Фотоісторія, якої не знаємо

Як і більшість винаходів, поштівки виникли з необорного потягу людини до комфорту. Коли не сказати — з лінощів: набридло бити ноги, власноруч розносячи візитки. Так, прабабця відкритих листів, поштівок — саме візитка. Раніше етикет вимагав особисто вручати візитівку. Але серединою ХІХ століття перші сміливці ризикнули надсилати візитки поштою. Оскільки робилися всілякі приписки (призначення зустрічей, привітання, значуща для адресата інформація) розмір таких «поштових візиток» швидко сягнув класичного 9х12, а на одній стороні з’явилися місцеві краєвиди.

Так народилися листівки — принаймні таку версію подано у лавреатському виданні: В.ЗАБУДЬКО, И.КИРЖНЕР, А.ХИЛЬКОВСКИЙ. Привет из Харькова. Альбом–каталог 1897—1918 гг. (Х.: Колорит). Тут репродуковано всі відомі нині харківські видові поштівки першого, найбільш інтенсивного, періоду розвитку цього засобу масової комунікації. Перші в Російській імперії видові поштівки з’явилися у Москві 1895–го, а вже за два роки виходять листівки з видами Харкова. Популярність нової поштової послуги була вражаючою: друкувалися мільйонні наклади. А там, де виникає споживчий ажіотаж, вигулькують і «пірати». Очевидно, видові харківські поштівки нелегально друкувалися підпільними видавцями — і то в чималих обсягах. Недаремно ж практично всі «чисті» тиражі містили попередження: «Репродукцію заборонено».

Дуже швидко рекламні потенції видових поштівок оцінили тодішні піарники. Першими узяли їх на озброєння кондитери: у коробки з цукерками вкладали листівки з місцевими краєвидами під загальним тоді для усіх поштівок титлом «Привіт з...» — Харкова, Києва, Одеси. Далі замовниками видових листівок стали власники готелів, ще пізніше — ресторанів та магазинів, кінотеатрів і навіть ковзанок.

Хто тільки не випускав тоді видові поштівки. У каталозі бачимо навіть продукцію Харківського товариства християн–тверезенників, де на фотографії зафіксовано Антиалкогольний день у Харкові 29 квітня 1913 р. Швидко зорієнтувалися навіть учбові заклади: наприклад, цілу серію зі своїми інтер’єрами та екстер’єрами випустив Харківський інститут шляхетних дівчат — либонь, вони користувалися неабияким попитом у вихованок.

Коли оглядаєш цей альбом–каталог, складається враження, що жоден харківський закуток не оминули своєю увагою фотографи, що співпрацювали з видавцями поштівок. Відтворено все, навіть міська електростанція з потворно–неекологічною хмарою диму над трубою. Вражає й формальний розмай: чорно–білі і кольо­рові, тоновані й підфарбовані, а окрім власне ландшафтної зйомки використовувалися малюнки і живопис, геральдичні та картографічні способи місцевої репрезентації. З розвитком фототехніки (зменшення часу на експонування знімків) до кадру потрапляють люди, виникають вуличні жанрові сценки. На початку минулого століття фотосправа стала загальнодоступним заняттям, і виробники почали продукувати фотопапір, на звороті якого надруковано поштові реквізити та місце для марки — а власне листівку ти міг виготовити сам, на власний смак. Таких раритетів зустрічається мало, колекціонери називають їх «реалфото» — тут з‘являється репортажність, протест професійних фотографів проти тодішнього поліграфічного канону; несподівані композиції та ракурси, увага до деталей.

Окремий розділ — поштівки, що містять світлини з фронтів Першої світової (у нашому випадку з–під Харкова). Причому, друкували їх як російські видавці, так і німецькі окупаційні. А мета у тих і тих була одна: гроші за ці поштівки йшли до благодійних фондів допомоги пораненим.

Харківський «Колорит» не вперше звертається до фотоісторії. У видавничому бек–листі є ще один дослідницько–подарунковий альбом: «Серебряный век харьковской фотографии». Про стару українську фотографію ми знаємо мало. Фактично, лише львівське видавництво «Центр Європи» публікувало такі дослідження (польськомовна «Dawna fotografia lwowska 1839—1939» вийшла 2004–го; через два роки опублікована праця І.Котлобулатової «Львів на фотографії 1860—2006», а минулого року — її продовження; шосте місце в останньому рейтинґу). У харківській книжці відбито становлення цього виду мистецтва у місті, яке наприкінці ХІХ століття мало славу фотографічної столиці України.

Першим метром харківської фотошколи автори вважають В.Зайцева, роботи якого не збереглися. Та, судячи з усього, були вони високої якості та користувалися популярністю. Досить сказати, що ретушером у майстра три роки працював Іван Крамськой — славетний у майбутньому російський художник. Другим за мистецьким значенням був В.Досєкін; коли його ательє стало наймоднішим місцем Харкова, він відкрив філію у Москві. Майстра зараховано до Почесних громадян Харкова, і коли він відійшов на початку ХХ ст., його іменем було названо одну з центральних вулиць (нині — проспект Леніна).

Номером три у неофіційному табелі про ранги значиться Олексій Іваницький; фактично, це перший в Росії професійний фотокореспондент (працював у газеті «Южный край»). Його фоторепортажі привертали увагу і пересічних читачів, і ексклюзивних: за зйомку аварії царського поїзду на станції Борки під Харковом імператор Олександр ІІІ подарував фотокорові перстень з діамантами та земельну ділянку. Репортажні зйомки О.Іваницького неодноразово відзначали «золотом» на тогочасних світових фотовиставках (діставав нагороди навіть за такі, здавалося б, «невиграшні» сюжети, як знімкування сільгоспвиставки). Та все закінчилося після приходу до влади більшовиків: змушений був тікати до Симферополя, де його і розстріляли чекісти.

Більшість імен, репрезентованих у цьому виданні, ми чуємо вперше. Ось, наприклад, Яків Криницький, майстер, що започаткував групові портрети на пленері. Або поляк Альфред Федецький — мабуть, харківський фотограф найвищого мистецького рівня (і підприємницького також — він мав найбільше в Україні ательє, де працювало десятеро підмайстрів, тоді як зазвичай фотографи мали їх 2–3). Та про А.Федецького є окрема книжка: рік тому за сприяння польського консульства у Харкові вийшло дослі­дження Володимира Миславського «Альфред Федецький, поет фотографії» (Х.: Фактор).

Це — теж призабута постать; перша доповідь про нього була виголошена автором книжки лише 2004–го. Федецький вчився у головному фотовиші тодішньої Європи — Фотографічному інституті при Віденській академії мистецтв. Кілька років працював у Києві, а тоді перебрався до головного фотографічного міста України — до Харкова. Із чим тільки не експериментував: рентгенівська зйомка, рельєфна фотографія, кольорове фото. Один час віддався новомодному захопленню — сінематографу, і, як пише автор книжки, став першим кінооператором Російської імперії. Та найбільшої слави зажив–таки у царині фотомистецтва. Кілька його портретних знімків уходять нині до європейського фотоканону. Насамперед, це широко відомий портрет композитора Петра Чайковського (він репродукований навіть на радянських поштових марках) та портрет художника Івана Айвазовського.

Отже, три рецензовані харківські книжки значно прояснили нам, сьогоднішнім, історію вітчизняного фотомистецтва.