У Лідії Таран у телеефірі багато амплуа. (Фото надане прес–службою «1+1».)
На відміну від інших ведучих новиннєвих випусків, Лідія Таран iз «1+1» з’являється на екрані в різних амплуа: то танцювала на паркеті заради здійснення бажання дитини, то вела спортивний проект, а зовсім недавно відшуковувала у сільській глибинці найкрасивішу українку. Про особливості своєї роботи розповідає володарка двох індивідуальних «Телетріумфів» та третього — командного, за «Сніданок з «1+1», частиною якого є вранішні новини.
— Лідо, як правило, ведучі новин на вітчизняних каналах не виходять за межі інформаційних проектів. Ви доволі часто стаєте ведучою розважальних програм, вели спортивні. Чому?
— Я людина корпоративна, і якщо працюю у великій компанії, маю керуватися її інтересами. Як на мене, я б займалася більше інфотейментом і якимись іншими речами. Але робота є робота, я зараз роблю переважно новини і паралельно за мене чіпляються різні розважальні проекти. Усе відбувається в узгодженні з вищим керівництвом. Я сама не вирішую таких історій.
— Чому тяжієте до «розважалівки» — інфотейменту? Критики його не дуже поважають.
— Це пізнавально–розважальна штука. Із задоволенням займалася б нею, але поки що у каналу немає такої потреби. Я задіяна в кількох проектах нового сезону — братиму участь у незвичайних психологічних експериментах. А новини — це якір, те, що є завжди. До речі, ранкові інформаційні випуски дуже відрізняються за стилістикою від інших новин нашого каналу: вони світліші, оптимістичніші та яскравіші. А шість виходів в ефір щоранку — це щоб не загнивати, дуже правильно з точки зору підтримки професійної форми, мені подобається така робота. Хоча, сподіваюся, усі розуміють, що я можу робити й інші речі.
— Експерти постійно аналізують і критикують так звані основні — вечірні — новини, в ефірі яких ви також з’являєтесь. Із погляду утримання рейтингів зрозуміло, чому після проекту «Не бреши мені» в інформаційному випуску відразу йдуть новини про пожежі, вбивства й аварії — щоб утримати глядача, якому секунду тому була цікава подібна тематика в попередній програмі. Але таким чином ігнорується принцип черговості подачі суспільно важливої інформації.
— Журналістика різна: кримінальна розповідає про трупи, є «жовта», політична. Раніше дійсно всі канали видавали приблизно одні й ті самi новини, зараз кожен обрав свою стратегію завоювання глядача. У ТСН за останні кілька років виробилося своє неповторне обличчя. Наші новини справді вражають, і підтвердження цьому — найвищі рейтинги.
— Як ви ставитесь до рейтингів експертів, які відслідковують появу у випусках основних новин інформації, що має ознаки цензурованої чи замовної?
— Наскільки я знаю, ТСН у цьому рейтингу пасе задніх, і слава Богу. Хоча насправді, дуже складно визначити, які матеріали є замовними, бо дуже розмиті грані й критерії. Тому часто рейтинги і реальність не збiгаються. І стосується це не лише політичної тематики.
— Ви як ведуча наскільки активно долучаєтесь до формування випусків? Чи ваші обов’язки більшою мірою дикторські?
— На телебаченні вже давно немає дикторів. Тетяна Василівна Цимбал була однією з останніх. Уранці в мене щопівгодини випуск, чергуються ефіри по шiсть та по чотири хвилини. Я не можу бути лише диктором, бо всю інформацію, яку озвучую, попередньо пропускаю через себе, пишу підводки, разом iз редактором робимо правки текстів. Коли дуже рано приходжу на роботу, десь о п’ятій ранку, мене гримують, я відкриваю лептоп і не відриваюсь від комп’ютера: читаю канву випуску, яку зверстав редактор — наші вранішні новини базуються на основі нічних. Далі водночас iз редактором дивимося, що «понападало» в інформагентства, з’явилося за ніч нового, думаємо, що ще встигнемо нового додати за 20 хвилин, які лишилися до виходу в ефір.
— В інтернеті вас останнім часом постійно «одружують» iз Русланом Сєнєчкіним. Які стосунки у команді «Сніданку з «1+1»?
