«Може, донька почує, що її шукаю»

Майже 30 років жителька черкаського села Нечаївка Любов Романенко носить у своєму серці нестерпний біль. І мало не щодня, дивлячись на своїх двох синів та доньку, вона думає про те, що нині в неї було б не троє, а четверо дітей. З 7 травня 1982 року, коли вона народила дівчинку в Черкаському пологовому будинку №1, ця жінка постійно живе з думкою про те, що її донька не померла, як заявили їй лікарі, а живе у прийомній сім’ї...

«Яке кіло двісті? 950 грамів пиши!»

«Вага дівчинки — кіло двісті. Ну нічого, й такі дітки живуть», — сказала Любі акушерка, коли зважила щойно народжену нею доньку. Вона поклала дівчинку на пеленальний столик біля входу до пологової зали й вийшла. Дівчинка лежала там хвилин з десять, плакала. Потім доньку забрали, і згодом Люба почула, як за дверима ту акушерку відчитує лікарка. «Хто тобі дозволяв таку вагу писати? Яке кіло двісті? Дев’ятсот п’ятдесят грамів пиши!» — сердито шептала гінеколог. «Ну чого ж 950?» — несміливо пробувала заперечувати акушерка. «Воно недоношене, це викидень!» — не вгамовувалася лікарка.

Пані Люба каже, що після пологів їй довго не приносили доньку. За її словами, у схожій ситуації опинилася ще одна породілля — 37–річна жінка, котра народила первістка. «Нам обом написали, що діти народилися з терміном 27—28 тижнів. Хоча у мене, я точно знаю, було майже вісім місяців», — зазначає Любов Романенко.

Вона пригадує, як кожної хвилини чекала, коли їй принесуть донечку. А тим часом зціджувала молоко та носила його в ту палату, де лежали новонаро­джені малюки. «Не треба нам носити це молоко. Ми твою дитину через зонд годуємо, і у нас є чим», — не приховувала роздратування лікарка. Потім вона кілька разів заходила у палату до Люби й ні з того, ні з сього заявляла їй: «Народите собі нормальну дитину!».

Пройшло ще три дні. Любі так і не принесли доньку. Що з дитиною, чому не дають її годувати, жінці ніхто нічого не пояснював.

Якось Люба дочекалася тихого часу й сходами прокралася на другий поверх, де перебували діти. Коли відкрила двері дитячої, то побачила два кювези. Біля одного з них стояла молоденька медсестра і годувала дитину з пляшечки. «Чию дитину ви годуєте?» — тихенько запитала у неї Люба. «Вашу», — оглянулася до неї медсестра. «А мені лікар казала, що ви її через зонд годуєте?» — здивувалася породілля. «То хіба ви не бачите, що я її із соски годую», — усміхнулася медсестра. Люба попросилася подивитися на донечку.

«Я за освітою медсестра, тож знала, якими є недоношені діти. Не раз бачила їх під час пологів. Тому впевнено можу сказати — моя дівчинка не була недоношена. Нігтики на ручках і на ніжках — як у звичайної дитини», — запевняє Любов Володимирівна.

Вона пригадує, як подивилася на бірочку на руці доньки і прочитала на ній запис — «Романенко, дівчинка, 950 грам». У другому кювезі спав хлопчик тієї 37–річної жінки. Люба підійшла, аби подивитися й на нього. Малюк був гарненький, з чорним чубчиком, видно було, що він важчий за її донечку. «Чому вони кажуть, що він недоношений?» — здивувалася подумки Люба. Вона подякувала медсестрі й пішла в палату. То була мить, коли вона бачила свою дитину востаннє у житті.

«Підозріло, коли враз помирає двоє дітей»

Після пологів пройшло п’ять днів, дитину їй так і не принесли. Люба була змушена перев’язати груди, аби не прибувало молоко, — цього вимагали лікарі. Тепер пригадує, яке в ту мить недобре передчуття було в її душі...

Того вечора відділенням поповзли чутки, що привезли породіллю, у якої має бути двійня, мовляв, дітки семимісячні, недоношені. «Якщо вона народить недоношених, а в пологовому будинку всього два кювези, то куди ж наших дітей подінуть?» — переживала Люба.

Вона пригадує, у відділенні було чути, як кричала та жінка. Але крики новонароджених ніхто так і не почув. Хоча, зазвичай, наголошує вона, завжди було чути, коли на світ з’являлося маля.

Наступного ранку Люба підійшла до своєї лікарки. «Як там моя дитина?» — запитала з надією. «Померли ваші діти. І ваша дівчинка, і хлопчик тієї жінки. Біжіть скажіть їй, бо я не можу», — почула у відповідь... Шоковані матері ще довго плакали удвох.

