Московський мітинг опозиції 24 грудня став іще велелюднішим, ніж аналогічна акція за два тижні до того. Проте якщо на Болотній площі протестувальники вимагали передусім нових парламентських виборів, то на проспекті Сахарова зазирали вже далі — на вибори президентські.
«Ми — не бандерлоги!»
Такої кількості людей організатори, здається, й самі не чекали. І можна собі лише уявити, з яким подивом на те, що діялося на проспекті Сахарова, поглядали з найвищих кремлівських кабінетів. Адже напередодні мітингу влада (принаймні та її частина, яку вважають більш «новаторською», «молодою» й «ліберальною») дещо порозумнішала. І замість вигадувати для «купки куплених Заходом заколотників» зневажливі прізвиська змінила тактику на «роздачу пряників». Дмитро Медведєв, виступаючи з останнім президентським посланням до Держдуми, запропонував спростити порядок реєстрації політичних партій, «демократизувати» вибори (зокрема, знову запровадивши одномандатні округи, в яких обиратимуть половину депутатів) і повернути виборність губернаторів. А на той час виконувач обов’язків голови президентської адміністрації Владислав Сурков (тепер, нагадаємо, на цю посаду призначено екс–віце–прем’єра Сергія Іванова), якого називають «сірим кардиналом» Кремля, узагалі показав себе ледве не полум’яним революціонером. В інтерв’ю газеті «Ізвєстія» пан Сурков не шкодував компліментів на адресу «найкращої частини суспільства», яка вийшла протестувати, і наголошував: влада просто зобов’язана піти на зустріч цим чудовим свідомим людям, провівши грандіозні реформи. І байдуже, що саме Суркова, вочевидь, небезпідставно, вважають одним із головних ідеологів переслідування опозиції, прослуховування телефонів її лідерів, хакерських атак на опозиційні сайти та сервіси інтернету тощо.
Тобто, як виявилося, не байдуже. Замість «приспати» опозиційну активність росіян, цинічні заяви з кремлівських кабінетів іще більше її розпалили. У цьому ж напрямі спрацювало й оприлюднення телефонних розмов одного з лідерів руху «Солідарність» Бориса Нємцова.
Проте найбільшим «агітатором» за участь у демонстрації, безперечно, став прем’єр–міністр Володимир Путін. Саме його висловлювання про «презервативи» (білі стрічки, які чіпляють на себе учасники мітингів), «баранів» і «бандерлогів» остаточно переконали тих, хто ще сумнівався: проти цієї, путінської, влади конче треба повставати.
«Перлам» із вуст ВВП російська опозиція завдячує й великою кількістю дотепних гасел — переважно саморобних: «Затандемили», «Вован–де–Морт и урна волшебника: Возвращение властелина» (а ля реклама нового фільму), «Голосуй, не голосуй — все равно получишь Путина», «Нам не нужен использованный ПРЕЗИдент!», «Вы нас даже не представляете», «Пришла бесплатно!». Останнє гасло — натяк на заяви з Кремля про те, що мітинги «проплачені з–за кордону» (були також плакати «Хілларі, де мої гроші?!». Нагадує наші «американські валянки», правда?
Значну частину гасел породила фраза Путіна з «прямої лінії»: «Ідітє ко мнє, бандерлогі». «Хочу сумку из кожи питона Каа», «Хорошо зарабатываю, плачу налоги — не хочу в бандерлоги», «Мы пришли к тебе, Пуу» — лише незначна частка цієї народної творчості.
Опозиція — це модно!
Перед чотирма з гаком десятками рамок металошукачів на проспекті Сахарова вишикувалися довжелезні черги: оскільки такі зібрання в Росії не обходяться без перевірки на зброю–вибухівку, москвичі й гості столиці організовано вивертали кишені перед правоохоронцями. Саме ці рамки зрештою допомогли бодай приблизно підрахувати кількість учасників мітингу, яку поліція, нічтоже сумняшеся, обмежила 29 тисячами (а організатори «загилили» до 120—200 тисяч). Насправді, судячи з підрахунків добровольців, які стояли біля кожного металошукача з «лічильниками», людей прийшло щонайменше 70 тисяч. А насправді, швидше за все, близько 100 тисяч — згодом «рахувальники» дещо збилися.
Навіть із кадрів прямої трансляції (в інтернеті, звісно) було очевидно, що для незвичних до такої «свободи» росіян участь у масовому зібранні, де можна відчути реальне, а не віртуальне плече однодумця — за щастя. Тут були батьки і діти, діди й онуки — найрізноманітніші вікові категорії й суспільні прошарки. Щоправда, переважно — все ж люди «близько 30». І — переважно небідні.
«Протестувати стало модно: недарма ж на мітинг на проспекті Сахарова зібралося стільки дівчаток–хлопчиків у розтягнутих джинсах і модних шапках», — відповідна сентенція була обов’язковою в «темниках» для центральних російських телеканалів, які не могли уникнути репортажів про цю подію.
І, попри те, що саме таке висвітлення є забаганкою влади, в цих словах є беззаперечна частка істини. Протести в Москві стали справді модними — інакше, можливо, багато «хіпстерської» молоді на них би й не вийшла. Але чи погано це — мода на протест? Згадаймо нашу Помаранчеву революцію: тоді помаранчевий колір, стояння на Майдані, анекдоти про Януковича й «наколоті» апельсини — це теж було модно. У найпозитивнішому сенсі.
