Італійські «канікули» Мороза

...Двоє німців прийшли по нього в барак, наказали збиратися. Кудись повезли. У лісі вийшли, дали лопату, щоб копав могилу. Потім наказали вистелити яму гіллям і засипати. Після пострілу вгору сказали сховатися під гіллям ялини й сидіти тихо — мовляв, вони скоро прийдуть і скажуть, що робити далі. Вони й справді згодом прийшли, щоб відвести на станцію. Там домовилися з конвоїрами, які охороняли ешелон з військовополоненими, що відправлявся в Італію, й увіпхнули його до вагону. Так українець Іван Мороз опинився на півночі Італії. І другу половину війни він бив ворога вже разом з італійськими партизанами. Сьогодні на Волині — він один з останніх гарібальдійців.

«Українців у загоні любили»

На життєвій дорозі цього 92–річного чоловіка, який, попри поважний вік, має чудову пам’ять, зустрічалися люди, які розмовляли різними мовами. Але вони розуміли одне одного навіть попри мовні бар’єри. Бувало, що чужі ставали ріднішими за своїх, земляків. Коли зраджували свої — рятували вороги. Тому Іван Мороз і досі переконаний: людяність і совість не мають національності, бо за будь–яких обставин усе залежить від людини.

Війна застала його на радянсько–афганському кордоні, куди потрапив служити ще в 1939–му. Поранення отримав на Північному Кавказі. Дві місцеві жіночки взялися виходжувати солдата, але хтось із місцевих здав пораненого німцям. Із табору для військовополонених біля Мінеральних Вод він втікав з друзями тричі. Після останньої спроби їх відправили до Німеччини. Цей табір був за 32 кілометри від кордону з Нідерландами, біля міста Рур. Тут і сталася з Морозом пригода, що круто змінила його невільницьке життя...

Якось послали його прибирати в будиночку, де чергували вартові. Німці поблажливо ставилися до солдата, який мив підлогу, навіть пригощали сигарами. У цій вартовій хижі працювало радіо. Іван попросив послухати чехословацьку радіостанцію з Брно, яка працювала на Гітлера. Вартові собі випивали, а він тим часом знаходив Москву й слухав вісті з фронту. Потім у таборі розповідав хлопцям останні новини. Та знайшовся зрадник, видав Івана. І німці прийшли по нього в барак. Думав: смерть його прийшла, а виявилося, що рятівники. Бо ввіпхнули вони його в той самий потяг, який віз військовополонених до Італії...

Італійський концтабір порівняно з німецьким видавався ледь не курортом.

— Тут уже пайок добрий був, навіть три цигарки на день давали, — згадує Іван Савович. — Вдень працювали на підшипниковому заводі, а вночі змушували подавати снаряди, бо вже німців не вистачало, то використовували нас, полонених. Виходить, ми проти своїх воювали. Вирішили знову втікати. Зібралося нас шестеро. Якраз перед Різдвом католицьким, 25 грудня. Роздобули вина трохи і давай запрошувати охоронців з нами випити. Вони спочатку відмовлялися, а потім старий австріяк погодився. Потроху випили, потім ще, а нам того тільки й треба. Вночі таки вислизнули за огорожу. В горах побачили хатину, постукали туди. Пояснили хазяїну, що ми росіяни, шукаємо італійських партизанів. Про цього чоловіка знали, бо наші вже тікали і він допомагав. Італієць повів нас. Йдемо по горах, коли дивимося — внизу вогні міста горять, трамваї ходять. Ну, думаю, пропали наші душі. Він аж плакав, щоб ми йому повірили. Троє наших злякалися, не хочуть іти. А ми пішли, бо куди дінешся? Привів він нас до якоїсь хати, вийшов звідти чоловік. Послухав нас, а тоді як матюкнеться по–російськи! Ну, думаю, свої, раз італієць про російську маму знає...У нашому загоні, крім італійців, були білорус, українець, росіяни, татарин, один поляк, були й англійці. Нас, українців, дуже любили...

Воювали, їздили в кіно і закохувалися

— То з якого часу ви стали гарібальдійцем? — запитую Івана Савовича.

— Ось посвідчення моє партизанське. Дата бачите яка стоїть? 25 грудня 1943 року. І воював там до самої перемоги. Найтяжче було взимку 44–го. Німці тоді взялися за нас дуже. Коли сили нерівні були, ми відступали вглиб­ до кордону. Взимку нас взяли в кільце, тому командування дало наказ спускатися з гір на рівнину й зимувати на нелегальному становищі. Дев’ятеро з нас вирішили зимувати в горах. Не хотілося знову потрапити до рук німців. За п’ятнадцять кілометрів залізнична станція була, там вагони брезентом накриті на рейках стояли. Напали на охоронців, познімали трохи того брезенту й зробили з нього намет у горах. А як з їжею бути? Страшно йти до людей. Та голод не тітка. Утрьох­ спустилися на рівнину, прийшли в містечко, бачимо — церква. Стукаємо туди, а це, виявляється, монастир. Пояснили монашці, хто ми. Вона, як почула, що росіяни, почала руками махати, що ми безбожники, церкви і попів понищили, тому не буде нам допомагати. Пояснюємо їй, що це неправда, що все це пропаганда. Вона простягнула мені хрестик невеликий. Я перехрестився, поцілував. Тільки тоді подобрішала. Монашка винесла нам три сумки харчів: ковбасу, масло, хліб з крупами. Ми ще не раз навідувалися сюди й поверталися з харчами. А вже в березні загін знову зібрався докупи.