Любов Романенко розповідає: того ж дня їх обох виписали з пологового. Вбитих горем жінок чорним ходом випровадили на вулицю. Любов Володимирівна пригадує, як пригнічена брела на автобусну зупинку, а в голові раз по раз зринало те, що сказала їй санітарка, котра мила підлогу у їхній палаті. «Ви не знаєте, коли віддадуть похоронити дитину?» — запитала у неї тоді Люба. «Таких недоношених не віддають. За ніжку — і в сміттєвий бак», — пробурчала санітарка, не піднімаючи голови від швабри.

Підозри, що щось у цій справі нечисто, в Люби ще тоді з’явилися. «Це було підозріло — в один день враз помирають наші двоє дітей, і того ж дня невідома жінка народжує двійню», — розмірковує Любов Володимирівна тепер.

І гірко зізнається: молода тоді була, усього 21 рік, якби поруч був хтось старший, хто б порадив, підказав. «Аби, — зітхає, — мені теперішній розум, то вимагала б, щоб показали дитину, пояснили, що з нею сталося, віддали поховати по–людськи... Але тоді в голові навіть думки не було, що лікарі можуть обдурювати, сліпо повірила їм». Пані Люба припускає: може, та жінка й не наро­джувала зов­сім, її пологи зімітували. Вона «покричала для форми, а потім їй наших дітей і віддали».

«Дитина тиждень прожила, який же це викидень?»

Любов Романенко розповідає, що ці пологи в неї були другими. За два роки до того її спіткала схожа біда. У 1980 році в Черкаській районній лікарні вона, у неймовірних муках, народила первістка, також дівчинку. Дитина важила 3 кілограми, але йшла ніжками, і пологи тривали півдоби, з 9–ї години ранку до 21–ї вечора. «Ніжка дитини перегородила прохід. Лікарі не знали, що робити, крапельниці ставили та наказували мені тужитися. Я трохи не осліпла від тих потуг. Аж увечері викликали якусь лікарку, вона зробила кесарів розтин і витягла дитину. Але вона померла», — продовжує Любов Володимирівна. Те маля родина поховала, і за неї Любов Романенко завжди ставить свічку. Але другу свою дівчинку вона вважає живою. Переконана, що вона живе в іншій сім’ї.

На підтвердження своїх слів розповідає історію, про яку дізналася з вуст своєї знайомої, коли почала вести власне розслідування. Ця жінка колись працювала в архіві пологового будинку. Вона й зізналася, мовляв, є на Черкащині дві сім’ї, живуть на одній вулиці, практично поруч. А в пологовому обманом в однієї матері забрали дитину, сказали померла, та передали другій, бездітній. Отак чужі виростили дитину, а рідні й не здогадувалися, що сусідська дитина — то їхня рідна кров.

Любов Володимирівна всі ці роки була переконана, що ніхто правди про долю її дівчинки ніколи не скаже. Але надія знайти доньку, всупереч усьому, жевріла. Вона звернулася до головного лікаря Черкаського пологового будинку № 1 й попросила дати їй офіційну відповідь на запитання, від якого болить її серце вже майже три десятиліття.

У пологовому будинку їй сказали, що через 25 років усі архіви знищуються. Там змогли знайти лише книгу записів, за якою Любов Романенко поступила. «У тій книзі написано: «вагітність 27–28 тижнів, пізній викидень мертвим плодом, вага 900 грамів. 14.05.82 року виписана додому». Вони себе застрахували», — заявляє пані Люба і показує мені від руки написану відповідь з пологового будинку.

Жінка каже, коли одержувала службову записку, то запитала головного лікаря: «Скажіть мені, що таке викидень?». «Це те дитя, яке ні разу не зробило вдих», — почула у відповідь. «А як же тоді та дитина, яка тиждень прожила на світі, який же це викидень і який «мертвий плід»?» — плакала Любов Романенко...

Любов Володимирівна зізнається: всі минулі роки, особливо коли 16 років працювала у приймальному відділенні Черкаської дитячої лікарні, весь час вдивлялася в дати і роки народження дітей, які поступили в медичний заклад. Їй усе здавалося, що колись між ними може трапитись і її дівчинка.

Нині Любов Володимирівна працює в черкаському дитячому санаторії «Зміна». Із чоловіком Миколою Максимовичем вони мають у Нечаївці власний будинок, разом виростили трьох дітей — старший син працює судовим експертом, середній — інженер–конструктор, а донька — кондитер. Усім дітям Романенки дали вищу освіту. Окрім цього, вони стали опікунами трьох племінників, у яких померла мама, і поставили їх на ноги.

Але завжди, коли їхня велика родина збирається разом, Любов Володимирівна ловить себе на думці, що поруч з ними могла бути й її зникла донечка. Тому вона просить відгукнутися жінок, котрі народжували із 7 по 14 травня 1982 року в Черкаському пологовому будинку №1, можливо, вони щось чули про її історію.

Також родина написала листа в російську телепередачу «Жді мєня». «Можливо, наша донька дізнається, що ми її шукаємо, й відгукнеться», — не втрачає надії Любов Романенко.