Створюючи світи

Нещодавно в Музеї Олеся Гончара проходила презентація створених дітьми коротеньких мультфільмів на тему щедрівок. «Орудував» у майстер–класі для дітлахів відомий аніматор Степан Коваль, лауреат Берлінського кінофестивалю–2003 (він отримав «Срібного ведмедя» за мультфільм «Йшов трамвай номер дев’ять»). Метр показав і свою роботу — мультик–«короткометражку» «Щедрик», саме той, що презентували на «Різдвяній Країні мрій» у Олега Скрипки. «УМ» не пропустила можливості розговорити аніматора, тим більше що й актуальний привід був «під рукою» — робота Степана Коваля над першим народним мультсеріалом «Моя країна — Україна».

Мультфільм виживає, бо компактніший за кінофільм

— Як ви оцінюєте нинішній стан української анімації?

— Її треба розглядати в контексті загальних глибоких проблем українського кіно. Анімація — лише частина цілої картини, хіба трошки вигідніша за звичайне кіно, бо компактніша. Мультик ти можеш робити в невеликому приміщенні, без залучення величезної кількості персоналу, техніки, спецефектів. Суто українського анімаційного продукту виховного і соціально значимого — дуже мало. Причина проста і відома: 20 років жоден уряд не замовляв таке кіно, такі мультфільми. От у радянські часи все було інакше. До будь–якої дати обов’язково замовляли фільми, щоб юні піонери дивилися і розуміли, «что такое хорошо, а что такое плохо». Зараз підтримка держави майже відсутня, тому режисери самі вирішують, що і за який кошт їм знімати. Іноді вдало, іноді ні. Поки держава не почне вливати нормальні гроші в цю галузь, ситуація навряд чи зрушиться з мертвої точки.

Приватні інвестори не зацікавлені в інвестиціях у кіно та анімацію. Навіть закон про звільнення від податків не працює. Наш бухгалтер стоптав ноги, намагаючись отримати відповідь на запитання, що таке «українське кіно». Навіть мені після перемоги на Берлінале не посипалися пропозиції, а що вже казати про молодих фахівців?

— Але ж в Україні є анімаційні канали. Чому там немає наших мультиків? Козаків уже навіть не показують!

— Бо це індустрія, світ дешевих серіалів. Ми можемо дозволити собі купити старі чи дешеві серіали. Ми можемо собі навіть дозволити зробити власний анімаційний серіал. Але це довго — роки. Та й коштує немало. Наприклад, одна серія всесвітньо відомих «Сімпсонів» коштує більше двох мільйонів доларів. А наші бізнесмени не звикли так довго чекати. Наші люблять прибуток у 200 відсот–ків за декілька місяців. Легше купити цистерну горілки та продати її десь в іншому місці подорожче.

Старт дала «Пластилінова ворона»

— Як так сталося, що ви стали мультиплікатором?

— Узагалі я мав стати архітектором. Навіть більше — почав працювати за цією спеціальністю. Проте ще за своєї юності ми разом iз друзями дивилися всі мультфільми, що виходили на той час. Це була та епоха, коли американська анімація ще не добралася до нас, а в радянський почали виходити культові роботи — «Пластилінова ворона», «Жив–був пес». Із тих мультфільмів я отримав заряд доброти, якого не знайшов у іноземних роботах. Не в плані, що її там не має — вони не для нашого менталітету. Жоден західний фільм не вразив мене так, як наші мультики, розраховані на нас. Тому я вважаю своєю метою робити подібні.

Ну і я випадково почув, що набирають курс режисерів–мультиплікаторів. Усередині мене наче щось стрельнуло — і я без жодних вагань пішов вступати. І вступив. Спочатку думав, що анімація буде моїм хобі, але з часом зрозумів, що ні, це архітектура стала гарною основою для мультиплікації, а не навпаки. Лише за рік навчання на тому курсі я зрозумів, що світ кіно набагато глибший і складніший.

Створювати мультсеріал приходили ветеринари, юристи, але не випускники профільного інституту

— Розкажіть про мультсеріал «Моя країна — Україна». Чому держава вирішила вас профінансувати?

— А кого ще можуть фінансувати, як не цей народний проект? У країні всього півтори студії державні, які ледь животіють. Недержавних купа, але це все маленькі, майже домашні студії, вони роблять потроху свої справи, хтось краще, хтось гірше, але жоден не наближається до кіно. Ми ж єдині, хто вирішив зробити подібний проект, дати змогу отримати досвід молодим режисерам. Плюс — це дійсно народний проект, де розповідається про Україну, про всі її області. Зняли вже 16 серій, ще 10 маємо зняти. Взяти участь у цьому проекті міг кожен охочий. Цікаво, що приходили навіть люди, які до анімації взагалі не мають відношення. Парадокс, що приходять юристи та ветеринари, а не приходять випускники з інституту ім. Карпенка–Карого.

— Не думали займатися аніме (японською анімацією)? Воно останнім часом стало популярним в Україні.

