Анатомія почуттів

Ідею поставити на театральній сцені «Мі­сяць на селі» режисер Андрій Білоус виношував не один рік. Після прем’єри вистави у Театрі драми і комедії на Лівому березі стало зрозуміло, що протягом усього цього часу Білоус ретельно працював над своєю мрією: експериментував iз хронометражем п’ятиактної п’єси, героями, сюжетними ходами, намагаючись додати цій історії, написаній Іваном Тургенєвим більше ста п’ятдесяти років тому, динаміки й інтриги... Результатом його пошуків і сумнівів став епічний твір тривалістю понад три години, який Андрій Білоус назвав «Найвище благо на світі...»

Чому так? Не лише з кон’юнктурних міркувань (оригінальні назви в театральних афішах сьогодні зустрінеш нечасто — глядача закликають пікантнішими, образними словосполученнями, навіть якщо це класична постановка). «Найвищим благом на світі...» у цій п’єсі називають кохання, почуття, яке режисер і визначив головною метою свого творчого марш–кидка. Але про стрімку атаку в цій виставі говорити не доводиться: Андрій Білоус скрупульозно розбирає «на атоми» почуття, завдяки якому людство пише свою історії багато тисяч років. Досліджує не лише вчинки, а й потаємні думки героїв, озвучуючи те, про що вони самі собі боялися зізнатись... Одягнувши їх у світлі туалети, що чітко перегукуються з модою тих часів (художник — Олег Луньов), режисер протягом вистави доводить глядачам, що вислів «білі і пухнасті» з цими персонажами не має нічого спільного. Красуня Наталя Петрівна (Наталя Озірська) — дама заміжня, але... дуже пристрасна, та й iз моральними принципами у цієї берегині з грацією лебідки не дуже. Настільки, що від спокуси одного фаворита (Ракітін — Андрій Самінін) змінити на іншого (Беляєв — Валентин Томусяк) вона втриматися не може. Далекі від без­хмарності у своїх амурних справах і лікар Шпігельський (Лев Сомов), і Лизавета Богданівна (Ірина Мельник), і власне господар будинку Аркадій Сергійович Іслаєв (Петро Миронов)... Сексуальні сцени, які режисер «виписав» дуже реалістично, додали болісних ноток і без того невеселій тональності вистави.

Головний же удар суворої реальності, в якій людські вади і комплекси часто перекреслюють найвищі почуття, приймає на себе Вірочка (Олена Бушевська). Сімнадцятирічна вихованка Наталі Петрівни як ніхто інший мріяла про справжні, не ситуативні чи епізодичні почуття. І вона ж, зрозумівши, наскільки підлим і бридким буває кохання, у фінальній частині вистави показує всім середній палець. За Білоусом, залишатися «тургенівською баришнею» в такому оточенні — нереально. Якщо всі навколо заслуговують на цей палець — присісти у реверансі не зможе себе примусити навіть така покірна і світла людина, як Вірочка.

Основну метафору вистави її автори зашифрували в декораціях. На сцені — величезна недобудована конструкція, незатишна, з оголеною арматурою... Надії на те, що колись ці вертикальні площини стануть міцними стінами будинку, де живе міцна родина, де всі люблять і шанують один одного, немає... Є лише заляпаний фарбою клишоногий стілець і розкидана цегла... А ще — підвішений над сценою величезний повітряний змій, який так і не став символом високого кохання...