Аби не засвистіли революцію
Утім московські мітинги 10 і 24 грудня — це ще далеко не Майдан. І для такого висновку є щонайменше кілька причин.
Ми йшли до Помаранчевої революції дуже довго. Власне, йшли всі 20 років з дня здобуття Незалежності. І за Кравчука, і за Кучми в Україні регулярно відбувалися більш і менш численні мітинги з певними вимогами до влади — демократичний процес у нас не припинявся ніколи. У Росії ж уже виросло ціле покоління, яке не пам’ятає такої вольності.
Наш Майдан був не лише криком відчаю, а й мав цілком реальні шанси на перемогу: на той час, коли влада Кучми—Медведчука—Януковича сфальсифікувала президентські вибори, «Наша Україна» вже перемагала на парламентських виборах і мала найбільшу фракцію в парламенті, а опозицію представляв цілком сформований і реальний кандидат у президенти — Віктор Ющенко.
У Росії цього всього немає. Так, у Державній Думі існує номінальна (вона ж «системна», дозволена владою) опозиція — «Справедлива Росія», ЛДПР, комуністи. З них «справороси» й деякі представники КПРФ приєдналися до мітингу на проспекті Сахарова, ЛДПР мітингувала окремо. Але вважати їх дієвою опозицією смішно. І в такій ситуації розраховувати на те, що Путін сотоваріщі добровільно піде на поступки і погодиться на дострокові парламентські чи справді прозорі президентські вибори — щонайменше наївно. В Україні, нагадаємо, результатом Помаранчевої революції був саме компроміс між опозицією і владою. Хоча російська опозиція теж дійшла до розуміння того, що у спілкуванні з владою щонайменше потрібен посередник. Ним погодився стати колишній міністр фінансів і нібито досі член команди Путіна Олексій Кудрін.
Зрештою, до Майдану росіяни ще просто не готові. За чотири години мітингу лише лінивий коментатор і опитаний журналістами учасник не згадав про те, як збіса холодно, хоч і цікаво стояти (–6 градусів). Наступний масовий виступ призначено на лютий. Але всі останні революції — як «кольорові», так і криваві — доводять: для того, щоб домогтися виконання своїх вимог, протест повинен тривати безперервно. Про наметові містечка в Росії наразі не йдеться. Хоча перші кроки вже зроблено: учасникам суботнього мітингу роздавали теплу кашу і чай з польових кухонь...
Червоний та інші культури
На що цей мітинг був справді схожий, то це на акцію «Повстань, Україно!», яка також стала одним із кроків на шляху до Майдану. Проте на мітингах «ПУ», в яких брали участь найрізноманітніші політичні сили — від крайніх правих до комуністів, — усі ставилися одне до одного надзвичайно терпляче. І коли виступав Петро Симоненко, представники КУНу і «Свободи», зціпивши зуби, мовчали. Натомість суботня демонстрація в Москві ознаменувалася суцільним «фе». Невідомо хто (так принаймні стверджують організатори) роздав першим рядам мітингувальників червоні свистки. І ще на початку дійства ведучий — спортивний коментатор і «кандидат у губернатори» з фільму «День виборів» Василь Уткін — оголосив, що промовцям можна не лише аплодувати, а й свистіти.
Свисту справді вистачало. Особливо дісталося Кудріну, Нємцову (згадали телефонні матюки на адресу колег), лідеру націоналістів Володимиру Тору та Ксенії Собчак. Останню «зачмирили» за заклик «боротися не за владу, а за вплив на неї». У своєму «Твіттері» Ксеня зауважила: свист чула і, на відміну від Володимира Путіна в «Олімпійському», не заперечуватиме, що він був саме на її адресу. Проте право висловити свою власну, а не комусь симпатичну, позицію — це найбільший здобуток справжньої демократії.
Загалом промовців було близько 30 — усіх їх напередодні визначили голосуванням у «Фейсбуці». Найбільше голосів було подано за виступ олігарха Михайла Прохорова і блогера Олексія Навального. Прохоров вийти на сцену відмовився й роздавав інтерв’ю «за лаштунками», натомість націоналіст і борець із корупціонерами Навальний викликав справжній фурор. Зокрема, він чи не єдиний наголосив на тому, що «така кількість людей може взяти Кремль».
От тільки як той Кремль узяти, протестуючи «на кулічках» — якщо Болотна площа від Красної далеченько, то проспект Сахарова, на якому дозволили мітингувати опозиції, — і поготів.
Також виступали Борис Акунін, Григорій Явлінський, Олексій Кудрін, Володимир Рижков тощо. Журналіст Леонід Парфьонов та рокер Юрій Шевчук передали свої відеозвернення.
Зрештою мітинг ухвалив резолюцію: не віддати Володимиру Путіну жодного голосу на президентських виборах–2012, і розійшовся, запустивши в небо портрет ВВП на кульках із написами «Нас надули». Очевидно, до лютого.
На перевибори Держдуми, яка вже почала засідати, очевидно, сподіватися не варто. А щодо президентських виборів... не голосувати за Путіна — це, звісно, правильне рішення. Проте висунути свого кандидата теж уже не вдасться — реєстрація претендентів на президентське крісло вже завершилася.