Зошит із «болючими» оцінками

Про «дітей війни» згадують переважно напередодні виборів та в судових ухвалах стосовно передбачених їм законом доплат до пенсії. У зв’язку з цим дехто навіть заздрить цим людям: мовляв, «повезло» ж їм — і пороху не нюхали, а, бач, «притулилися» до війни лише завдяки тому, що «вчасно» народилися. От тільки повторити їхній «небойовий» шлях чомусь ніхто не бажав би... Своїх справжніх батьків побачити і запам’ятати судилося не всім «дітям війни». З відстані літ найрідніші люди бачаться Олександру Івановичу Сакалу в такому ж «тумані», як і бомбардування фашистами Полтави, поблизу якої він народився 7 травня 1941 року.

Татові руки над колискою

Їхнє село Патлаївка зараз уже майже «зрослося» з обласним центром. Саме тоді, на порозі війни, батька забрали на військову перепідготовку. Бабуся розповідала, що, коли Сашкові виповнився місяць, тато заскочив додому, взяв синочка на руки, попрощався — і пішов. Більше вони один одного не бачили. Вже після війни прийшло повідомлення: Іван Сакало зник безвісти ще 21 вересня 1941 року. Тільки недавно Олександр Іванович дізнався про страхітливе «київське» оточення в той час воїнів Південно–Західного фронту, яке «перемололо» кількасот тисяч таких, як його батько... Мати померла 1 квітня 1945 року. Від чого? Достеменно не знає й досі, бо ж в офіційному свідоцтві про причини смерті не згадано жодним словом.

Спершу їх зі старшою сестрою забрала до себе бабуся, та виховувати двох круглих сиріт їй було не під силу, тож на початку 1946 року «здала» обох у дитячий будинок. Через кілька років сестра пішла в училище, а братові довелося «відтрубити» у розташованому в селі Розбишівка Петрово–Роменському спеціальному дитбудинку цілу десятирічку. Перші місяці й навіть роки там запам’яталися тим, що постійно хотілося їсти і... тікати звідти світ за очі. Жили в корпусах дитбудинку, а вчилися у місцевій школі разом із сільськими дітьми. Щоб якось «заморити черв’яка», брали із собою в школу по два шматочки хліба. Та як не з’їсти їх одразу? Взимку по дорозі до школи Сашко ховав свій скарб у сніг. А коли повертався, знаходив його, трохи відігрівав у долонях і їв. Ліпшої смакоти, здавалося, ніколи й не куштував...

Завуча–садиста хотіли... вбити

Згодом з’ясувалося, що їхній «голодусі» сприяла не тільки повоєнна скрута. Перед тим як іти додому, одна з куховарок добряче «затарювалася» харчами вихованців. Довелося її провчити. Одного разу злодійкувату тьотю оточили на подвір’ї цілою ватагою, відібрали два кошики з хлібом, м’ясом, маслом і під таким «конвоєм» відвели до директора. Більше вона у дитбудинку не працювала. Подібне «перевиховання» влаштовували не тільки для неї. Найбільше допікав завуч. Він одержував якесь садистське задоволення від моральних та фізичних екзекуцій над ними.

— А книжки, ручки, зошити брали тільки в завуча, — пригадує Олександр Іванович. — Оце списав зошит — іди до нього в «каптьорку». Він же, коли бачив там двійки, лупцював сторінками по обличчю, доки від того зошита лишалося одне лахміття. Отак бере його за кутик і починає... Пробували виривати сторінки з «болючими» оцінками, так він став їх рахувати. Я вчився нормально, та двійки іноді «проскакували». Тож один зошит завуч побив і на мені. Словом, допік нам так, що ми вирішили його вбити. Ну, може, й не вбити, так хоч добряче віддухопелити, відомстити за все. Вже затемна зібралося нас тоді чоловік 15 із дрючками та й стали чекати, доки наш мучитель вийде зі свого кабінету. А він усе не виходить. Уже й антену його радіоприймача з даху зірвали, і шибки камінням порозбивали... Йому ж, видно, про наші наміри хтось «настукав». А потім і його дружині. Тож вона серед ночі прибігла до нас, стала на коліна й почала просити: «Дітки, не чіпайте його!». Умовила. Наступного дня чекали найтяжчої кари, але ніхто нам про вчорашнє й слова не сказав. А завуча того — як корова язиком злизала.

Замість колискової — Гімн СРСР

У перший клас ходив у калошах і обмотках із ганчір’я, потім сяке–таке взуття видавали на рік. Дисципліна була напіввійськова. З «армійським» заправлянням ліжок, обов’язковими маршируваннями, ранковим та вечірнім шикуванням. Перед відбоєм неодмінно співали гімн СРСР. Од тієї муштри, нудьги, безнадії надумав утікати додому ще зовсім малим. Але куди тікати? Пам’ятав, що сюди везли залізницею, тож вирішив добиратися до найближчої станції, розташованої за 12 кілометрів. Однак устиг відійти від дитбудинку лише на кількасот метрів. Перекошене від люті обличчя нічної няні, котра гналася за ним, пам’ятає й досі. Після того провів кілька діб в ізоляторі...

Коли ж надумав вступати до суворовського училища, вирішив звернутися по допомогу до... «сталінського наркома» Ворошилова. Щоб лист до нього не «загубився» в кабінеті директора чи завуча, передав на пошту через сільських хлопців. Однак та чолобитна все одно далі Полтави не дійшла. Звідти відповіли директору дитбудинку: мовляв, погони суворовця Сашкові не світять, бо в училище приймають до 11 років, а йому ж скоро 12. Та формальна зачіпка для відмови дала підстави засумніватися в істинності пропагандистського міфу про рівні можливості для всіх у радянській державі.

