В арсеналі творчих робіт актора і режисера Віктора Андрієнка — мало не сотня різних проектів: фільми, де він грав ролі і працював каскадером, гумористичні скетчі, серіали, «Велика різниця» по–російськи, по–українськи і по–білоруськи, по–казахськи. Але найпоширеніша найперша асоціація щодо Андрієнка — «довгоносик». Незважаючи на те, що гумористичний серіал не показують уже більше 10 років.
Зустрілися з паном Віктором ми перед прокатною презентацією фільму Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» у столичному «Кінопалаці», де мій диктофон постійно фіксував сторонні репліки: «Ніколи б не подумала, що ви так блискуче зіграєте серйозну роль полковника Смірнова», «Сподіваємось, ви знайдете час, щоб зустрітися зі студентами»...
— Пане Вікторе, як вважаєте, чому всім так закарбувались у пам’яті «Довгоносики»?
— Взагалі, почалося це давно. Про дитинство згадувати не будемо. Пропустимо й інститут, хоча багатьма комедійними номерами, які придумані були тоді, я й донині заробляю гроші. Це те, що на зразок Cоmedy club, у нас така творчість називалася «капусники». Коли я у 1980 році потрапив у Київський театр естради до Віталія Малахова, саме там почалося моє акторське становлення. Ми з Валєрою Чигляєвим створили виставу «Пригоди Йозефа Швейка», в якій грали упродовж 1,5 години без антракту, а глядачі через кожні 30 секунд сміялися, і це не перебільшення. З цією виставою ми об’їздили весь Радянський Союз та багато інших країн. Урешті–решт, нас вигнали з Києва, бо вистава була злою пародією на той устрій і на той соціум. Ми перейшли в Одеську філармонію саме в той час, коли Роман Карцев, Віктор Ільченко та Михайло Жванецький з Одеси поїхали до Москви. Ми, молоді зовсім актори, зайняли їхню нішу у штатному розкладі як театр «Гротеск». А з 1990 року я, мій однокурсник, актор Анатолій Дяченко (на жаль, вже покійний) та Дмитро Тупчій, відомий пізніше по «Шоу довгоносиків», почали знімати у Києві для перших комерційних телеканалів комедійні серіали для дорослих та дітей.
Трохи згодом, у 1996–му, українське телебачення «розірвало» наше «Шоу довгоносиків». Вважаю, цьому сприяло те, що все збiглося. Зійшлися троє: я і моїх двоє партнерів по бізнесу, та ще я привів автора — Георгія Конна. Плюс сприятливий для саме цього гумористичого серіалу час. Вважаю, часовий фактор дуже важливий: коли потрібно вийшли і «Довгоносики», і «Велика різниця».
— Ви виокремлюєте для себе якісь основні проекти, в яких були задіяні, тих же «Довгоносиків»?
— Не можна об’єднувати різні формати і жанри. Один формат — «Довгоносики», інший — «Велика різниця», третій — «Мамаду», четвертий — фільм «13–й кілометр». Але спільне у них все ж таки є — добра енергетика.
Знаєте, наші програми людям дуже допомагали. Одного разу, коли ми ще працювали на естраді, до нас на виставу прийшли люди з… похорону. Уявляєте, вибігаєш на сцену пожартувати, а в залі весь перший ряд зайняли люди в чорному — вони прийшли, щоб вийти з депресії… А якось у Новосибірську прийшла молода жінка, яка після вистави почала дякувати: «Завдяки вашому гумору я зможу пережити ще одне випробування — завтра судитимуть убивцю мого сина...»
Станіславський казав, що глядач має прийти у театр, розслабитися, відпочити і задуматися. Чим жорсткіший навколишній соціум, тим більше глядач тягнеться до розважальних програм.
— Ви не вважаєте себе заручником одного гумористичного серіалу?
— Свого часу Олександр Роднянський, показавши серіал «Моя прекрасная няня», довів, що на «розважайлівці» можна заробляти. До цього нас, гумористів, вважали якимись «ущербними». Знімати «Бригаду» чи «Втомлених сонцем» — це було круто, означало, що люди роблять справу! А ви — ширвжиток, клоВуни, моветон, бо знімаєте комедійні серіали. У ті часи багато хто з цього табору перейшов на виробництво «Мухтарів» й інших «серйозних» слюнявих серіалів.