—«Сніданок» — це великий драйв прямого ефіру і велике напруження. У нас абсолютно дружня атмосфера. Ми підтримуємо один одного, намагаємося запрошувати якомога більше гарних гостей. Когось iз них краще знає Руся, в народі «Сєня» — так ми називаємо поміж собою Руслана, всіх знаю я, бо неодноразово зустрічалися в інших ефірах. Ми підколюємо одне одного, жартуємо. Бо коли ти не смієшся зранку, можна загинути, не витримавши навантаження. Хоча мені цього сезону пощастило: ми через тиждень міняємося з Мариною Леончук. А Руслан працює щоранку. Для попередньої підготовки до розмови з гостем в ефірі, до речі, є лише сiм хвилин реклами, це небагато. Заверстати і зробити три години ефіру — це дуже великий щоденний обсяг роботи для невеликої команди.
— Чим для вас цінний досвід роботи над проектом «Краса по–українськи»?
— Це був шалений екстрим. Я три дні провела далеко від Києва і навіть далеко від Харкова — в селі, де працюють на землі, вирощують худобу. Ми там і крупу мололи, і корів доїли. Ще сміялися поміж собою, що зірки мають доплачувати селянам за те, що вони показують їм, що таке реальне життя.
— Ви характеризуєте «інфотеймент», у першу чергу, словом «пізнавальний». Чому, на вашу думку, дехто з критиків сприйняв «у штики» проект «Я люблю Україну», співведучою якого ви були?
— А що у нас не критикують?! На жаль, тоді на першому місці було визначення «розважальний». Досвід — «путь ошибок трудных», бо у становленні каналу був новий етап, проект робила дуже змішана команда, члени якої кожен по–своєму бачив його наповнення. У «Я люблю Україну» я була не лише ведучою, формувала низку питань спортивного блоку, справді «горіла». Але коли ти — важливий, але лише один iз гвинтиків, не можеш наперед прорахувати, якою програма буде у результаті. Зрозуміло, подібні проекти можна робити й ще кращими.
Мені б хотілося, щоб саме пізнавальних програм на нашому ринку було більше, бо вони також і на злобу дня. Думаю, канали це зрозуміють. Утiм ні Михайло Бриних, ні купа інших критиків не можуть висловлювати думку всіх глядачів. Я донині зустрічаю людей, які пам’ятають саме проект «Я люблю Україну» як один iз найцікавіших. У селах Харківської області, де ми знімали «Красу по–українськи», мене перепитували: «А коли буде «Я люблю Україну». Любов глядачів може бути з рейтинговою часткою 29, як у вечірнього ТСН, і це прекрасно, а може бути з меншою, але це так само любов глядачів, якими не можна нехтувати. Думаю, що кiлькiсть людей, які хочуть від телевізора не лише жартів «Вечірнього кварталу», а й ще чогось і для розуму, зростає. Люди втомлюються від реаліті, дикої «розважалівки» й однакових пісень по всіх каналах.
— Як ви ставитесь до того, що телеканали в основному орієнтуються на рейтинги перегляду у великих містах «50 тисяч+»?
— Телебачення — це бізнес. А його розвиток залежить від кількості реклами, яку продають переважно за «50 тисяч+». Я не великий фахівець у цьому, але рейтинги за вибіркою «Вся Україна» також не можуть бути другорядними. Бо відображають уподобання всіх глядачів. До речі, на Західній Україні кожен другий провідник і кожен третій зустрічний вважає, що я донині веду програму «Гол», яка мала непоганий рейтинг як спортивний проект, але, зрозуміло, значно нижчий за будь–який топовий.
— До речі, чому ви перестали бути ведучою спортивного проекту на каналі «2+2»?
— Футбольний проект тоді тривав у прямому ефірі практично до 2–ї ночі, а о 5–й ранку мені вже потрібно було готувати новини. Працювала без замін уранці кожного дня. І наприкінці року зрозуміла, що на наступному ранковому ефірі можу в прямому розумінні простягнути ноги. Тоді я пішла до керівництва і сказала, що мені дуже цікаво працювати, але сил не вистачає. До того часу в каналу визріло нове бачення проекту про футбол і бажання його переформатувати, воно доречно збiглося з моїм — залишити спортивну програму.
— Лідо, ви працюєте вже на третьому каналі. Що для вас було вирішальним, коли приймали рішення змінити місце роботи?
