Шон Вільямс — друг гуцулів

Одягнений у барвисті гуцульські строї Шон Вільямс — викапаний карпатський абориген. А заговорить — заслухаєшся. Такою, як у нього, чистою, мов гірська вода, вимовою похваляться не всі етнічні українці, не кажучи вже про безпросвітних орфоепів зразка Миколи Яновича. Утiм у містера Вільямса — жодної краплини слов’янської крові. «У мене, як і в більшості американців, у роду переплелося чимало різних національних коренів, — посміхається 30–річний американець зі штату Огайо. — Предки по материній лінії — вихідці з Ірландії й Румунії, по батьковій — з Уельсу й Німеччини».

Та що там предки — сам Шон ще три роки тому не з першого разу знаходив Україну на мапі світу, а по–нашому не знав анітелень.

Екзотика української глибинки

Перша зустріч з Україною у Шона та його колег по Корпусу миру, який підтримує уряд США, викликала легкий шок. Першого жовтня 2008–го в аеропорту «Бориспіль» з’ясувалося, що їхній багаж застряг десь у Німеччині, звідки вони після перельоту з Америки добиралися до Києва. У бориспільському багажному терміналі треба було заповнити заяви із зазначенням пропажі, та, як на зло, там закінчилися бланки і вийшов із ладу ксерокс. Молодих американців «маринували» в терміналі довгих шість годин. Ось тоді й закралося гнітюче передчуття: якщо в міжнародному аеропорту такий рівень сервісу, то чим може ошелешити українська глибинка, куди стелилися шляхи новоявлених волонтерів?

На щастя, далі песимістичні побоювання не справдилися. Після інтенсивних тримісячних курсів української мови, під час яких теорія вдало поєднувалася з практикою в одній iз родин містечка Козелець, що на Чернігівщині, Шон отримав направлення в гуцульський Рахів. І відразу до своєї «мирської» місії — навчати юних горян англійської мови — молодий американець додав особисте бажання — максимально адаптуватися до тутешнього середовища. З обома завданнями впорався на «відмінно». Його доброзичлива методика викладання давала суттєво кращі результати, ніж традиційна менторська педагогіка. Школярі із задоволенням «спікали», а їхній заокеанський наставник нахапався таких гуцульських діалектів, що його вже не зовсім розуміли у Львові чи Києві, куди навідувався в службових справах. Коли переїхав у Коломию, українську почав шліфувати до літературного рівня. «Для мене було принципово важливо знати державну мову, тим паче на території, де вона — домінуюча, — стверджує Шон. — Згодом виникла потреба зрозуміти традиції і культуру місцевих жителів, бо хіба інакше зможеш тут ефективно працювати? Аби більш–менш вільно спілкуватися з гуцулами, мені знадобився рік, а потім я вже міг навіть торгуватися з бабусями на базарі. Ваша мова — м’яка, лірична, нею багато що можна сказати з особливою теплотою».

«Ще воюю з відмінками»

— Дивно, що вам вдалося так тонко відчути нюанси нашої мови. А ось чимало росіян, котрі оселилися в Західній Україні після Другої світової війни, так і не спромоглися заговорити по–українськи. Це дуже важко? — запитую Шона.

— Мабуть, це — не лінгвістична проблема, а історична, й її корені сягають ще часів Російської імперії. Мені, як людині з англомовного середовища, українська насправді давалася важко, але я мусив її вивчити. Хоча й дотепер ще не завершив «війну» з відмінками, аби правильно вимовляти закінчення слів. Розумію, що до досконалості дуже далеко, але стараюся. Коли приїхав у Рахів, то відразу відчув мовну різницю між Закарпаттям і Чернігівщиною. І нині, дивлячись на пательню, в мене виникає асоціація зі «сковородкою», як це вперше почув у Козельці, бо там уживають чимало російських слів.

— Уже встигли оцінити ставлення українців до своєї культурної спадщини, адже за освітою ви — мистецтвознавець?

