Олександр Булатович.
На одному з будинків у центрі Сум урочисто відкрили меморіальну дошку Олександра Булатовича. Історичний пошук засвідчив: саме тут, на вулиці Воскресенській, він мешкав 1913 року. На дошці два його портрети: офіцера й ченця, — так художник Юрій Чорний спробував відтворити багатогранний образ Булатовича. Проте й двох портретів замало, аби віддзеркалити його життя. Бо якщо про когось кажуть «людина–легенда», то Булатович — ціла збірка легенд, кожної з яких комусь вистачило б для відзначення біографії.
Не здивуюся, коли багато хто з перехожих і сьогодні байдуже ковзне поглядом по увічненому імені. Нічого дивного: воно було забуте десятиліттями. Хоча колись петербурзька світська хроніка називала його «знаменитый Сашка». В Ефіопії його пам’ятають як героя і радника їхнього правителя Негуса Менеліка II. Він отримав срібну медаль від російського Географічного товариства як перший європеєць, який пересік із кінця в кінець Каффу, нині — провінцію Ефіопії, та другий європеєць, який виявив витік африканської ріки Омо. Він став вигнанцем із святого Афону й армійським священиком Першої світової, який піднімав солдатів у атаку. І все це — лише за 49 років, відведених йому небесами.
Чи боявся він смерті? Навряд. Хіба може її боятися той, хто звик ходити з нею поруч?.. Останні роки він жив скромно. Окопи Першої світової війни спровокували давню хворобу очей, і полковий священик подав у відставку. Напівсліпого його привезли до Москви, підлікували в монастирі. Й Булатович знов оселився в Луциківці, з якою його пов’язувало так багато.
Тут минули дитячі роки. Виходячи з маєтку, він любив блукати околицями, непосидючий хлопчик–мрійник, захоплений читач пригодницьких книжок. Сюди він повертався з далеких світів. Тут знайшов прихисток після нашумілого бунту в Афонському монастирі...
Луциківка була маєтком Курисів. Єлизавета Курис вдочерила свою племінницю Євгенію, пізніше — маму Олександра. Рід дівчини йшов від французьких комерсантів Альбрандтів. Її батьків, які мали бізнес в Одесі, вбили. Сім’ю замінила тітка. І саме до луциківського маєтку, отриманого у спадок, Євгенія приїхала з трьома дітьми, коли завчасно помер її чоловік Ксаверій Булатович, військовий, виходець із древнього роду «царів касимовських» Бек–Булатовичів.
Сирітство, начитаність, неабиякий родовід, чудова природа — мабуть, усе це разом створило суміш натури хлопчика, який з дитинства хотів бути не таким, як усі. Це йому вдалося вповні. Але тоді, наприкінці 1919–го, він скромно жив у своїй хатині, співав на службі в церкві. Революція, громадянська війна, здавалося, не зачіпали Олександра, на той час уже отця Антонія. Та в ніч на шосте грудня до його дверей постукали. Троє невідомих викликали ченця з хатини. За тепер уже легендою, він передбачав, що його чекає, сказав: «Я знаю, чому ви прийшли. Робіть свою справу». І постріл у голову обірвав його життя.
Чого шукали нічні заброди? Численних нагород, які надбав Олександр? Колекцію східної зброї? Все це зберігалося в Сумах, у матері. Сестра Булатовича не вірила в пограбування, причиною смерті вважала інше: «Він умів впливати на людей. Боялися його релігійного впливу». Що ж, така здібність була не на руку тодішнім революціонерам.
...Ми стояли на горі, з якої добре видно село, поруч могили Булатовича, й луциківський сільський голова, колишній учитель Юрій Дрозд розповідав про Олександра. Розповідав із захопленням. Значною мірою й луциківці допомогли повернути ім’я Булатовича Україні. Шкільний музей, листування та пошук нових даних, пізніше — щорічне відзначення днів пам’яті земляка тут, на Білопільщині.
Його життя сповнене парадоксами. Після Харківської гімназії хлопцю пророкують блискучий вступ до університету, але Олександр вирішує вступати до найпривілейованішого імператорського Олександрівського ліцею. Дарма відмовляли, посилаючись на нестачу «високопоставленості» та статків. Вступив. І хоча з часів Пушкіна в ліцеї багато що змінилося: «пурхали вже не священні музи, а літала на помелі злісна відьма кар’єризму», закінчив добре. Та дивний крок: відмовившись від стезі чиновника, Олександр подає рапорт до гусарського полку. Рядовим! Після року служби він уже — офіцер, красунчик–корнет на початку блискучої військової кар’єри. І знову — гра з долею.
Саме тоді, в середині 90–х років XIX століття, Італія розпочинає військові дії проти Ефіопії. Росія направляє до Африки місію російського Червоного Хреста. У складі її на правах приватної особи — Булатович. Із лейб–гвардії — в санітари?! Багато хто його просто не розумів.
