Сум і радість Сумської

Красуня, акторка, телеведуча Ольга Сумська уже встигла видати дві книжки і розмірковує про написання третьої — про родинну династію акторів. Вона себе називає трудоголіком, інші до неї періодично приклеюють титул світської тусовщиці. Чим зараз живе артистка, яку всі знають за роллю Роксолани у першому українському серіалі?

«Дехто з зірок не приходить на ефіри Першого, бо «картинка» не контрастна»

— Пані Ольго, ви — ведуча проекту «Легко бути жінкою». Чи не занадто оптимістична назва?

— Назва оптимістична і далекоглядна. Нехай буде так. Бо чоловіки у сім’ї полюбляють, щоб усе навкруги було легко, приємно: і на колір, і на смак, і на дотик. (Сміється). Вирішили у програмі не заглиблюватися у проблеми, бо жінка повинна мати надію у житті на те, що їй дійсно колись стане легко.

— Ваш співведучий у проекті — чоловік Віталій. Ви його часто в ефірі називаєте просто «Борисюк». Чому?

— Це, можна сказати, командний стиль телепроекту. Така «фамільярність» пішла від моєї колеги Тані Гончарової . За прізвищем зверталася до інших і Тала Калатай, яка була у складі ведучих у першому сезоні. Прийшов Віталій у програму — я до нього звертаюся за прізвищем. Це допустима ділова формальність, сучасне звертання. Якби було пафосне «сонечко» чи «рибонька», то могло б скидатися на ситуацію, як у тому анекдоті. Приходить знайомий до іншого. Тут і дружина господаря. «Сонечко, ти тут холодильник відкрий!..» «Рибонько, борщик розігрій». «Ріднесенька, голубчики подай». Гість не утримався, питає: «А що ти дружині: і «рибочка», і «сонечко»? А господар: «Тихо... Я забув, як її звати...» Це якраз, щоб такого не сталося, ми нагадуємо, що ми Борисюк, Сумська, Гончарова.

— Якби були можливості у Першого Національного, у першу чергу фінансові, яким би ви хотіли бачити ток–шоу «Легко бути жінкою»?

— Я попрацювала на різних каналах. Є з чим порівнювати. Робота на Першому — це випробування. У прямому ефірі, у форматі без суфлерів і тривалої підготовки усе тримається, як–то кажуть, на таланті й органіці. Режим прямого ефіру — це величезна школа. Хоча був у мене такий досвід на каналі «Київ». Та де ми ще не попрацювали?! На «1+1» 10 років. На «Інтері» рік, але, скажу я вам, — там почувалася, як вареник у сметані: і чай підносять, і зарплату виплачують нормальну — не «надто», але є з чим порівнювати.

На Першому нас дуже цінують. Я ціную ставлення керівництва: Єгора Андрійовича (Бенкендорфа. — Авт.) та Іллі Яковича (Ноябрьова. — Авт.), сьогодні уже як головного продюсера. Я з ними творчо близька. Керівництво висловлює бажання мати обличчя каналу.

Перший канал — державний, отже нічий, якщо говорити про фінансування. З іншого боку, саме на державному каналі час виходу нашого проекту може зміщатися, якщо є оперативні офіційні теми, а це відразу позначається на рейтингу. У приватних телемовників і щодо фінансування, і щодо програмування зовсім інший підхід.

Нам багато чого не вистачає. У першу чергу, технічного забезпечення: камери, з якими ми працюємо, ще «ті» — з радянських часів. Ми не можемо дати сучасну якісну «картинку». Інколи дивишся на себе — можна перелякатися. (Одного разу підходить до мене жіночка: «Що ж це таке?! На інших каналах ви така красуня, а на Першому на себе не схожі»). Деякі наші найвідоміші зірки інколи не приходять на Перший, бо і світло не те, і не така контрастна «картинка».

Зараз на Першому все тримається безпосередньо на патріотизмі Бенкендорфа. Те, що канал з 15–го місця піднявся на 8–ме — це заслуга фанатизму керівника. Звичайно, багато чого змiнилося, але, щоб наздоганяти інших, щоб стати потужним громадським мовником, потрібне фінансування, як в Ернста на ГРТ.

