«Раніше існувало понад сто технік вишивання»

Про мистецтво вишивання всі ми маємо бодай мінімальне уявлення. Уроки праці в школі, вишиванка, одягнута на свято, рушник як оздоба інтер’єру, або ж той, на який ступають з обітницею йти рука об руку по життю, — ось вони, наші найпопулярніші «точки дотику» з прадавнім мистецтвом. Погортавши книгу доктора мистецтвознавства Тетяни Кари–Васильєвої «Історія української вишивки» починаєш розуміти, що про цей вид народного мистецтва ми не знаємо нічого... У своєму дослідженні автор демонструє зовсім інший рівень усвідомлення української вишивки, який принципово відрізняється від усталеного, побутово–фольклорного. Починаючи з прадавніх часів, коли вишивки як такої ще не було, пані Тетяна досліджує елементи інших виробів мистецтва — зокрема пекторалі, — які згодом будуть чітко читатися в орнаментах, вишитих майстринями. Вишивка народна і професійна, церковна, співпраця майстрів iз художниками як класичного спрямування, так і авангардистами, вишивка в сучасному костюмі, авторські техніки — цей вид мистецтва постійно еволюціонував. Більше того, вишивка завжди перебувала в єдиному розвитку з усім образотворчим мистецтвом, вважає Тетяна Кара–Васильєва.

Не тільки оздоба, а й філософія

— Тетяно Валеріївно, в уяві пересічного українця наша народна вишивка — це, переважно, рушники і сорочки...

— Так. Але водночас вишивка — це високий витвір мистецтва, вона надзвичайно різноманітна. Є церковна вишивка, яка створювалася в монастирях. В архівах я віднайшла мережу монастирів, де черниці гаптували. Це, переважно, Чернігівщина, Київщина... Серед видатних осередків цього мистецтва — Києво–Печерський Вознесенський монастир, ігуменею якого була мати гетьмана Мазепи Марія–Магдалина. Була також ігуменя Олена, яка очолювала Києво–Флорівський монастир, відомий своїми майстринями П’ятницький монастир на Чернігівщині...У книзі «Історія української вишивки» мені вдалося відтворити ланцюжок: де створювалася та чи інша робота, хто над нею працював і який ескіз був узятий за основу. В епоху бароко, у XVIII столітті, найвидатніші гравери Києво–Печерської лаври Тарасевич, Щирський та інші створювали ескізи, які потім майстрині вишивали... Усі ці вироби не анонімні, хоча до сьогодні деякi iмена втраченi. В архівах мені вдалося знайти прізвища черниць, які виконували ці роботи, деякі з них навіть писали ікони... Тобто ми маємо пишатися не тільки народною вишивкою, а й високим рівнем робіт майстрів церковної вишивки. Вони вишивали золотими та срібними нитками — це дуже коштовні й цінні в історичному контексті роботи. До того ж, це не тільки оздоба — у своїй книзі я хотіла наголосити на символіці церковного шитва, кожен вишитий предмет виконував важливу роль у літургії і мав глибоке символістичне значення.

— Наскільки ці витвори є доступними сьогодні? Які з наших музеїв можуть похвалитися найбільшим зібранням предметів мистецтва, проаналізованих у вашій книзі?

— Національний Києво–Печерський історико–культурний заповідник, Національний музей українського народного декоративного мистецтва. Величезна колекція є в Чернігівському історичному музеї ім. ­В. В. Тарновського, значна колекція гаптованих робіт — у Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові.

Гаптовані сюжети

— Один із розділів вашої книги присвячений співпраці майстринь та професійних художників...

— Так, це ще один зріз мистецтва вишивання. У ХІХ столітті у зв’язку з упорядженням Володимирського собору відомий художник Адріан Прахов запросив сюди видатних митців. І тоді за малюнками Прахова, Васнецова, Нестерова створювали вишивки. Серед найцікавіших прикладів цієї співпраці можу назвати плащаницю, яку Олена Прахова для Володимирського собру виконала за малюнками Васнецова — художник спеціально створив цей малюнок, і була домовленість, що вишиватиме його саме Олена Прахова. Роботи з цієї серії зберігаються у приватних колекціях, багато їх у Москві.

— На прикладі робіт самої лише Олени Прахової можна зробити висновок, що той експеримент вийшов дуже вдалим і продуктивним.

— Так, Олена Прахова — автор відомих робіт «Ангел» та «Богоматір», вишитих за ескізами Михайла Нестерова, «Архангелів Гавриїла і Михаїла» для неї малював Віктор Васнецов... У цій книзі вміщені також фото її знакових робіт образотворчої тематики — «Замріяна» за Вільгельмом Котарбінським, «Півень» за малюнком Миколи Прахова... В «Історії української вишивки» є фотографії вишиваних робіт, виконаних за малюнками Шевченка, інших художників....

«Червоне і чорне — красиво, але занадто просто»

— Наскільки точно сучасні майстрині дотримуються традицій, започаткованих у вишиванні кілька століть тому?