У Ефіопії Булатович здійснює першу, потім другу експедиції. Складає карти нерозвіданих районів, описує життя тубільців. Після тих походів незвичайного представника Червоного Хреста імператор Менелік нагородив бойовим одягом із левової шкіри та головною пов’язкою з гриви лева. Останню воїни там цінували так, як у Росії — Георгіївський хрест. Проте, подейкують, писав Булатович не лише щоденники, а й регулярні донесення до генерального штабу російської армії.
Пізніше він знову поїде до Адіс–Абеби, вже з дипломатичною місією. В той час Ефіопії загрожують нові колонізатори. Звертаючись до Миколи ІІ за допомогою, Менелік буцімто запросив до країни й персонально «друга Булатовича». І не розчарувався в цьому.
Разом із військами Менеліка він вирушає на південь із метою розширення володінь країни. Армія рухається недослідженою територією. Карт немає, їх створює в поході Булатович. Часом він веде війська, використовуючи своє вміння орієнтуватися на місцевості. Олександр знову робить географічні та етнографічні відкриття, які опише вже в другій своїй книзі про Африку. Землі ж Ефіопії розширюються чи не на третину. Менелік розуміє заслугу в цьому Булатовича: йому вручена найвища військова нагорода — золоті шабля та щит.
Загалом у Ефіопії він побував чотири рази, востаннє — вже ченцем. Але перед цим знову буде Росія. Відрядження до Маньчжурії, де придушувалося повстання «боксерів»; командування розвідувальним «летючим загоном». За версіями, саме слабка організація розвідки стала причиною того, що Булатовича направили на Далекий Схід.
Нові нагороди, нові кар’єрні перспективи!.. І — постриг у ченці; схима, прийнята на горі Афон, посвячення в ієромонахи...
Дехто вважає, що перелом стався саме в Маньчжурії. Сестра Олександра Марія Орбеліані згадувала його розповідь. До того він був наче зачаклований — жодної подряпини в усіх боях. І раптом під час чергової сутички на нього стрибнув із дерева китайський солдат. Він поранив Олександра, а сам загинув від його шаблі. В передсмертній агонії китаєць обійняв Булатовича, заюшивши кров’ю. Ця сцена ще довго поверталася до нього у снах...
Утім, і переставши бути воїном, він залишився ним. Підтвердженням цьому — й участь у афонському конфлікті між ім’яборцями та ім’яславцями — отець Антоній очолив останніх, хоча течія ця вважалася єретичною; і священицька служба на фронтах Першої світової...
Саме таку назву дав своїй історичній новелі про Булатовича Валентин Пікуль. Але спочатку гусар прославився як чудовий кавалерист. Сестра згадувала: «В Петербурзі було два великих вершники — Павло Маркович і Олександр Булатович».
Під час відпусток до рідного маєтку, розповідав Юрій Дрозд, Олександр здійснив два кінних «марафони». Одного разу верхи дістався з Луциківки до Києва. Пізніше подолав на своєму скакуні шлях до Царського села. «І все — на одному коні, за рекордно короткий час, не загнавши тварини».
Цей досвід послужив йому, коли він потрапив до Африки. Місія Червоного Хреста прибула не до того місця, що планувалося, — перешкодили італійці. Отже, на зустріч розраховувати не було сенсу. Поки споряджали караван, хтось мав доповісти про прибуття місії й домовитися, аби її все ж зустріли в дорозі. Бо була дорога непростою: 350 верст кам’янистою пустелею. На всю відстань — два колодязі з прісною водою та ймовірність нападу розбійників. До цього — відсутність хороших провідників. Вирушити в таку путь міг хіба божевільний. Або — Олександр Булатович, якого згодилися супроводжувати троє місцевих. Його виряджали зі сльозами, розуміючи, що жертвує собою задля місії. Сам він зрозумів, які випробування на нього чекають, коли сів після звичного коня на верблюда, для європейця це було майже катуванням.
Дев’яносто годин шляху, з яких 14 — на перепочинок, і Булатович досяг Адіс–Абеби. Тамтешні мешканці просто не вірили, що це можливо: чужоземець, який вперше сів на верблюда, подолав шлях на 18 годин швидше, ніж це робили професійні кур’єри! Імператор Менелік сказав: «Ця людина літає, мов птах». Тоді й відбулася їх перша зустріч. А в Ефіопії, кажуть, і досі до імені найшановніших осіб додають слово «булат».
Олександр Булатович
Народився 9 жовтня 1870 року в Орлі, Росія.
За результатами першої подорожі Африкою видав книгу «Від Ентото до Баро», яку писав у родовому маєтку в Луциківці, нині Білопільського району Сумської області.
Друга книга Булатовича «З військами Менеліка ІІ» свого часу була дуже популярною і надихнула на подорож до Африки Миколу Гумільова.
Окрім нагород, отриманих у Ефіопії, Булатович був відзначений, зокрема, орденом Анни другого ступеня з мечами, орден ом Святого Володимира четвертого ступеня з мечами та бантом, орденом Почесного легіону. У Першу світову був нагороджений Георгіївським хрестом.
Помер 6 грудня 1919 року в Луциківці.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
