«Мої дівчатка досі жахаються, коли чують салют»

Ранок черкащанки Інни Левченко нині починається однаково. Вона встає вдосвіта, готує дітям сніданок. Потім будить своїх доньок і збирає їх до школи. Така буденність для 31–річної мами та її дітей — справжнє щастя. Бо ще два місяці тому їхнє життя було зовсім іншим — сповненим страху, смертельних небезпек і невідомості. Але Інні, яка свого часу вийшла заміж за громадянина Сирії й поїхала жити на його батьківщину, вдалося забрати шістьох дітей і втекти з охопленої війною країни.

«Боротися з режимом виходять навіть жінки і діти»

Інна Левченко та її чоловік Бадр мешкали у сирійському місті Хомс. Чоловік, програміст за фахом, працював, Інна займалася дітьми, а їх у подружжя аж шестеро, і всі — донечки: п’ятнадцятирічна Алья, тринадцятирічна Мар’ям, дванадцятирічна Бушра, восьмирічна Бдур, чотирирічна Фатма та півторарічна Дуа. Навесні їхнє розмірене життя перевернулося: у країні почалася громадянська війна. «Наше місто опинилося в епіцентрі воєнних дій. Народ вийшов проти режиму, який можна порівняти зі сталінським, у людей стріляли. Не тільки в демонстрантів, стріляли й по вікнах житлових будинків, навіть по школах», — пригадує пережите Інна Левченко.

Вона каже: гуркіт від пострілів був таким, що у квартирі вони не чули одне одного. А в тих кімнатах, де вікна виходили на вулицю, не можна було знаходитися, бо вилітало скло, а патрони доводилося збирати жменями. Під час обстрілів вони з доньками тікали на інший бік квартири і падали на підлогу, закриваючи голову руками. «Чути про війну і бачити її — це не одне й те саме», — важко зітхає Інна, якій доводилося бачити на вулицях міста тіла вбитих не тільки чоловіків, а й жінок і дітей — військові ні з ким не церемонилися. Жінка згадує, як сусідського хлопця на очах матері облили бензином і погрожували спалити, якщо не видасть повстанців. І як знайомі розповідали, що заарештованих знаходили мертвими — без очей, iз цвяхами в голові...

Деякий час, тікаючи від війни, вони з батьками чоловіка жили в родичів у селі. Але там почалися проблеми з продуктами. Інна каже: режим робив усе, аби залякати людей голодом і зупинити спротив.

«Сирійський народ дуже згуртований. І неправда, що протестувати на вулиці вийшли озброєні люди, боротися з режимом виходять звичайні жителі — чоловіки, жінки, навіть діти», — каже «УМ» Інна Левченко. Вона розповідає, що вдень сирійці протестують на площах, а вночі піднімаються на дахи будинків, балкони і викрикують свої гасла, виказуючи таким чином свій протест практично цілодобово. Намагаючись протестувальників дістати там, будинки обстрілюють. Загиблих відразу ж прибирають iз вулиць і кудись вивозять. Куди — ніхто не знає. Інна пригадує, як iз протестом вийшли учні школи, що була в їхньому дворі. Туди відразу ж прибули військові й обстріляли її. Люди почали кричати, вибігати з будинків, щоб забрати своїх дітей. Але ворота школи закрили і звідти нікого не випускали. Це стало останньою краплею, й Інна зателефонувала українському консулу в Сирії.

«Ми дуже вдячні консулу Євгену Євгеновичу (прізвища його, на жаль, жінка не пам’ятає. — Авт.), який допоміг нам звідти виїхати. Адже мої родичі тут, в Україні, не раз дзвонили в МЗС, проте там відповідали, мовляв, «хай купує квитки й летить додому». А працівники консульства навіть на літак мене з дітьми посадили», — каже Інна. А от її чоловіку разом із сім’єю не вдалося виїхати, були проблеми з оформленням документів. До виїзду в Україну його переховували родичі. Нині її Бадр уже в Черкасах.

Про ситуацію в Сирії тепер вони дізнаються з телефонних дзвінків до родичів, котрі мешкають у Саудівській Аравії (зв’язку із Сирією практично немає). Ті розповідають, що Хомс, у якому Інна прожила 12 років, нині в облозі 400 танків — туди ні заїхати, ні виїхати.

«Ця іноземка хоче залишити мого сина без спадкоємця»

Зі своїм майбутнім чоловіком Інна познайомилася в Черкасах. Вона була десятикласницею, а він навчався на другому курсі технологічного університету. Вони одружилися. Коли Бадр одержував диплом, їхній старшій доньці Альї було вже два роки, а під серцем Інна носила ще одну дитину. Їхати до Сирії, невідомої та далекої, зізнається молода жінка, їй було дуже страшно. Але й залишатися одній із двома дітьми в Україні вона теж боялася. Адже її вибір не всі схвалювали, траплялося, за спиною всiляке шепотіли. Тож іще в Черкасах Інна прийняла іслам і поїхала за чоловіком. Дорогу від Черкас до Борисполя проплакала.

