«Не зізнався, бо такого не коїв...»

У міліції сильно били

Без стосів паперів Тамара Михайлівна рідко коли виходить iз дому, бо це літопис чи не всього її життя. Останні десять років пані Рафальська бореться за права свого засудженого до довічного ув’язнення сина. Більшість уривків тексту з товстої теки жінка вже вивчила напам’ять. У купі документів — свідчення катувань її сина правоохоронцями, численні результати експертиз, свідчення очевидцiв, висновки медиків, міжнародних фахівців. За ці роки і Тамарі, і її чоловіку довелося самим навчитися бути і юристами, і експертами, і криміналістами.

Їхня історія почалася трохи більше десяти років тому. Родина Рафальських вирішила звести у Тетієві, що на Київщині, торговий комплекс. Коли магазин був майже готовий, синові Рафальських — Олександру — почали погрожувати: спочатку телефонували, потім пробили на машині колеса, а згодом узагалі вкрали авто. 13 червня 2001 року Олександра Рафальського затримали в Києві за підозрою у вбивстві. А вже за дванадцять діб, як переконує Тамара Рафальська, сфабрикували проти нього кримінальну справу.

«Його дуже побили у відділку й мотивували це тим, що він нібито хотів вилізти у витяжку в туалеті. Але ви собі це уявляєте? Як здоровий міцний чоловік може там пролізти?! А у своїх поясненнях міліціянти написали, що Саша хотів утекти, тому вони й застосували рукопашний бій», — каже Тамара Рафальська. За її словами, сина били ґумовими кийками, електричним струмом, стріляли над головою холостими патронами, вивозили до лісу копати собі могилу. Згодом йому зробили дві складні операції з видалення забійних гематом. І все — аби чоловік підписав зізнання у злочині, який насправді не скоював.

«Його так побили, що коли привезли до лікарні, він сам уже йти не міг: Сашу заносили правоохоронці й просили медиків підписати довідку, що він може утримуватися в ІТТ. Утiм лікарі на себе таку відповідальність брати не схотіли», — крізь сльози каже мати Рафальського.

Олександр так і не зізнався у вбивстві та не підписав явку з повинною. Попри це був засуджений за жорстоке вбивство людей: проти нього свiдчили інші затримані — також, за словами Рафальської, під тиском міліції.

«Він переніс ті катування, не зізнався. Покази, які давав мій син, усі однакові з першого до останнього! Інших двох хлопців також катували — в одного постійно вливали горілку. Іншого шантажували донькою, яка була сама на вулиці, квартиру в них міліціянти обчистили. Тому він згоджувався на все», — розповідає Тамара Михайлівна.

Суд заплющив очі, коли зачитували рапорт дільничного міліціонера про те, що «вбита» жінка приїжджала в Тетіїв, проігнорував довідки про те, що інші «вбиті» виїхали до Росії. Не звернула уваги Феміда і на те, що свідки по справі бачили ще одного «загиблого» вже через кілька місяців після так званої «смерті». Зрештою, за весь час не провели жодної експертизи ДНК «вбитих» Олександром.

«Вибивають» зізнання — царицю доказів

Таких «довічників», які твердять, що несправедливо засуджені, в Україні сотні, кажуть правозахисники. Вони переконують, що не скоювали злочини, вимагають перегляду справ, але насправді, якщо детально розібратися, дійсно невинними виявляються лише десятки, кажуть правозахисники.

«Якщо йдеться про довічно ув’язнених, то таких до нас звертається дуже багато. З відомих мені справ знайдеться лише з десяток таких, де йдеться про розумний сумнів у несправедливості вироку, — зазначає експерт Харківської правозахисної групи Андрій Діденко. — Це ті справи, де реально можна вважати, що рішення по них приймалися з великими порушеннями як національного, так і європейського законодавства».