Мене ж нічим не налякаєш, бо ми загартовані у кіно, у театрі. Інколи і грим сама накладу, і костюм свій принесу для ефіру — асортимент у мене, слава Богу, великий. Головне — ми в одній команді і є далекоглядні плани, з Нового року пробуватимемо нові формати.

«Знову заходити у тераріум «однодумців» не хочу»

— Кілька разів телеведучу Ольгу Сумську пародіювали у «Великій різниці по–українськи». Як ви до цього ставитесь? Чи хочете ще потрапити в цей проект?

— Думаю, потраплю в будь–якому разі. А реагувати на пародії треба нормально. Адже це — свідчення популяризації твого імені. Тебе помітили, якщо тебе копіюють — ти вирізняєшся чимось особливим. А коли все правильне, одноманітне і ніяке, то і пародію немає на що робити.

Коли я вперше побачила у студії «Великої різниці» пародію на себе, то перепитала: «Можливо, мені таким голосом розмовляти, як акторка, що копіювала мене: «До–бро–го дня, охо–хо–хо»?» Як на мене, такий стиль — щось від Катерини Осадчої, щось — від Свєти Білоножко, вийшов якийсь збірний образ. Але спасибі величезне «Великій різниці» за те, що мене увіковічнюють у своїй програмі. Як завжди, Ваня Ургант каже: «Мілая Ольга, мілості просім. Ми вас ждьом для слєдующіх пародій». Да с удовольствієм! О чьом разговор...

Я характерна артистка — Вітя Андрієнко це дуже добре знає. Якби мені запропонували, я із задоволенням робила б пародії у «Великій різниці». Нещодавно під час запису програми, до речі, я робила пародію на пародію дівчини, яка мене пародіює. Пішло на «ура».

— Я періодично із задоволенням переглядаю на телеканалі «Культура» записи вистав Театру російської драми, в яких граєте і ви. Як почуваєтесь без великої сцени? Чи не виникає бажання повернутися у театр?

— Забути театр неможливо. Він завжди у моєму серці. Адже я йому вірою і правдою відслужила 19 років. Хоча це якось не так було оцінено і зійшло нанівець. Тоді з театру Лесі Українки пішла не лише я одна, ціла плеяда прекрасних артистів, які були його славою і гордістю. Прийшло в 1994 році нове керівництво і змінилися орієнтації. Повертатися у нинішню трупу Російської драми, де все те саме керівництво, — ні.

Мене кілька разів кликав Едуард Митницький, можна було б співпрацювати. Але як жінка скажу, заходити знову у тераріум «однодумців», особливо жіночий, не хочу. Знову комусь роль хорошу дадуть — знову заздрість, страшні емоції, інтриги — для чого це мені?! Я вже стільки цього негативу «з’їла», що більше не хочу. Якби була комфортна атмосфера, я б із задоволенням працювала зі своєю сестрою. Мені було б цікаво грати, якби на сцені театру імені Франка була династія Сумських. До речі, я говорила з Богданом Сільвестровичем (Ступкою, керівником театру. — Авт.). Але він не готовий поки що взяти мене до трупи. Сказав: я тебе поважаю, але сварити зі своїми дівчатами не хочу. Ментально близькі моїй душі театри Франка і Лесі Українки, в яких би я хотіла працювати.

— Як часто ви граєте антрепризу з Володимиром Горянським «Нас поміняли тілами»?

— Це нині моя основна театральна робота. Зазвичай, виставу ставимо у Київському Будинку офіцерів, де, між іншим, зробили розкішний ремонт. Ми гастролюємо Україною, найближчим часом охопимо 10 міст: у деяких виступатимемо вдруге, в інших — уже втретє. Є запрошення від діаспори США. Щоправда, спланувати гастролі ще не можемо, бо потроху відроджується українське кіно, запущено кілька проектів, фінансування на які виділила держава, ідуть кінопроби. Приємно знову побачити знаних операторів, художників, людей, з якими знайома ще з юності, яких я знаю і з якими співпрацювала. Можливо, розпочнеться відродження національного кінематографу. Молимося, аби не зурочити.

