Тирану. До запитання

Робота над виставою «Любовні листи до Сталіна» в Молодому театрі починалася... з сумніву перекладача Сергія Борщевського, який мав зробити український варіант п’єси сучасного іспанського драматурга Хуана Майорги. Пана Борщевського непокоїло логічне питання: як може іспанець, що живе у ХХІ столітті, зрозуміти Булгакова і Сталіна, пройнятися проблемою митця і влади в тоталітарному суспільстві? Але з перших сторінок тексту, зізнався потім перекладач, стало зрозуміло, що Хуан Майорга у цій драмі постав не лише висококласним професіоналом, а й людиною, яка цю проблему сприйняла як власний душевний біль. «Одного дня я знайшов листування Булгакова зі Сталіним і відчув, що в тих листах ми можемо побачити трагічну помилку автора, — розповів драматург, який спеціально приїхав на прем’єру до Києва. — У них ми бачимо гідність, спротив, шляхетність Булгакова. Він шукав слова, якими можна зворушити тирана, а згодом почав писати слова, які йому вже надиктовує тиран... З одного боку, я вважаю, що мій твір відображає сталінське суспільство в мініатюрі. Але, крім цього, у тому творі міститься одне питання, яке має собі поставити будь–який митець і також будь–який громадянин. Хто пише мої слова? Хто обирає слова, які я пишу, якими я думаю? І це основне політичне питання: хто керує нашими словами?». Драматург визнав також, що всі його твори не вартують однієї сторінки, написаної Булгаковим, і розповів, що «Любовні листи до Сталіна» він присвятив своєму синові Мігелю.

П’єса про листування письменника та вождя, незважаючи на чітко виражений радянський контекст цих стосунків, стала досить популярною в усьому світі. Вистава в Молодому театрі — вже п’ятнадцята прем’єра «Любовних листів...», які автор написав наприкінці 90–х. Окрім власне Йосипа Вісаріоновича та Михайла Афанасійовича, є тут ще один персонаж — дружина Булгакова. Цю трійку режисер Станіслав Мойсеєв укомплектував двома складами: Ігор Щербак та Анатолій Петров (Сталін), Валерій Легін та Юрій Розстальний (Булгаков), Римма Зюбіна й Анна Васильєва (дружина Булгакова). Прокресливши сцену по діагоналі сімома вертикальними екранами, художник–постановник Володимир Карашевський забезпечив акторам як локальні майданчики для індивідуальних партій, так і контекстуальну підтримку мізансцен. На ці екрани проектують історичні фото фігурантів п’єси, зображення Кремля, яке нависає над мріями Булгакова небезпекою й безнадією, сюди ж в інтерактивному режимі виводять процес написання самих листів, які знервований письменник кидає на півслові, шматує, знову бере чистий аркуш... Власне Сталін тут з’являється завдяки уяві письменника. Поки його дружина шукає реальної можливості змінити щось у житті (Булгаков, якого за наказом згори ігнорували театри та видавництва, мріяв залишити країну, і його кохана оббивала пороги найвищих інстанцій iз проханням надати дозвіл на виїзд), письменник чекає, коли ж йому зателефонує вождь. І ось уже сам Йосип Віссаріанович власною персоною з’являється в його квартирі, знімає френч, перевзуває капці і починає поводити себе не як гість, а як господар: критикує епістолярій Булгакова, вказує, як треба було писати, які слова при цьо­му вживати і вже зовсім нахабно влягається на столі, поклавши ноги на друкарську машинку Булгакова... До речі, Сталін у виконанні Ігоря Щербака зовсім не схожий на тирана, це, швидше, такий собі добряк Карлсон у літах, із кумедними, дуже пишними вусами, який незлостиво але наполегливо гне свою лінію. Він навіть цитує «Майстра і Маргариту». З одного боку — щоб потішити автора знанням його творчості, а з іншого — Сталін пригадує саме той уривок тексту, в якому йдеться про Понтія Пілата...

«Шукайте тирана в собі», — побажав наостанок драматург Хуан Майорга. А Сергій Борщевський, визнавши, що сам він належить до покоління, яке все ще «продовжує видихати Сталіна», висловив побажання, щоб ця п’єса була поставлена в Запоріжжі, місті, де встановлено бюст «вождю усіх народів».