— Я показую українську народну вишивку за етнографічними регіонами. Особливістю народної вишивки, принаймні останнього часу, в ХІХ—ХХ століттях, є те, що вона чітко зберігає локальні відмінності — в техніках, у кольорі, в орнаментах. Із звичайного полотна жінки робили витвір мистецтва. Основна ідея моя у вивченні народної вишивки полягає в тому, щоб продемонструвати: вишивка ніколи не була просто оздобленням речей. З одного боку, це витвір високої художньої якості, а з іншого — у кольори й орнаменти майстрині обов’язково вкладали свої думки, передавали свої почуття. На жаль, усі підприємства художніх промислів, які були створені ще наприкінці ХІХ століття, а потім, у радянський час, реорганізовані, зараз знищені. Залишилися лише окремі майстрині, які вишивають на свій розсуд. Вони не мають зразків, не мають розуміння... Раніше ж існувало понад сто видів різних технік, а на початку ХХ століття поширилися хрестикові узори й інші техніки були певним чином знівельовані. Відомі слова Павличка про те, що життя «вишите червоними і чорними нитками», що «червоне — то любов, а чорне — то журба». Сказано, звичайно, дуже красиво, сильно в емоційному плані. Але насправді вишивка значно різноманітніша, ніж просто червоне і чорне. Вишиваючи сорочку, майстриня з Полтавщини могла використовувати до тридцяти технік. Нитки іноді навіть запікали в тісті, щоб не втрачали колір. Сьогодні ж, доводиться визнати, майстрині спростили й орнаменти, й техніки виконання.

— Як давно наші мистецтвознавці вивчають вишивку?

— На жаль, розуміння того, що вишивка — це витвір мистецтва, з’явилося в Україні занадто пізно, наприкінці ХІХ — початку ХХ столітть. До цього вишивані вироби не збирали, не вивчали й не колекціонували. І тільки такі прогресивні діячі нашої культури, як Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, почали сприяти відродженню вишивки, вивчати традиції. Національна спілка майстрів народного мистецтва намагається влаштовувати художні виставки з вишивки, але шкода від зруйнованих центрів народної творчості так досі і не компенсована. Адже підприємства у Решетилівці, в Полтаві, в Клембівці були не просто фабриками у традиційному розумінні, там функціонували дослідницькі центри, які організовували експедиції, вивчали мистецтво вишивки, знаходили узори... Поряд iз масовою продукцією виготовляли й унікальні роботи. Але головне — була увага до народного мистецтва. Коли всі розуміли, що це — майстер, він бере учать у виставках, його роботи купують, він виборює різні престижні нагороди і є шанованою людиною. Звісно, і ставлення до самого мистецтва вишивки було відповідним.

— Які приклади відродження української вишивки останніх часів ви назвали б найбільш успішними?

— На початку минулого століття видатні представники української інтелігенції, серед яких був і Федір Кричевський, почали створювати так званий український стиль. Вони звернулися до вивчення мистецтва бароко. І залучили до цього народних майстрів. Ми маємо також прекрасні приклади співпраці народних майстрів і художників авангарду. За малюнками Малевича, Екстер, Попової, Розанової створювали вишивки. Авангард, як відомо, не підтримували в радянські часи, вишивку за авангардними сюжетами — відповідно, також, роботи було втрачено... І ось буквально протягом останніх років у рамках арт–проекту «Відроджені шедеври» вдалося знайти ці ескізи, які відтворили у вишивці. Це було сенсаційне відкриття! Так був відтворений цілий пласт мистецтва вишивки — співпраця народних майстрів та художників авангарду. Нещодавно ці роботи повернулися з Москви, вони тривалий час експонувалися в кількох галереях та нашому Українському культурному центрі. Ми планували також показати їх у Парижі, але з певних причин, не в останню чергу і через інертність нашого Міністерства культури, цю виставку довелося відкласти. Але я переконана, що вона обов’язково відбудеться — зараз у світі спостерігаємо величезний інтерес до цієї теми.

ДОСЬЄ « УМ»

Кара–Васильєва Тетяна Валеріївна

Доктор мистецтвознавства, член–кореспондент Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України. Провідний фахівець у галузі народного та образотворчого мистецтва України.

Автор близько 400 статей iз питань теорії та практики народного мистецтва (статті Тетяни Кари–Васильєвої опубліковані у вітчизняній пресі, а також у Болгарії, Польщі, Канаді, США, Аргентині, Австралії, Бразилії, Македонії...), більше двадцяти наукових, науково–популярних книжок та монографій («Літургійне шитво України ХVІІ—ХVІІІ ст.», «Шедеври церковного шитва України ХІІ—ХХ ст.», « Декоративне мистецтво України ХХ ст. В пошуках Великого стилю», «Відро­джені шедеври», «Історія української вишивки»...)

Під її науковим керівництвом вийшов друком 5–й том «Історії українського мистецтва», а також 1–й, 2–й, 3–й томи нового багатотомного видання «Історії декоративного мистецтва України».

За досягнення в галузі вивчення і пропаганди народного мистецтва має почесну відзнаку Українського фонду культури «За подвижництво в культурі» (2001), стала лауреатом премії ім. Д. Щербаківського (1994) Національної спілки майстрів народного мистецтва України, ім. П. Білецького (2006) Національної спілки художників України, ім. Ф. Колесси (2007) Національної академії наук України. Нагороджена Великою золотою медаллю Академії мистецтв України (2011).

ДО РЕЧІ

18 січня 2012 року, о 16.00 в Музеї українського народного декоративного мистецтва на території Києво–Печерської лаври відбудеться презентація книги доктора мистецтвознавства Тетяни Кари–Васильєвої «Історія української вишивки».