...Сліпа афганська куля, що вцілила в хребет, поділила його життя на «до» і «після» війни. Але саме після війни він уперше в житті написав вірш. На світанку української незалежності, у 1991–му, побачила світ його перша збірка «Як довго ця війна тривала». Потім була друга книга, третя, четверта. І щоразу поезія Слапчука вражала читачів і літературних критиків дивовижним поєднанням вишуканості й простоти, глибинної філософії й реалістичності. Він став справжнім відкриттям сучасної української літератури. І за 20 років письменства цей простий сільський хлопець досяг таких вершин у творчості, що дехто не здатен за все життя. Сьогодні у його творчому доробку — понад тридцять книг прози, поезії, літературної критики. А нещодавно Василь захистив ще й кандидатську дисертацію за творчiстю поетів–шістдесятників. Він — лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2004 року (єдиний на Волині), а також лауреат майже всіх літературних премій, що є в Україні, й на Волині зокрема. Та є серед його численних нагород кілька таких, що не мають відношення до письменства. Орден Червоної Зірки та орден «За мужність» — це плата 20–річного хлопця за пекло афганської війни й подальше життя в інвалідному візку. Волинь двічі висувала Слапчука на звання Героя України, але в столиці відхиляли його кандидатуру, мовляв, таких афганців у нас багато.
Уперше в скромній двокімнатній квартирі Слапчуків, де мешкав і мешкає Василь із мамою, я побувала ще в середині 90–х. Тут мало що змінилося за цей час, хіба що зроблено ремонт та трохи побільшало простору, щоб легше було пересуватися інвалідним візком. І постаріла, здалася хворобам Лідія Олександрівна. Всі ці роки після поранення сина у 1981–му, після операцій та довгих місяців реабілітації, адаптації до мирного життя, вона була для сина другим ангелом–охоронцем. Мама завжди була поруч і ладна була кинутися на будь–які амбразури — чи то чиновницькі, чи то людської байдужості, аби її дитя не відчувало себе не потрібним у цьому жорстокому світі. Вона була найліпшим другом, порадником і першим читачем його книг. А сьогодні він доглядає знесилену хворобами й пережитим маму. Дбає про ліки й гроші, щоб вона могла пройти необхідний курс лікування. Дружина із сином мешкають окремо, у тій квартирі, яку Василь таки отримав завдяки старанням колег–письменників. Дмитрик після школи забігає до тата робити уроки чи просто так, поговорити. Бо він для нього — не просто татко, а моральний авторитет.
— Василю, вас як письменника не турбує, що сучасне покоління засіло в інтернеті й перестає читати? Навіть у дітей немає потягу до книги, як було в нашого покоління...
— Не варто з цього робити трагедію. Світ змінюється, розвивається, технології нові є і будуть ще новіші. Я бачив людей, які зовсім не читали і виросли хорошими людьми. І навпаки. Важливо, чим людина себе наповнює. Це так само, як й інтелект, — залежить, куди й на що його спрямуєш. Якби навіть всі перестали читати, думаю, нічого страшного не сталося б. От якби всі від Бога відмовилися — це велика втрата. Тому не варто штучно реанімувати тягу до читання. Завжди будуть люди, яким цікаво буде читати, незалежно від того, що в світі відбуватиметься.
— У грудні ви відсвяткували п’ятдесятиріччя. Ця дата вважається переломним рубежем у житті, бо людина підбиває підсумки прожитого. Що у своєму півстолітньому снопі вважаєте найголовнішим ужинком?
— У мене нема відчуття, що це рубіж. Відповідно, не підсумовую і не вважаю щось головним, а щось другорядним. Я не відчуваю вік, тому до дат ставлюся дуже спокійно. Треба дякувати Богу, що дозволив прожити ці роки, щось зробити на цій землі. І працювати далі. Нещодавно закінчив роман «Книга забуття». Тема афганська. Я давно почав його, але закінчив лише в листопаді через роботу над дисертацією. І почав новий.
— В яку пору року вам пишеться найліпше?
— Я не Пушкін, тому мені не треба болдинська осінь. Погода на мене не впливає, я не дивлюся за вікно й не зітхаю, що там дощ падає чи йде сніг. Дощ іде — добре, сніг — прекрасно. Чому погода має вибивати мене з колії? Я можу міняти лише своє ставлення до свого стану й самопочуття. Все решту можна організувати. Захотів я, скажімо, поїхати у Челябінськ, де мешкає мій старший син Іван, — організувався і поїхав сам, без будь–чиєї допомоги. Хоча ви знаєте, які «зручності» у нас для інвалідів–візочників будь–де. У мене немає чогось такого, чого мені хотілося б через край. Може, тому, що я знайшов собі заняття до душі. Мене нічого не мучить, що не дає мені спокою, як декому. Хтось марить шикарною машиною, хтось іще чимось. Мене не тягне на Канари чи ще кудись. Хочеться хіба що нормальних умов, як будь–якій людині. Намагаюся весь час працювати, щоб бути відносно незалежним. Звичайно, можна було б терзати себе питанням: «Чому я, український письменник, мушу шукати роботу й робити те, що не мав би робити?». Зараз, наприклад, працюю на сайті одного з супермаркетів і дякую, що мені йдуть назустріч. Колись працював у довідковій службі банку. Хотілося б, звичайно, робити тільки те, що хочеш, тобто писати вірші й романи. Не виходить. Тому працюю по можливості. Не цурався ніякої роботи. А що робити, коли так складаються обставини? У мене є сім’я, є син маленький, якому теж хочеться щось дати.