Згодом йому, селянському синові, неодноразово довелося «відповідати» і за батька–солдата, котрий загинув у «м’ясорубці» перших місяців війни за нез’ясованих обставин, і навіть за вимушене перебування на «тимчасово окупованій території» (хоча Полтавщину звільнили від фашистів, коли Сашкові виповнилося тільки 2 рочки). Зрештою, за свій сирітський статус вихованця дитбудинку. Таких, як він, у ті часи називали «безпризорниками» (на тодішньому суржику). А це слово для багатьох, у тому числі й державних мужів, було синонімом інших — тих, що лунали як вирок — «бешкетник, злодій, бандит». Пригадує, коли в селі траплялися крадіжки чи бійки, всіх собак спершу неодмінно «вішали» на дитбудинківців...

Уроки «ремеслухи»

Шлях до вищої освіти перед більшістю також був фактично закритим, оскільки десятирічку дозволяли закінчувати переважно сексотам та «ближчим» до начальства ровесникам, яких серед них — жменька. Решту після семи класів буквально виштовхували до «ремеслух», тобто в ремісничі училища. Їхній дитбудинок «прикріпили» до училища в Кременчуці, яке готувало робітничі кадри для місцевого вагонобудівного заводу. Така сувора проза життя гартувала характер, виховувала непримиренність до будь–якої несправедливості. Скажімо, та ж «ремеслуха» спершу видавалася йому рятувальним кругом, що допоможе нарешті виборсатися з дитбудинківського «раю».

Але Сашка «відсіяли» на медкомісії, яка знайшла у хлопця «розширення легені справа». Тож наступного року попросив приятеля піти на флюорографію замість нього... В училищі хотів навчатися на електрика, але оформили у групу токарів. Не допомагали жодні умовляння. «Пошептало» тільки після того, як улаштував «сидячий страйк»: на заняття приходив, але до ручки, конспекту, заготовки деталі навіть не торкався. Дисципліна там була ще жорсткіша, ніж у дитбудинку. Надто для «безпризорників», з яких формували окремі групи.

— Пригадую, в одному з корпусів хтось розбив кілька віконних шибок, — продовжує Олександр Іванович. — Завгосп одразу зібрав нас в актовій залі й почав «виховувати». Доки просто лаяв, терпіли. Не витримали, коли він — дебелий чолов’яга з отаке–е–нною мордякою, який жодного дня не був на фронті, — почав дорікати нам... відсутністю батьків. Мовляв, іще невідомо, де вони під час війни опинилися та чому не повернулися звідти, може, й зрадниками стали... Боже, яка ж то страшна була для нас образа! За неї ми почали трощити в залі стільці й усе, що потрапляло під руку. Завгоспу довелося тікати. Наступного дня я підбив хлопців піти в місцевий «білий дім» із вимогою забрати цього діяча з училища. Нас послухали. Чи боявся за себе й за пацанів? У подібних випадках завжди казав собі й іншим: «Гірше, ніж тут, уже не буде».

За 43 роки заробив аж... 906 гривень пенсії

Після закінчення училища об’їздив ледь не пів–Союзу, працюючи на будівництві теплових та гідроелектростанцій. Під час строкової служби в армії своїм танком «прасував» гірські дороги Кавказу. «Дембель» нарешті дозволив повернутись у рідне село під Полтавою. Там, у батьківській хаті, яка нагадувала «шевченківську», жила сестра з чоловіком і чотирма дітьми. Після їхнього від’їзду на батьківщину чоловіка треба було будувати нове житло. Отже, брати позику, «діставати» будматеріали. І хоч на той час був уже робітником–«гегемоном» у пролетарській державі, скрізь наштовхувався на чиновницьке: «Не положено!».

Усе знайшлося тільки після того, як написав одному з керівників Верховної Ради УРСР Сидору Ковпаку. Працював на кількох полтавських підприємствах, а загалом перед виходом не пенсію мав 43 роки трудового стажу. Заробив аж... 906 гривень пенсії (це вже сьогоднішня сума, з усіма «добавками») та купу болячок. Як «дитина війни» в судах виграв кілька справ про доплати до пенсії, але реальних грошових «доважків» чекає й досі...

ВИБІР

Олександр Сакало разом із дружиною ставав фундатором перших «рухівських» осередків у кількох приполтавських селах. Подружжя й сьогодні — серед активу патріотичної громадськості Ковалівки, де мешкає зараз. «До того, першого Руху пішов, щоб боротися за справедливість, — наголошує Олександр Сакало. — Облудність попередньої комуністичної системи сповна відчув на власній шкурі. Ще в дитбудинку кожному з нас втовкмачували: «Вам усе дала Комуністична партія і радянська держава». А хто ж забрав у нас і батьків, і дитинство, і саму можливість відчувати себе повноцінною людиною? Не «безпритульником», не потенційним злочинцем... Тому ненависть до Комуністичної партії, яка сіяла те зло, у мене була, є і буде до кінця життя! Прикро тільки, що новітні гетьманчики спочатку розвалили наш Рух, а потім взялися «добивати» першого справді українського Президента Віктора Ющенка. На початку свого президентства він приїздив у нашу Ковалівку, ми говорили з ним, як оце з вами. Вірю, що до його слів ще прислухаються, а його справи продовжать».