Родичі чоловіка зустріли її гостинно. У Бадра велика родина, у батьків їх семеро — чотири сини і три доньки. Усі мають вищу освіту. Але невістку–іноземку перші п’ять років саму нікуди не відпускали. До лікаря, в магазин, на прогулянку з дітьми — її завжди хтось із родичів супроводжував. Пояснювали: «боїмося, щоб тебе не вкрали».

Звісно, це Інні не зовсім подобалося. Але в сирійських сім’ях не прийнято суперечити батькам: їхнє слово — закон. Інна, якій багато чого хотілося вирішувати самій, мусила коритися. Навіть тоді, коли Інна, яка вже мала двох дітей, вирішила більше не народжувати, втрутилася свекруха. «Ця іноземка хоче залишити мого сина без спадкоємця», — обурилася вона. За сирійськими традиціями, розсердити батьків — то великий гріх, адже батьківський гнів стоятиме біля воріт раю... Після цього в Інни на світ з’явилися ще чотири донечки. «Але я знаю, моїх дітей родичі чоловіка дуже люблять. Та й до себе в Сирії я не відчувала агресії», — каже жінка.

«У трикімнатній квартирі нас чотирнадцятеро»

Сьогодні Інна Левченко з шістьма своїми доньками та чоловіком мешкає у сестри. У трикімнатній квартирі їх тісниться загалом 14 осіб. «Ми займаємо одну кімнату. Спимо на двох диванах та матрацах на підлозі», — каже Інна. Ми розмовляємо з нею на кухні. Вона — у довгому халаті й без хустки, світле волосся зібране в пучок. Тим часом її 38–річний чоловік Бадр готує та подає нам чай.

«Знаєте, я збирався вчитися у Швейцарії, але потім дізнався про Україну. І приїхав у Черкаський університет. Правду кажуть: від долі нікуди не дінешся, — каже він російською і ставить на стіл перед нами дві чашки. — Ми всі люди і маємо право на кохання. А любов — це не гріх».

Тим часом до кухні заходить старша донька Алья. На моє запитання, як їй в Україні, відповідає арабською: «Добре, що ми всі разом, з мамою й татком. І немає війни». Ці її слова перекладає Інна. Вона пояснює: Алья не пішла до школи, бо погано почувається. Кілька років тому разом із меншою сестрою потрапила в автомобільну катастрофу. Дівчатка були без свідомості, а до найближчої лікарні — 100 кілометрів... Дітей ледь урятували. Діти перенесли по кілька операцій: молодшій на обличчя довелося накласти 24 шви, а в старшої діагностували перелом черепа, тож після травми в Альї постійно падає тиск і, нахиляючи голову, вона втрачає рівновагу. Їй потрібні ліки, кваліфіковане обстеження.

Інна Левченко та чотири її доньки мають українське громадянство, документи на громадянство ще двох дівчаток вона теж планує подати. На жаль, у Черкасах у неї немає реєстрації. Обласна влада допомогла Інні прописатися в Золотоніському районі, де мешкає її мама. Продуктами й одягом біженцям допомогли працівники Черкаської обласної організації Червоного Хреста, за що Інна щиро вдячна. Адже із Сирії вони з собою практично нічого не взяли — тільки дитячий одяг, який вмістився у валізу.

Чотири старші доньки відвідують Черкаську школу № 5, де свого часу навчалася Інна. До них там добре ставляться, за чуйність Інна дякує директору школи. Каже: дівчаткам дозволили сидіти на уроках у хустках. У школі вони почали вчити українську, щоб опанувати її якнайшвидше, по суботах із дівчатками додатково займається викладач. А в грудні двох доньок Інни взяли у дитячий санаторій «Зміна», на півторарічну Дуа допомогли оформити матеріальну допомогу.

Тут, в Україні, Інна дуже хотіла б залишитися назавжди, навіть якщо в Сирії закінчиться війна. Зараз жінка мріє потрапити на прийом до черкаського міського голови Сергія Одарича, аби він допоміг iз кімнатою в гуртожитку. Поки що їй це не вдалося. Чиновники мерії, у яких вона побувала зі своєю проблемою, «втішали» тим, що в Черкасах багатодітних багато, радили поїхати у Чигиринський район, «де повно порожніх хат, які можна на дрова розбирати, і так жити». А ще можна господарство завести.

«Моя ситуація нестандартна, в мене шестеро дітей, немає прописки, немає житла, на кошти, які я одержую на найменшу дитину, не можна ні житло зняти, ні дітей забезпечити», — бідкається Інна. Чоловік не може влаштуватися на роботу. Адже в українському посольстві в Сирії йому помилково поставили службову візу, яка дійсна тільки до 10 січня. Після цієї дати його можуть депортувати. Тому Інна дуже переживає, чи встигнуть їм зробити документи, аби одержати вид на проживання. До цих проблем додалася помилка в паспорті чоловіка. Тепер, щоб виправити одну літеру в прізвищі, потрібно повернутися в Сирію. Ось таке замкнуте коло.

«Мої дівчатка й досі жахаються, коли чують салют на вулиці чи петарду. Вони падають на підлогу й закривають голови руками. Те жахіття, яке ми пережили, забути не можна», — каже Інна Левченко. Попри труднощі, вона вірить, що в рідній Україні її з дітьми не залишать без допомоги. Головне, що вони змогли повернутися сюди живими і здоровими...