Валентин Бут на своїй «Волі». (Фото з особистого архіву Валентина Бута.)
Із Чорноморського, найзахіднішого кримського райцентру і головного селища всього Тарханкутського півострова, до свого села Міжводне Валентин Бут доставив мене з вітерцем на скутері, як і обіцяв, за двадцять хвилин. Якби це було літо, а не нинішній «мертвий сезон», вправність чоловіка принагідно можна було б оцінити і за стерном його «Волі»— дев’ятиметрової вітрильно–моторної яхти, виготовленої власноруч за французьким проектом First 30E. А так я обмежився лише оглядом її на суходолі, точніше — на трейлері, що стоїть на огородженому майданчику за кілька метрів від будинку господаря.
Узагалі ж «Воля» — це вже п’ятий власний плавзасіб пана Валентина, вчителя за фахом. Про кораблики, які він ще хлопчиною разом з однолітками запускав на ставочку за городами в рідному містечку Білопіллі, що на Сумщині, звісно ж, не йдеться. Хоча саме ті дитячі забави навіяли Валі романтику далеких мандрів. На жаль, вони не змогли перерости в професію. Бо на заваді стали проблеми з зором, ускладнені астигматизмом та гіперметропією обох очей — сумні наслідки необачного падіння з висоти у дитинстві. «Але я не шкодую, що не пішов у моряки. Чесно! Бо ким я міг стати? Ну, в кращому випадку, капітаном, але ж не свого судна. А так я капітан завжди своїх суден. Це крутіше», — переводить на плюс свої життєві мінуси пан Валентин.
За реалізацію своїх задумів чоловік узявся на початку 1984–го. Себто буквально кілька місяців потому, як із дружиною Валентиною, до речі, теж учителем, переїхав до Міжводного. Ще на останньому курсі Сумського педінституту Валентин зазделегідь розіслав листи (а чи потрібен вам учитель з англійської й німецької?) винятково в районо приморських регіонів тодішнього Союзу. Позитивна відповідь прийшла з далеких Примор’я, Заполяр’я та значно ближчого Криму — тут йому запропонували місце «англійця» в сільській школі Міжводного. Варіант — мов на замовлення! Позаяк у цьому курортному селі ледве не зусібіч велика вода: Ярилгацька бухта і солоне, з лікувальними грязями, озеро Джарилгач. До того ж молодій родині відразу пообіцяли кімнату в гуртожитку. Так подружжя опинилося в Криму.
Морське життя для Валентина Бута почалося з «Миру». Таке «бортове» ім’я отримав його перший вітрильник. Приміщення, де була невеличка циркулярка та електрорубанок, для її будівництва надала школа, директором якої на той час був Микола Кукса — людина небайдужа і щира. За сприяння директора радгоспу «Міжводне» Миколи Радченка ентузіасти отримали необхідні матеріали — дошки, фарбу, оліфу, навіть тканину на вітрила. Щодо проекту самого судна, то його Бут виношував давно. «Виходив тоді у Ленінграді такий журнал «Катери та яхти», — розповідає пан Валентин. — Звідти я взяв найголовніше — теоретичне креслення, тобто обводи шпангоутів (поперечних ребер корпуса судна. — Авт.). Наносиш сітку координат, розраховуєш напівшироти, висоти. Це досить просто, інша річ, скажімо, те, що важливий у такій справі «сопромат» на кафедрі іноземних мов не викладали. Тож довелось усе самому вишуковувати, за аналогами вивчати».
Найнеприємніше новоспечених яхтсменів чекало вже на воді. Замість традиційного побажання «сім футів під килем» — категоричне «ніззя». Чиновники з Державної інспекції маломірних суден навідріз відмовилися реєструвати Валентинову саморобку. Відтак «зелені кашкети» не давали дозвіл на вихід у відкрите море. У ті радянські часи начальник застави міг на місяць чи й на все літо закрити той чи інший причал. І все ж, навіть тоді ентузіастам удавалося ходити під вітрилами. «Хоча ми й намагалися знаходити лазівки, щоб таки вийти в море, та все ж наш «Мир» забагато простоював на березі і скоро геть розсохся», — констатує пан Валентин.