— Насправді аніме як культурне явище у нас стало популярним ще років п’ять тому. Але не тільки в Україні, а й у всьому світі. Чому? Просто його багато, як і китайських кросівок, що заполонили світ. Дійсно, це інша культура, яка може бути цікавою, та все–таки колись європейцям і це набридне. З іншого боку, можна тільки позаздрити мультиплікаторам Японії. У них в одному лише Токіо, два на два кілометри, розташовано чимало анімаційних студій. А бюджет Японії на 40 відсотків складається з доходів від кіновиробництва! Це ціла індустрія, яку шалено підтримує уряд. Тому, коли цього продукту багато, він просто затьмарює собою всі інші види анімації.

Тема для творчої людини — як врятувати Всесвіт

— Чим вирiзняється ваш робочий день?

— У будь–якої творчої людини робочий день буває двох типів: творча депресія, коли валяєшся на дивані в очікуванні одкровення; або етап, коли втілюєш у життя свою ідею, тобто час, коли ти мало спиш і багато працюєш. І так до переможного кінця, тобто поки проект не буде завершено. Чим молодша творча людина, тим глобальніші вона охоплює теми — порятунок всесвіту, не менше. Лише з часом починаєш розуміти, що краще за все можна розкрити глобальні проблеми у звичайних ситуаціях, у відносинах людини з коханими. Тому чіткої відповіді на ваше запитання я не можу дати. Схеми чи системи організації робочого дня я не маю.

— Коли український глядач побачить повний метр від Коваля?

— Наступний проект буде дитячим, iз досвідченими аніматорами, де дитині розповiдатимуть про хороше, моральні цінності. Вони мають iз дитинства отримувати здоровий заряд оптимізму, любов до себе та оточуючих. Має бути альтернатива закордонній пропаганді.

Однією із задач проекту «Моя країна — Україна» було «наростити м’язи». В нас майже немає спеціалістів, а Степан Коваль не може самотужки зробити кіно. Я можу бути тільки режисером чи декоратором. А всі інші обов’язки має виконувати хтось інший. Будь–який режисер безпорадний один проти повного метра. Особливо прокатного. Я знаю людей, які запускалися з повнометражними проектами, і це виглядало жахливо, бо вони не мали досвіду та спеціалістів. Добре, що держава фінансує хоча б «Мою країну — Україну», треба створювати прецеденти. Треба хоч щось робити.

— Під час майстер–класу що ви радите дітям (чи навіть дорослим), які хочуть зайнятися мультиплікацією?

— Зайнятися мультиплікацією (сміється). Ну а що ще можна порадити? Все у ваших руках. Якщо є бажання, то треба ще додати зусилля — і щось обов’язково вийде. Для дітей скажу, що ми плануємо відкривати дитячу школу анімаційного кіно.

ДОВІДКА «УМ»

Степан Коваль, український режисер, художник–мультиплікатор. Народився 1965 року у місті Новомосковськ Дніпропетровської області. Спочатку отримав архітектурну освіту, після чого закінчив у 1999 році факультет режисури анімаційного кіно Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка–Карого на курсі Є. Сивоконя. Автор короткометражних робіт, які досягли широкого визнання в Україні та за кордоном. Окрім «Йшов трамвай №9», відомі широкому загалові анімаційні такі фільми Коваля, як «Злидні» та «Стати твердим».

КУТОЧОК ПОЧАТКІВЦЯ

Як зняти мультфільм самому

Звичайно, до Діснеєвських шедеврів чи «Пластилінової ворони» вам одразу не доскочити, але навіть у домашніх умовах кожен може зняти власну анімаційну історію. Є п’ять варіантів:

1. Взяти фотокамеру, пластилін чи ляльку та почати знімати її, потроху змінюючи її позицію в кожному кадрі. Якщо умієте, то можна зробити декорації. Не обов’язково робити 24 знімки для однієї секунди відео. Як показує практика, з цим показником можна експериментувати. Наприклад, у мультфільмі «Як це було», з яким я переміг на кінофестивалі, кількість кадрів на секунду варіювалася від чотирьох до дванадцяти.

2. Цей спосіб схожий на попередній, але трохи відрізняється. З картону вирізаються фігурки і так само, покадрово, анімуються на пласкій поверхні. Професіонали для цього мають стіл з вирізаною серединою, накритою склом. Фігурки рухають по склу, що значно легше, ніж по дереву.

3. Спосіб для тих, хто має багато часу, але не хоче бруднити руки клеєм чи фарбою. На будь–якому комп’ютері є примітивна програма для малювання. Тут принцип такий самий, але кожен кадр треба малювати окремо. Також є спеціальні програми для анімації, такі як Flesh, що значно спрощують створення мультика. Та вони вимагають хоча б елементарного вивчення.

4. Звичайно, це не буде класичний мультик, та все ж. Лялькові фільми теж відносять інколи до анімації. Можна взяти навіть дві панчохи, пришити ґудзики і отримати таким чином двох персонажів. Знімати можна як на відео, так і на фотокамеру.

5. Щоб зробити мультфільм а–ля «Шрек», треба добряче засісти за комп’ютер. По–хорошому, одній людині це не під силу. Та все ж за бажання варто спробувати. Лише пам’ятайте, що можуть пройти роки, перш ніж ви зможете показати рідним щось путнє.