, що я потерпаю від голоду в якійсь забутій Богом глухомані... і помиляється!»

— Мабуть, після маминої піци й щоденного душу складно повертатися туди, де навіть зуби почистити не завжди можливо. Чи це хибне уявлення про роботу в «гарячих точках»?

— Згадуються місії в Колумбії та на Гаїті, де побутові умови, мабуть, були найскладнішими. У перші дні після землетрусу на Гаїті ми зіштовхнулися з такою кількістю проблем і потреб, що було складно одразу визначити, які з них пріоритетні. Як голова місії, я мав враховувати, що від нестачі найнеобхіднішого страждають не лише гаїтяни, а й співробітники «Лікарів без кордонів». Дуже важливо було розрахувати, як оперативно реагувати на всі виклики й при цьому «не робити зайвих рухів», аби не витрачати зусилля марно. Було таки нелегко.

Насправді побут дуже залежить від ситуації. Коли приїздиш у країну, майже дощенту зруйновану землетрусом, то принаймні на початку місії доводиться жити з мінімальними зручностями: у наметі, харчуючись сухими пайками тощо. Якщо перебуваєш у зоні конфлікту, доводиться уважно враховувати правила безпеки, які, скажімо, можуть значно обмежувати пересування. А в якихось дуже віддалених від цивілізації районах пересуватися просто нема куди.

Але, незважаючи на все це, наші логісти примудряються бути надзвичайно винахідливими й креативними. Дехто з моїх друзів досі вважає, що я потерпаю від голоду й спраги в якійсь забутій Богом глухомані й сплю по три години на добу. Звичайно, робота в «Лікарях без кордонів» — це суворий досвід, і працювати доводиться важко й багато. Але можу вас запевнити: за ці шість років я ніколи не страждав від нестачі їжі, щоб насититися, пиття, щоб утамувати спрагу, води, щоб помитися, і нормальної постелі, щоб виспатися. Хай ми не маємо тут якихось делікатесів, зате отримуємо справді безцінну можливість працювати в місцях, куди взагалі дуже мало хто з людей має можливість потрапити, — од віддалених гірських районів у Латинській Америці до африканських джунглів, від дощової Південно–Східної Азії до посушливого Чаду чи Єгипту.

А чого варта сама можливість пожити пліч–о–пліч із найрізноманітнішими народами світу, відкриваючи для себе їхні традиції і звичаї! Завдяки тому, що ми ділимо з ними всі біди й радощі, ці люди починають нам по–справжньому довіряти. А ми розповідаємо про них іншим. Адже місія «Лікарів без кордонів» полягає не лише в наданні медичної допомоги тим, хто її потребує, а й у тому, щоб засвідчити їхні страждання та донести цю інформацію до решти світу.

— Але ж умови справді складні й часом небезпечні. Як ставиться до вашої роботи родина?

— Як справжня італійська сім’я, мої рідні воліли б, аби я був поруч із ними. Але, на жаль для них, це не той випадок.

На мій погляд, це цілком природно — непокоїтися, коли твій син працює в епіцентрі надзвичайної ситуації. Однак родина поважає моє рішення. Батьки й сестри кажуть, що їм приємніше бачити мене щасливим і задоволеним далеко від них, ніж засмученим і дратівливим — удома в Італії. А я, зі свого боку, намагаюся весь час у перерві між місіями проводити з ними й моїми небожами. Після кількох місяців роботи серед стражденних людей і постійних труднощів немає кращої «протиотрути», ніж тихе родинне життя.