Нещодавно ходила на антрепризу ««Люкс для іноземців» театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв», де грає моя сестра Наталія. Отримала чимало задоволення. Думаю, що формат антреприз зараз найоптимальніший для акторів, особливо, якщо ти режисеру не дуже милий. Хоча є винятки з правил: Сергій Безруков, Михайло Порєченков. Скажімо, Рiната Литвинова за домовленістю з Олегом Табаковим у МХАТі разово зіграла у «Вишневому саду». Такий формат мені теж підходить, але керівництво наших театрів не розглядає таких варіантів. Керівництву театру Лесі Українки, здається, не потрібні зоряні сплески, вони працюють у своїй ніші, це їх влаштовує. Там будь–яка зірка не приживеться, божевільний ритм, Михайло Юрієвич Рєзнікович ні з ким не буде рахуватися, це абсолютно очевидно. Якщо тільки актор починає зніматися, його відразу звільняють або створюють умови, щоб він пішов «за власним бажанням».

ПЛАНІВ ГРОМАДДЯ

«Юкрейн кутя» від акторки Ольги Сумської»

— Ви збираєтесь писати книжку про акторську династію Сумських. З чого вона складатиметься? Чи пише для неї спогади ваша мама?

— Видавши дві книги, знаю, як непросто працювати над текстом. Кулінарна книжка і «Секрети краси» — розважального жанру, для широкої аудиторії. Майбутня книга про родинну акторську династію — для поціновувачів театру. Звичайно, там мають бути і розповіді мами, і спогади про батька, який зіграв більше 300 ролей, і листи, і життєвий досвід нас, молодшого покоління. Маму «підганяю», але її краще записувати на диктофон і розшифровувати, бо у Ганни Іванівни завжди дуже багато емоцій, вона — клондайк емоцій. Утiм я і знаю уже багато чого. Треба тільки сісти і почати писати. Сподіваюся, що допоможе і Наталія В’ячеславівна, хоча вирвати її з божевільного ритму непросто. Це я вже призвичаїлась, їду на гастролі, сиджу у поїзді в обнімку з «Айпедом», який подарував чоловік. Скажімо, думки, які приходили у голову стосовно «Секретів краси», я відразу записувала і надсилала у редакцію. Тільки Горянський може розказати, як над книжкою працювала Сумська. Взагалі, я — трудоголік. Відпочити — відмовляюсь. Мені б новий проект: в кіно, театрі. Це мене відразу окрилює і я цим живу.

— Для видання третьої книги будете шукати нових партнерів?

— У мене тісна співпраця з тепер уже дуже близьким по духу харківським видавництвом «Ранок». Власне видання книжок — це ініціатива його керівництва. Ці люди вчасно з’явилися у моєму житті і підштовхнули до написання книг. І далі співпрацю продовжуватиму з ними.

— Історія вашої родинної династії тісно пов’язана зі Львовом, батьки там тривалий час працювали. Чому ви рідко з’являєтесь на Західній Україні?

— Я часто гастролюю Україною, мене запрошують бути ведучою різних заходів, корпоративів, але чомусь не на батьківщині. Мене шанують Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя — ці краї. А рідний Львів, на жаль, стриманий, не проявляє надмір інтересу. Хоча я і не напрошуюсь. Відгукнулася б, якби запросили, скажімо, на день міста. Минулої осені у Львів на видавничий форум мене покликало видавництво «Ранок» — щоб я презентувала свою книгу.

— У ваших спогадах є львівське Різдво? У цьому місті це свято відзначають чи не найколоритніше?

— Різдво у Львові — це було б щастя для мене. Ще б і провести якийсь захід. Порівняно давно проходили там «Яблуневі вечори», які ми вели з Василем Ілащуком.

— Як ви традиційно відзначаєте Різдво?

— Це для нашої родини велике свято. Навіть якщо їдемо після Нового року за кордон, наприклад, в Австрію — гірськолижні курорти полюбляємо, беремо з собою інгредієнти для куті і готуємо цю традиційну різдвяну страву там. В одному ресторані Австрії, до речі, занесена у меню «юкрейн кутя» від акторки Ольги Сумської — настільки австріякам сподобалася наша страва.