З’являються такі вироки, бо слідчі насправді «вибивають» із затриманих зізнання у вбивствах, які вони насправді не скоювали. Їм погрожують, тиснуть психологічно та фізично, катують. Так люди і підписують зізнання. «Людина просто змушена виконувати забаганки слідчого чи прокуратури. Їй кажуть: якщо визнаєш себе винним, ми обіцяємо, буде тобі менша межа мінімального терміну відбування покарань. Людина погоджується, а потім, коли вже говорить, що насправді не вона скоювала цей злочин, довести це вже неможливо», — розповідає пан Діденко.

Правозахисник переконаний, що проблема в тому, що в Україні недосконала судова система. По–перше, прокуратура та суди працюють ніби в одній ланці: якщо є зізнання, служителі Феміди навряд чи стануть розбиратися у справі — людину ув’язнять. Як правило, позиція судів не відрізняється від позиції обвинувачення: статистика виправдовувальних вироків — усього 0,2 відсотка. По–друге, і в суді, і на етапі досудового слідства дуже слабкою є позиція захисту: до клієнта не допускають адвоката, затриманого не обстежують медики, а відтак — неможливо зафіксувати, чи були у нього на момент затримання синці чи побої.

У справі Рафальського правозахисник Андрій Діденко помітив сотні таких розбіжностей: «Людину затримали в адміністративному порядку, а насправді використали цей термін для того, аби вибити з нього зізнання, і тільки потім відкрили справу».

Засуджують невинних людей і через недосконалість правоохоронної системи. Багато професіоналів своєї справи звільнилися з міліцейських лав, а ті, хто лишився, неспроможні створити міцний правовий та слідчий інститут. «Це наші реалії: їм доводиться брати хабарі, фальшувати справи, «вибивати» зізнання. У них маленькі зарплати, працівники міліції часто навіть туалетів у райвідділках не мають, тому бігають до сусіднього кафе. Це не виправдання, але це так є», — констатує пан Андрій.

Правозахисники світу обурені, від української влади — жодної реакції

Змінити це замкнене коло можна, передусім, реформувавши правоохоронну та судову системи, переконана Уповноважений Верховної Ради з прав людини Ніна Карпачова. Нині ж у суддів чомусь немає ані сил, ані бажання розбиратися у подібних справах.

«До мене як до Уповноваженого з прав людини надходить дуже багато скарг на порушення прав людини і під час слідства, і під час судового розгляду. Звичайно, коли починаєш вникати в ті справи, то бачиш, що вину людини не було доведено. Судді чи бояться, чи не хочуть ризикувати репутацією або піддаватися судовим перевіркам, а тому виносять такі вироки», — вважає Ніна Карпачова.

А в пенітенціарній службі натомість стверджують, що судові вироки справедливі, з підозрюваних не вибивають покази, а тим паче не катують. Хоча б тому, що кожен затриманий, який потрапляє до СІЗО, виявляється, ... обов’язково обстежується медиками на наявність побоїв.

«Що стосується перепон чи якогось катування, ненадання допомоги чи передсмертних станів, то ця інформація надумана, не підтверджується, вона для спекулювання більше», — переконує Ігор Андрушко, помічник голови Державної пенітенціарної служби України.

Те, що з Рафальського насправді вибивали покази, вже довела відома у світі правозахисна організація «Міжнародна амністія». До Олександра в тюрму приїжджала дослідниця Amnesty International по Україні, Білорусі і Молдові Хеза МакГіл. Тоді вона сказала, що справа повністю сфабрикована, адже покази свідків, яких правоохоронці допитували, повністю суперечать результатам проведених за ініціативи батьків судмедекспертиз.

Представники Amnesty International надіслали прохання до уряду України розібратися у справі. Відправив вербальну ноту до Прем’єр–міністра Миколи Азарова і Верховний комісар ООН. Про справу Рафальського знають і Голова Верховної Ради, і Генеральний прокурор, до якого не раз уже зверталася Тамара Рафальська. Про Олександра Рафальського знімали фільми, сюжети, писали десятки статей. А чиновники мовчать: вони так і роблять вигляд, ніби нічого не знають ані про катування, ані про ув’язнення, ані, звісно, про самого засудженого...