Знаю, один мій колишній партнер зараз дуже хвилюється, щоб його не асоціювали з «Довгоносиками», бо він нині керівник великої тєлекінокомпанії. (Найімовірніше, йдеться про Віктора Приходька. — Авт.) Але «Довгоносики» були його молодістю, злетом популярності, завдяки якій він і зміг заснувати свою компанію. Думаю, що він потай скучає за тими часами, як і я.
Я ніколи не боявся бути несерйозним. Хоча, звичайно, маска мстить. Мій колишній партнер більше 10 років тому сказав: «Подивись на себе, ти нецікавий без носа». Але до «довгоносиків» я працював у 8 театрах та знявся у 70 кінокартинах, з них у 15 — не як каскадер, а як актор. Ніхто не дивується, що Броніслав Брондуков та Георгій Бурков могли працювати і в комедійному, і в драматичному амплуа. Олег Басилашвілі з Сергієм Юрським у театрі Товстоногова не цуралися грати «капусники».
— Добрих гумористичних програм на нинішньому українському ТБ не те що не вистачає — практично немає. На вашу думку, чому?
— Що ж ви хотіли? Усі гумористи поїхали у Москву. Усі працюють на Москву, навіть ті автори, хто лишився тут, пишуть через iнтернет для російських серіалів. Хто платить, той замовляє музику. Я 13 років очолюю журі міжнародного фестивалю «Студентські жарти». Ті хлопці та дівчата, кого я оцінював за ці роки на конкурсній сцені, сьогодні кращі автори та актори російських комедійних серіалів.
— Ви актор і режисер на дві країни: Україну й Росію. Якщо абстрагуватися від питання заробітку, де б ви хотіли працювати — тут чи там?
— Я вибрав би Україну. У Москві постійно відчуваєш драйв, постійно треба бути в тонусі. Я б хотів робити проекти, які ментально зрозуміліші тут. Хоча, власне, це і роблю. Мене попросили зняти документальні фільми про Африку — зняв. Попросили зняти скетч–шоу, серіал — зняв. Я, мабуть, гарний актор, який гарно грає режисера–документаліста чи режисера кіно.
— Чи вважаєте, що Росія, тому що багатша, агресивно завойовує гумористичну нішу українського телеринку, переманюючи до себе кращих коміків?
— Чому ви не дивуєтесь, що кращих iз кращих переманює до себе Америка чи Китай?! Ще раз повторю: хто платить гроші, той замовляє музику. Візьмемо мою історію. До 2007 року я що, не намагався щось робити в Україні? Мені до того Олександр Цекало вже разів вісім пропонував перейти у його московську команду, була пропозиція партнерських взаємин, ще у 2000 році. Нарешті я погодився, бо «сидіння без роботи» в Україні набридло.
— Вам простіше тепер через Москву працювати у Києві?
— Мені простіше було розвернутися і піти в Росію чи в інший бік. Я завжди так робив: коли мені розказували, що я не потрібен, iшов геть.
— Для гумористичних проектів однаково важливі як автор, так і актор. Журналу «Форбс — Україна», який нещодавно писав про найуспішніших українських гумористів — «Студію «Квартал 95», ви казали, що за 30 років роботи зустрічали тільки чотирьох авторів такого класу, як брати Шефіри. Хто інші достойники?
— Це Аркадій Гарцман — відомий не тільки як автор серіалів, а й як автор пісень мультфільму «Острів скарбів» (у титрах його представили А. Балагіним), уже згадуваний Георгій Конн, автор «Довгоносиків», та Сергій Прянников — автор та режисер запорізького СТЕМу «Будильник». Ці люди можуть працювати у різних жанрах. І не тільки писати тексти реприз, вони ще — дра–ма–тур–ги.
— Із Олександром Цекалом ви зустрілися ще у 1982 році у Київському театрі естради, де він, студент циркового училища Сашко, працював монтувальником сцени, а ви — актором.