— Кожна нормальна людина рано чи пізно змінює роботу. На Новому каналі я спробувала практично все: від ранкового до нічного ефіру (спорт «Репортеру») і спецпроекти. На «5–му каналі» також. Закінчилося там усе підсумковою програмою. Потім стало зрозуміло, що далі розвиватися нікуди. Звичайно, можна вдосконалювати якість, але хотілося б чогось більшого.
Телебачення — це великий технологічний ресурс. Ти можеш писати геніальні тексти підводок, але вони не «стріляють» без певного рівня «картинки». Писати ти можеш один, але не заверстаєш сам програму в потрібному форматі. Тому ми вирішили з моїм редактором Юлією Жмакіною, що треба йти вперед і освоювати нові горизонти. Це абсолютно логічно, бо на Новому каналі я пропрацювала 6 років, на «5–му каналі» — майже 5. Вважаю, це ті часові проміжки, після яких зміна місця роботи — це нормально.
— Як ви ставитесь до телепремій і визначення «телезірка»?
— У нашій країні завдяки каналам, які масово кличуть в ефір росіян, нашими телезірками є Максим Галкін та актори російських серіалів, які навіть не були в ефірі вітчизняних мовників. Узагалі саме поняття «телезірка» дуже розмите, ближче до шоу–бізнесу.
Як на мене, в Україні є класні професіонали–телевізійники. Прекрасний у своєму амплуа Андрій Куликов, я його вважаю частково своїм учителем. Є ще глиба — Віталій Портніков. Глиба розважального жанру, вважаю, — мій колишній чоловік Андрій Доманський.
Безперечно, має бути цехова премія, незважаючи на критику якихось організаційних моментів щодо її присудження. Журі — це професіонали галузі. Якщо вони навпроти твого прізвища ставлять «галочку», відзначають твою програму — в цьому немає нічого поганого. Якщо є ринок — мають бути і відзнаки. Це як чемпіонат Європи з футболу: є команди 16, 18, 2, 3 — і серед них розігрують кубок України.
Моя донька народилася тоді, коли мама й тато працювали на телебаченні, i настільки змалечку звикла, що ми «їдемо в телевізор», що просто не реагує на ввімкнений екран — проходить повз. Василині не прикольно бачити маму по телевізору. Коли бабуся каже: «Я хочу подивитися по телевізору твою маму», вона відповідає: «А я — мультики».
Коли в мене більш–менш вільні тижні, намагаюся відвозити доньку в садочок і забирати звідти, возити в басейн, на гімнастику, ходити в театри. Цієї зими спробуємо ходити на ковзанку та стати на лижі — Василина вже велика, їй чотири роки, вже можна. Хоча, як і кожній дитині, моїй постійно «мало мами».
Хто не знає Сашка Лірника? Виявляється, є такі. Та з кожним новим днем незнайків стає все менше: то книга з Лірниковими казками до рук потрапить, то диск хтось перепише й дасть послухати, то на телебаченні Лірникову вечірню казочку тато з мамою увімкнуть. Казкар постійно спілкується з читачами, слухачами й глядачами, їздить з волонтерською місією на Донбас, а також за кордон, до українців діаспори. >>
Професійна мандрівниця Ольга Котлицька цього тижня у Києві збирає друзів, щоб нагадати: телепроекту про подорожі, автором і ведучою якого вона є, уже 20. Спочатку був «На перший погляд», потім він трансформувався у «Не перший погляд». >>
Навіть якщо комедії не ваш улюблений кіножанр, варто подивитися на неперевершений талант однієї з найсмішніших сучасних коміків — американської акторки Меліси Маккарті у новій стрічці «Леді бос», що цього тижня виходить у прокат в Україні. >>
Телеведучий Дмитро Комаров на каналі «1+1» показав Камбоджу, Індію, Кубу, Болівію та інші країни такими, як ніхто не здогадувався. Він «вивертає» світ і показує його з вражаючих сторін. У кабінеті Дмитра в офісі «Плюсів», де ми ведемо розмову, ніби зібрані шматочки екзотичних країн, у деталях. >>
Упродовж останніх років вибагливі телеглядачі, які цінують свій час, усе частіше відмовляються від перегляду ефірів так званих великих каналів, де навіть у новиннєвих блоках орієнтуються на «інформацію розваг» — інфотеймент. >>
У Донецьк прибула група з 20 представників російських ЗМІ, перед якими поставлено завдання «фіксації обстрілів мирного населення українськими військовими», а також «консультацій» з організації провокацій, — повідомили в групі «Інформаційний спротив». >>