Набагато щасливішою виявилася доля у «Мрії–1». Списаній у чорноморському рибколгоспі «Шлях комунізму» на дрова десятиметровій фелюзі Валентин Бут подарував друге життя. Підремонтував ще добротний корпус, встановив міцні щогли, натягнув власноруч пошиті з тіку вітрила (досі судно ходило винятково на моторі). Отримав вітрильник і законну «прописку» в Спортсуднореєстрі, а її господар, успішно склавши іспити перед повноважною атестаційною комісією, — диплом яхтового капітана. На «Мрії –1» пан Валентин плавав майже шість років. Не тільки задля власного задоволення, а й катав приїжджих відпочивальників. Для вчительської родини, яка виховувала трьох дітей, це стало ще й непоганим підробітком.
Наступна «Мрія» стала результатом конверсії військово–морської бази на Донузлаві (ще до офіційного розділу Чорноморського флоту). У розпал надто поспішного розпродажу флотського майна один із місцевих мешканців придбав там корпус тральщика (військового судна, призначеного для пошуку й знешкодження морських мін. — Авт.). Але не зміг дати йому ради і запропонував Валентину Буту, який напередодні продав свою першу «Мрію» і підшуковував на заміну щось підходяще. Конверсійний тральщик польського виробництва завдовжки аж шістнадцять метрів його цілком влаштовував. Щоправда, з ним довелося добряче пововтузитися! Зате через три роки на «Мрії–2» з’явилися не тільки вітрила, а й... двигун від комбайна. Щоправда, на цьому плавзасобі пан Валентин зробив лише один вихід у море. А далі трапилося непередбачуване. «Я стояв у бухті на якорі, — згадує чоловік той фатальний для його «ластівки» день, — коли налетів шквал. Одразу потрібно було і з якоря зніматись, і мотор заводити. Зробити одночасно і те, й друге, зрозуміло, не виходило. Тринадцятирічному синові довелося самому тримати стерно. Саме це дало мені можливість підняти вітрила, і судно почало потроху відходити від берега. Але дрейф був завеликий, а часу, аби завершити маневр, надто мало. Як результат, судно наскочило на залишки опор старого терміналу нафтосховища. У пробоїну хлинула вода... Найгіршим було те, що шквал перейшов у шторм, який тривав п’ять днів. Викинуту на берег двадцятитонну яхту весь цей час безупинно било об дно. Тільки й устиг зняти з неї двигун та ще дещо».
А от «Мрію–3», із залатаним алюмінієвим корпусом, спіткало інше лихо. Під час чергового рейду її у Валентина Бута конфіскувала місцева податкова міліція. Начебто через відсутність ліцензії (чоловік сплачував лише податки), хоча на той час, влітку 2001 року, сама процедура ліцензування ще не була визначена. Непоступливість капітана та принципова позиція голови Апеляційного суду АР Крим Михайла Тютюнника розставили все на свої місця. Прокуратура Криму порушила проти корумпованих податківців карну справу. Одначе зусиллями зацікавлених осіб її щорічно впродовж п’яти років закривали, тож доводилося через Комітет Верховної Ради України з боротьби з корупцією та організованою злочинністю змушувати Генпрокуратуру поновлювати досудове слідство. Але влада зрештою відстояла своїх «вірних» синів. Карну справу закрили, так і не довівши до суду. Зате цивільний процес капітан виграв, змусивши державу відшкодувати бодай частину збитків, завданих податківцями.
У всякої людини, либонь, немає межі вдосконалення. Так і в мого 54–річного співрозмовника. Його нинішній «Волі» всього п’ять років. На її будівництво «з нуля» часу витрачено приблизно стільки ж. Тепер яхта з двигуном у двадцять «конячок», iз дакроновими вітрилами площею 37 квадратних метрів відповідає всім чинним вимогам мореплавства. Вона має однотонний баласт, споряджена автопілотом, супутниковим навігатором GPS і розганяється до семи з половиною вузлів. «Плавання під вітрилами — то неймовірна насолода, це мов нестримний політ. Саме цього прагнуть мої пасажири, і я радий подарувати їм ці відчуття», — каже пан Валентин.
Але, виявляється, начебто бездоганна «Воля» для її творця — це вже пройдений етап. Капітан мріє про катамаран. «Уже давно працював над своїм проектом, — зізнається пан Валентин, — розробляв креслення. А коли з’явився інтернет, то виявилося, що ці ж ключові ідеї вже знайшли втілення у проектах знаменитого англійського конструктора багатокорпусників Джона Шаттлуорта. Його творіння — то досконале поєднання тонкої естетики, інженерного розрахунку та високих технологій. Катамаран — це просто диво, це політ мрії. От його і спробуємо будувати».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