— Зараз я залишився тим, ким був, а Олександр Євгенійович — генеральний продюсер.
— Олександр Цекало — на вашій інтернет–сторінці у розділі «Друзі і партнери». Які у вас взаємини з керівником компанії «Среда», ви друзі чи партнери?
— В останній есемесці, якою Олександр привітав мене з Новим роком, він написав: «Вікторе! Дякую за те, що ти залишився тим, яким був, на відміну від московських бомондів». Я йому відповів просто: «Друг — це не слово, це вчинок». Тому що коли у мене у сім’ї було горе, ніхто, крім Олександра Цекала, мені не допоміг.
— Хто остаточно погоджує акторів для «Великої різниці», безпосередньо Олександр Цекало?
— Усі претенденти проходять кастинги, на яких в обов’язковому порядку присутні Олександр та його партнер Руслан Сорокін. Якщо потрібно їхати у Казахстан чи Білорусь — вони їдуть туди. На початку підготовки кожної нової пародії «Великої різниці» вони не вникають у деталі, але обов’язково дивляться заключний матеріал усіх випусків. Вставляють «пістон», якщо бачать якусь проблему. Ми, актори, не присутні на «кривавих розборках», які влаштовують Євгенійович та Руслан, але знаю, що таке трапляється. Коли хтось починає розказувати, який Цекало такий–сякий, я відповідаю: «Вибачте, мене він ще не образив».
— Наскільки можуть мінятися тексти «Великої різниці» у процесі підготовки?
— Зміни можуть бути кардинальні, як в українському, так і в російському проекті. Коли нам, акторам, дають текст, можемо сказати: «Рєбята, це лажа». Бували ситуації, коли вже все змонтовано, перезнімаємо і переозвучуємо від А до Я. Навіть нових героїв можемо вводити в останню хвилину: «Андрієнко, перевдягайся, лісником будеш». — «Так я ж гуцул»...
Добре, коли розумний режисер чує артистів. Наприклад, коли готували пародію на Штірліца. Усе наче нормально на репетиціях, але «не стріляє». Я тоді запропонував: нехай буде лише закадровий голос усіх персонажів. Погодилися.
— Скільки авторів у «Великій різниці»?
— У Москві було 25. Зараз не знаю. В Україні — десь 15. Це різні команди. Інколи автори об’єднуються, наприклад, для роботи над білоруською «...різницею» чи над фестивалем пародій в Одесі. Багато українських епізодів беруть для російського проекту. Це мені не дуже подобається, бо вони ментально більш наші, українські.
— Трохи більше року тому, на презентації «Кумських байок», ви казали, що можете продовжити співпрацю з Першим Національним. Не складається?
— Ні. Державний канал запропонував лише ефір, а грошей не дав зовсім. Своє не створили, наше не купили. Знову на Новий рік попросили «на шару» показати «Кумські байки», ми погодилися. Рейтинг був дуже пристойним: канал мав середню частку 2,5 відсотка, а повтор нашого фільму в суботу о 10–й ранку підняв його до 7 відсотків. Це означає, що люди хочуть бачити добре гумористичне кіно з українськими реаліями. І дуже шкода, що вітчизняне українське ТБ поки що залишається ретранслятором переважно чужої телепродукції.
Віктор Андрієнко, 52 роки.
Народився у Запоріжжі.
1980 р. — закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка–Карого.
Працював у Київському театрі естради, Одеському театрі мініатюр.
З 1995 року співпрацював з українськими теле– і радіокомпаніями: ТЕТ, УТ–1, IСTV, СТБ, «Інтером» «1+1», «Довірою», «Європою–плюс», російськими ТНТ, СТС, REN –TV, Першим каналом.
Як каскадер, актор чи режисер був задіяний у близько ста проектах: фільмах, мультфільмах, теле– і радіопрограмах.
1996—1999 роки — актор і співавтор «Шоу довгоносиків», у якому зіграв 14 образів.
З 2007 року як актор задіяний у проектах компанії «Среда» (Росія) — «Велика різниця».
Одружений. Дружина Ганна — викладач–хореограф.
Має дорослого сина.
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
