Прочитав у газетi «Україна молода» вiд 11 сiчня цiкавий матерiал Свiтлани Мичко з Тернополя «А на хатi — серп i молот, а у хатi смерть i голод». Так мене взяло за душу написане... Згадав матiр, її розповiдi i вирiшив написати листа...
Моя мати, царство їй небесне, часто розповiдала менi про тi роки, коли був Голодомор, а її розповiдi для мене лiпше всiх iсторичних матерiалiв. У її батькiв було четверо дiток: старшому брату — 13 рокiв, моїй матерi — 10 рокiв i двом меншим сестричкам — 3 i 5 рокiв. Батько був так званий куркуль, бо в нього була пара коней, iнвентар, вiн зi своїм братом обробляв орендовану землю, щоб годувати сiм’ю.
Як прийшов час колективiзацiї, то вiн (i таких, як вiн, було багато) у СОЗ не записався. Тодi в нього вiдiбрали iнвентар, коней i вiдправили на Соловки. Дружину з дiтьми вигнали з будинку, в якому поселилися особи в шкiрянках. Сiм’я ж перебралася в клуню.
У тi часи, мати казала, по вулицi бродило багато коней без господарiв, на їхнiх хвостах вiшали таблички з написом: «Брожу, блукаю, СОЗа шукаю. Як його не знайду, на ковбасню пiду».
Якби ж то нашi предки та знали, якими багатствами володiтимуть сьогоднiшнi окремi «лiца», то як би вони їх назвали?..
А моїм предкам я присвятив такi рядки:
Перед поколiнням радянських рабiв
Голову низько схиляю.
Що зростило дочок та синiв
Та лиха зазнало до краю...
Василь РАДЧЕНКО
Житомир