— У себе на батьківщині я закінчив Академію мистецтв, а тоді ще рік завдяки обміну студентами навчався у Фрайбурзі, в одному з найстаріших університетів Німеччини. Дуже радий, що мені випало жити і працювати на Закарпатті, де маю багато друзів, і в Коломиї, тому можу впевнено говорити: народну культуру в цих регіонах бережуть ретельніше, ніж у США. Хоча порівняння — досить–таки умовне, бо в нас — емігрантська країна, тобто американська культура — це змішання культур різних напрямiв, епох і народів.

Ще під час навчання в академії я цікавився фольклором, музикою і хотів потрапити в Східну Європу. Коли в Корпусі миру запропонували Україну, відразу погодився. Вдома я грав у фольклорних гуртах на акордеоні та банджо. У Рахові взявся освоювати сопілку та цимбали. Останній інструмент — складний, має багато струн, але звучить цікаво. Вивчив шість творів і граю на цимбалах у Коломийському муніципальному оркестрі народних інструментів «Гуцулія», а ще танцюю в ансамблі «Покуття».

— Коли закінчується термін перебування в Україні?

— Зазвичай наші волонтери укладають контракт на 27 місяців, а я вже перебуваю в Україні майже рік понад цей термін. Візу мені продовжили до квітня наступного року.

— Чи не хотіли б залишитися в нас надовше чи й назавжди?

— Надовше — однозначно, назавжди — непросте питання. Відповідь на нього залежить передусім від можливостей працевлаштування. Хоча робота для мене — це не тільки гроші, а й те, чим мені подобається займатися. Візовий режим у вашій країні ускладнюється. У вас такі «закручені» закони, що в них і чиновники не завж­ди розуміються. Хоча це пояснимо: Україна на сучасному етапі розвитку має лише 20 років державності. У перші десятиліття становлення Сполучених Штатів Америки у нас також процвітала корупція та інші біди, але тоді були малорозвинуті медіа і про суспільні вади не всі знали.

— Певне, крім фольклору, ви й до наших дівчат придивилися. Які вони на вроду?

— Не зрозумів? — спершу насторожився, а потім усміхнувся співрозмовник. — Звісно, гарні, і про це всі знають.

Під вінець ще не пора

Моє останнє запитання, ясна річ, було з умислом. Якби Шон уподобав файну гуцулочку та пішов iз нею під вінець, можливо, й Україна стала б для нього ще ближчою. І багато українців мали б за приклад пунктуальність, шляхетні манери та ерудованість цього не по роках мудрого американця, що відзначають усі, хто з ним спілкувався. «З волонтерами Корпусу миру ми співпрацюємо вже десять років, але містер Шон — справжня знахідка для нашого навчального закладу. Він не тільки захопив наших студентів вивченням англійської мови, а й сам із головою занурився в українознавство», — розповідає директор Коломийського педагогічного коледжу Валерій Ковтун. «Безумовно, дуже талановитий молодий чоловік, — додає керівник муніципального оркестру народних інструментів «Гуцулія» Микола Ковцуняк. — Далеко не кожен корінний російськомовний українець може так добре говорити українською, і далеко не кожен гуцул зможе так добре зіграти на народних музичних інструментах, як Шон. Думаю, що було б добре, якби він зустрів гарну дівчину, одружився з нею та й залишився в нас жити».

Перспективи особистого життя Шон Вільямс, як і кожен американець, публічно воліє не обговорювати. Хоча, звісно, воно всяк буває. На Прикарпатті за останні два десятиліття знайшли собі пару й без проблем адаптувалися до тутешнього середовища, зокрема й сільського, представники Західної Європи, Середньої Азії та Центральної Америки. Вони зазвичай дуже шанобливо ставляться до українських традицій, мови та культури.

Шон Вільямс поки що переконаний в одному: «Де б я надалі не був, в Україну обов’язково приїду. З нею мене вже багато що пов’язує».