— Книги не дозволяють українському письменнику заробляти на достойне прожиття?
— Про прибутки від письменства не йдеться. Мої книги видавалися мізерними тиражами, навіть ті, що здобули найбільше визнання. І це теж українські реалії. Поки не працювала комісія з підтримки книговидавництва при обласній раді, то видавався лише за кошти благодійників, бо на свою пенсію інваліда армії не те що видаватися, прожити проблематично. Це вже тепер виділяються якісь державні кошти на книговидавництво. Піаром не займаюся. Не бачу сенсу витрачати час на такі дрібниці. Бо писав і пишу не заради прибутків. Література для мене — не просто робота, заняття. Це моє життя. Вона дала мені напрям руху, дала можливість вибудувати свою філософію. Це не значить, що ця філософія непохитна. Ні, я слабкий, як кожна людина. У мене багато слабких місць, я піддаюся на емоційні провокації, власні й чужі. Але завдання одне — укріплювати себе, будувати. І я намагаюся це робити.
— Минулої осені Верховну Раду штурмували «чорнобильці» й ваші колеги–«афганці». У Донецьку справа навіть до вил дійшла. Як ви, колишній солдат, «афганець», оцінюєте ефективність таких акцій спротиву?
— Дуже неоднозначно. Я добре розумію тих людей. Вони відстоювали те, що заробили. Це був акт відчаю. Але через відчай можна наробити багато дурниць. Щоб щось змінити суттєво — потрібен певний рівень суспільної свідомості, а його немає. І кожен думає про себе. Кожен думає, що його не зачепить. Всіх б’ють, а мене не будуть. Страйкують «чорнобильці» — це їхня справа. Страйкують «афганці» — теж. Підтримують ніби всі, але мовчки. Або на кухнях, як у брежнєвські часи. Це як війна в Афганістані. Теж все робилося мовчки, хоча насправді ми всі були до того причетні. Бо мовчали. Зрештою усіх нас завжди хтось хоче використати. А заклики братися за вила — дуже безвідповідальні, навіть провокаційні. Я не знаю прикладів з історії, щоб вилами щось виборювали, а бунти завжди придушувалися. А щодо штурмів... Будь–що штурмувати небезпечно, бо це вже війна. Коли війна запускається — знімаються всі запобіжники. І мені навіть страшно уявити, що це можливо в центрі Європи. Перш ніж робити такі безвідповідальні заклики, треба запитати у себе самого: а ти готовий до війни? Ти готовий, що до тебе в хату вночі хтось вламується, ти готовий наразити на небезпеку свою сім’ю, пожертвувати життям своїх рідних? І заради чого? Пенсія у тебе мала? Вихід завжди можна знайти. Зарплата невелика? Десь підзароби. Відстоюй, але всілякими законними способами. Людина, яка дружить з головою, має відмовляти від радикальних дій, а не закликати до них. Війна — це завжди комусь вигідно. На війні завжди найгірше тим, хто між двома силами. Бо завжди є люди, які не хочуть воювати. Як їм бути? Я бачив це в Афганістані. Ми приходили до них. Стрельнув хтось із кишлака, а ми всіх зрівняли із землею, не питаючи, хто стріляв. Якщо це було можливо там, то чому цього не може бути у нас? Тому вважаю, що зусилля треба спрямовувати на побудову громадянського суспільства. Треба займати конструктивну позицію й працювати, збиратися, мітингувати, ставити вимоги. Але так, як було це на Помаранчевому майдані. Якою б не була сьогоднішня влада, але її обрали законним шляхом. І законним шляхом треба усувати. Зрештою кожній людині треба трохи самоповаги до самої себе. Ми любимо тост: «Шануймося, бо ми того варті». А чого ми насправді варті? На жаль, я не бачу, щоб українці себе зміцнювали, росли духовно. Занадто багато руйнівних процесів у суспільстві.
— Ви маєте рецепт, як нам вибудувати себе як націю?
— Не треба, перш за все, нас сортувати. Не треба ділити на західних і східних. Яке минуле у нас не було б, воно не повинно нас роз’єднувати. На трагічних уроках історії теж можна вчитися. Дуже погано, що ми не маємо того почуття кровності, яке є в інших народів. Я відчув це на собі, коли потрапив в Афганістан і бачив, як підтримують один одного грузини, узбеки. У моїй роті, в частині було багато українців, але ніхто не опікав мене, молодого, не підтримував, як вони своїх земляків. Зі мною служив хлопець, який ходив зі мною до школи в Лобачівці, на Горохівщині. Він був трохи старший за мене. Так він жодного разу навіть не підійшов до мене. Ну такі ми є, українці. Важливо визначитися, чого прагнемо зараз. Подивіться на Ізраїль, молоду державу, яка творить свою мову. Подивіться на маленьку Японію, яка після поразки у війні збудувала себе як націю. Зрештою, є приклад Німеччини. Ми можемо збудувати себе такими, якими хочемо. Українці можуть зайняти своє гідне місце у світі. Тому так важливі національні цінності. Але не менш важливо, щоб національне не зводилося до націоналізму. Я б не хотів народитися кимось іншим, ніж українцем, попри всі труднощі. Я не можу зробити з себе японця, але можу в нього вчитися. Подивіться на шведів: їх 5 мільйонів і вони нам гуманітарку шлють! Нам мало б бути соромно. Але й самоїдством займатися постійно теж не можна. Мусимо самі в собі порядок навести. Будемо над собою працювати — будемо змінюватися. Людина швидко відновлюється, і суспільство — теж.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
