Не бідні люди

Нерідко буває так, що йдеш за одним, а отримуєш зовсім інше. Коли ж минає перша емоційна невдоволеність, стає зрозуміло, що саме це тобі зараз і було потрібно. Таке відчуття, ніби хтось за тебе розставив пріоритети, відділивши головне від другорядного. Саме у такий спосіб, шукаючи новий реабілітаційний центр для інвалідів — iз комп’ютерним залом, медпунктом і бібліотекою, я знайшла групку людей, які хочуть такий центр створити. Їхній вік, матеріальні статки і посади аж ніяк не гарантували того, що бодай одна з перерахованих складових майбутнього центру спроможна втілитися у життя, тому спершу виникло розчарування від даремно витраченого часу. Проте коли уряд в черговий раз озвучив розмір прожиткового кошика на наступний рік, цей матеріал «написався» сам.

Хатина з окремим виходом

Чомусь здавалося, що обіцяний головою громадської організації «Єдність» Миколою Наваліхіним комп’ютерний зал для людей з особливими потребами повинен розміщуватися на першому поверсі міської багатоповерхівки. Припущення, що меценати витратилися на будівництво окремого приміщення, виникло і зникло з блискавичною швидкістю. Проте центр знайшовся саме в окремій хатині, добряче потріпаній часом, де квартирує типова міська комунальна контора. Під благодійну справу в її стінах виділили невеликий актовий зал зі столом для президії і кількома рядами дерев’яних стільців. Фундаторам «Єдності» вже вдалося обладнати окремий вихід на вулицю, що гарантує їм певну автономію від комунальників. І це, мабуть, єдине напозір досягнення, не рахуючи самої зали, яким громадська організація може похвалитися вже зараз.

Проте, як стало зрозуміло пізніше, досягнень у «Єдності» — вже цілий список, бо вона давно опікується справами людей, які з різних причин не можуть здолати опір чиновників із владних кабінетів. Тобто комусь організація «вибила» пенсію, когось захистила в суді, для когось полегшила рух автобусом до приміського селища. Ніби нічого особливого у порівнянні з польотом у космос, проте коли уявити, що на кожну з цих справ ентузіастам організації довелося витратити не один місяць, починаєш по­іншому розуміти користь від їхньої добровільної місії.

Люди з обмеженими можливостями

У день презентації центру «місіонерів» стало ще більше. Свою допомогу, наприклад, запропонував медик Дмитро Дронь, якого Микола Наваліхін назвав «лікарем від Бога» не лише за добру фахову підготовку, а й за якусь особливу теплоту і душевність. «Звертайтеся. Допоможу чим зможу», — сказав молодий чоловік, демонструючи власну відкритість перед тими, хто зважиться йому зателефонувати. Утiм питання до пана Дмитра виникло вже в день презентації центру. Літня жінка переповіла гірку історію про те, як, прийшовши до лікарні видалити простий фурункул, змушена була залишити там чималий відсоток своєї дуже скромної пенсії на всілякі «добровільні» внески. «Я можу заплатити за себе і не проти вкинути у благодійну ­скриньку 5—10 гривень, — ледве стримувала сльози жінка, — але з мене затребували непосильні 78 гривень. За що? Невже незрозуміло, що така ситуація надто принизлива для людини, яка просто не в змозі виділити таку суму?»

Громадяни з більшим статком, можливо, і не зрозуміють, про що бідкається ця літня жінка, бо різниця між її реальними можливостями і затребуваною у лікарні сумою для них просто несуттєва. Ті ж, хто змушений щомісяця обирати між походом до лікарні і покупкою, наприклад, черевиків, — дуже добре розуміють її почуття приниженості. На жаль, число принижених у такий спосіб громадян щороку зростає в рази, тому українці у своїй більшості перетворюються на людей з обмеженими можливостями, навіть якщо не прикуті до інвалідного візка.

«Вони хочуть, аби ми всі якнайшвидше вимерли, — коментує ситуацію відомий лідер «чорнобильського» руху Валерій Болотов, озвучуючи вже свою арифметику. — Раніше я отримував 7 тисяч пенсії як ліквідатор аварії на ЧАЕС, а тепер її урізали до тисячі. А я без ноги, переніс не одну операцію. Як можна спокійно сприйняти цю ситуацію? Коли ми повернулися з чорнобильського пекла, нас називали героями Вітчизни. А тепер ми хто?».