Закінчення війни для партизанського загону затьмарилося трагічною загибеллю 25–річного командира Меро Марчело. Він був однолітком Івана, і долі у них схожі. Був мобілізований в армію Гітлера, трохи воював на східному фронті, потрапив у російський полон, але теж втік і повернувся на батьківщину, щоб вже у складі партизанського загону бити фашистів. Меро загинув 28 квітня 1945 року вже після штурму Турина.

По закінченні війни партизанам–гарібальдійцям видали документи й по 10 тисяч лір, ще й мануфактури на костюм кожному подарували. Американці видали свою військову форму. Травень, червень і липень — то були місяці свободи. Вони їздили в кіно до Турина, навіть закохувалися! Але треба було повертатися додому. Побачили вивіску в Турині «Русская місія», зайшли. Звідси їх доправили в Мілан, а потім — фільтраційний табір в Австрії. Там за колючим дротом він пробув ще два місяці. «Де був, що робив, як у полон потрапив?».

Одного дня їх вишикували, стали називати прізвища. Із 15 тисяч осіб пощастило 170, хто мав документи. Мороз був у їх числі. Повантажили у потяг і повезли на фронт в Японію, решту — на заслання. До японського фронту не доїхали — війна закінчилася. Ця звістка застала Івана на Донбасі. Рік відпрацював на шахті й повернувся додому, на Вінниччину. Вдома — біднота, голод. На Волині, у Торчині, працював Іванів товариш, він і покликав до себе, бо тут люди не голодували. Так у 1946–му потрапив на Волинь. І зостався на все життя...

«Ви ж мене на смерть відправляєте!»

Але на цьому поневіряння колишнього партизана–гарібальдійця не закінчилися. У 1948 –му Мороз загримів у тюрму за крадіжку... велосипеда. Ніколи не думав, що так можна підставити людину й сфальшувати справу. Вік купив у знайомого велосипед, навіть свідки цьому були. Але п’ять років тюрми колишньому партизану суд впаяв без найменшого сумління. Про зняту судимість нагадує донині пожовтіла від часу довідка про звільнення: «С 16 марта 1948 содержался в тюрме и 4 декабря 1948 года освобожден за прекращением дела».

Ніби все налагодилося, забулося, чесне ім’я відновили. Іван працював трактористом, згодом став бригадиром тракторної бригади в Затурцях. За ударну працю запропонували навіть у партію вступити. У 1952–му прийняли в комуністи. Але вже через рік... виключили. Начальник Затурцівського КДБ Протопопов довго допитував його про полон, про те, як партизанив в Італії.

— Потім показав фотографію, питає, чи знаю я такого чоловіка. Кажу, що був такий у нашому загоні. У 1944–му він кудись зник, а загін оточили й розбили німці. І все. Документів у мене ніяких, їх ще на шахті забрали. Збирають партійне бюро колгоспу, мене виключають з партії, всі виступають, засуджують. Господи, що ж це діється?! — і досі не може спокійно згадувати ті події Іван Савович. — Усі ворога в тобі бачать, зрадника. Як я те пережив, не знаю. Наприкінці зборів встав і кажу: «Люди, за що ви голосуєте? Ви ж мене на смерть відправляєте!». Сім місяців мою справу розслідував КДБ. Врешті викликають мене на бюро обкому партії. Встає Іван Грушецький, перший секретар обкому, порядна людина, й каже: «Все, що він написав у своїй автобіографії, правда. Рішення бюро райкому про виключення треба відмінити».

«Навіть у найгіршій владі є люди, які не втратили людського»

Оглядаючись на своє нелегке життя, Іван Мороз прийшов до висновку: влада — це люди, які її уособлюють. І навіть найкраща влада з найпередовішими ідеями нічого не зробить, якщо на місцях керуватимуть негідники, злодії, крутії та пристосуванці. Вони спаскудять будь–яку ідею. Але навіть у найгіршій владі завжди знайдуться люди, які не втратили людського. Як ті два німці, які колись врятували життя полоненому Морозу...

— А в Італії хоч раз ще були? — питаю в Івана Савовича на прощання.

— Ні, не довелося. Може, якби був живий мій командир Меро, то поїхав би, — каже колишній партизан. — Живу сам, дружини двадцять літ майже як нема. Діти у Луцьку, приїжджають, навідуються. Он, холєра, ордени хтось вкрав. Тільки книжки орденські зосталися. Була ще десь фотографія, як Муссоліні повісили, але теж зникла. Пригадую, впіймали його вже на кордоні зі Швейцарією, дуче заховався в мішку з лахами. Наші партизани на площі повісили мертвих догори ногами їх утрьох: Муссоліні, його коханку і зятя, міністра оборони. Три дні висіли на площі... Чимало фотографій віддав у Торчинський краєзнавчий музей. Як згадаю, яка там, в Італії, біднота була... «Полєнту», хліб iз кукурудзи, їли. Сім’я, де нам прали білизну, тримала кіз, корову з вим’ям, як кулачок. Тією коровою поле орали. Під гору чоловік iде за плугом, а з гори плуга в руках уже несе. Гній за спиною у кошиках носили. Зернових вони взагалі не сіяли. І піднялися люди, зажили. А ми все топчемося на місці. Нас, українців, колись там поважали, а тепер...