А в Євгена Рекушева своя проблема. Недавно від його пенсійних 1200 гривень забрали цілу сотню через те, що зменшилася допомога за програмою «Діти війни». Цікавлюся, як він iз дружиною виживає після того, як оплатить усі комунальні квитанції за драконівськими харківськими тарифами. Каже, що в розпал студентських сесій (це коли до Харкова з’їжджаються абітурієнти та заочники) вони переходять жити до однієї кімнати, а іншу здають по кілька тижнів. На виручені кошти можуть дозволити собі щось із одягу та ліків, а так зазвичай не розкошують: м’ясо та риба — в основному на вихідні та свята, а на хліб, крупу та овочі нібито вистачає...

До речі, проблему голоду або хронічного недоїдання, що стає в Україні з кожним роком усе актуальнішою, пан Євген пропонує вирішувати у простий і вже випробуваний на практиці спосіб. У 90­х роках він працював начальником управління соціального захисту Київського райвиконкому. Тоді теж багато людей опинилося на межі повного зубожіння. Вихід знайшли в організації точок, де харків’яни могли отримати безкоштовний обід. Асортиментом не балували, проте миска юшки, каша з котлетою і шматок хліба з компотом багатьох харківських бідаків врятували від голоду. Цю практику, на думку пана Євгена, треба негайно відродити по всій Україні, бо сита людина менш здатна до некерованої люті. У зворотному випадку, вважає колишній управлінець iз багаторічним стажем, теперішні керманичі можуть отримати на свою голову численні голодні бунти, що цілком природно: коли люди регулярно чують про ціну депутатських годинників та золоті унітази в Межигір’ї, у багатьох з них мимоволі виникає бажання негайно братися за вила. Ні, не тому, що прагнуть подібних розкошів (врятуй, Господи, від такої спокуси), а тому, що не можуть дозволити собі найнеобхідніше.

Не прохачі, а партнери

На презентації медико­соціального реабілітаційного центру для людей з обмеженими можливостями, яким опікуватиметься «Єдність», усі виступаючі пропонували допомогу в міру своїх можливостей. Правозахисник Володимир Рощин пообіцяв юридичну підтримку, депутат міськради Алла Бабейко — організаційну, пастор церкви Віталій Мороховець — духовну, ветеран харківського руху «чорнобильців» Валерій Болотов — консультативну.

Правда, останній з висоти власного досвіду громадського діяча ідею Миколи Наваліхіна сприймає досить розважливо, бо зовсім недавно приїхав з Києва, де разом iз колегами­«чорнобильцями» відстоював право на пристойну пенсію. Навіть разом ліквідаторам неймовірно складно домогтися справедливості, тому проект iз благодійним статусом пан Болотов сприймає ще більш песимістично, посилаючись на власний досвід аналогічної роботи. Каже, що свого часу організатори «Союзу Чорнобиль» припустилися великої помилки, коли дозволили собі бути комірниками для решти ліквідаторів. Був час, коли Захід буквально завалював їхню організацію благодійною допомогою, яка, на жаль, окрім глибокого розчарування, нічого не дала — одні товари надходили вже простроченими, інші не були потрібні у такій кількості взагалі. Скажімо, колись вони отримали велику партію нібито зубної пасти і хтось навіть устиг скористатися нею на практиці, а потім з’ясувалося, що то клей для протезів. Пережиті відчуття запам’яталися надовго. Саме тому Валерій Болотов пропонує Миколі Наваліхіну не просити допомоги у сильних світу цього, а пропонувати їм партнерство. Наприклад, на виборах взамін на ті ж комп’ютери. Такий бартер може зрушити справу з мертвої точки. Ідею ж створити комп’ютерний зал «чорнобилець» вітає з неабияким запалом, бо такий зал може стати центром спілкування для людей, які вдома не можуть собі дозволити подібну розкіш.

Приходити ж сюди хар­ків’яни збираються не лише тому, аби щось отримати, а й для того, щоб віддати. Це така ж нагальна потреба, як і миска гарячої юшки на обід. «Що я можу? — перепитує Євген Рекушев і, не довго думаючи, відповідає: «Як колишній чиновник можу писати клопотання, заяви, скарги. У нас же є Закон «Про звернення громадян», згідно з яким кожен iз нас має право отримати відповідь на свій лист. Але мало хто зважується потурбувати управлінців через невміння правильно скористатися цим законом. Я можу допомогти залагодити таку формальність. А ще, повірте, отримання благодійних 10 гривень не вирішує проблем літніх людей чи інвалідів. Комусь, можливо, потрібніше просто добре слово, утіха або, наприклад, щоб їх хтось співчутливо вислухав. І в цьому також я бачу особисто своє завдання у майбутньому центрі».

...Комунальна хатина з окремим виходом зникла за стіною міських багатоповерхівок, але її скромний обрис у пам’яті чомусь тривалий час асоціювався винятково з однією фразою: хочеш щось отримати, спочатку — віддай, навіть якщо й сам не відмовився б від порції благодійної юшки. Так простіше сьогодні залишитися людиною.