До століття від народження нобелівського лавреата Чеслава Мілоша (відійшов 2004-го) у нас випустили дві збірки. Таким чином, за часи Незалежності видано сім книжок славетного поляка, а проте «не можна сказати, що присутність поета в нашому інтелектуальному просторі є значною й що вона виразно відбилася на свідомості української еліти», — пише один із кращих нинішніх аналітиків літпроцесу Ярослав Поліщук у передмові до останнього видання («Небо наро–джених щойно». — К.: Український письменник).
З одного боку, цьому є доволі просте календарне пояснення. До 1980-го, коли Мілошеві присудили Нобелівську премію, у нас про нього знали хіба замасковані слухачі «Радіо «Свобода», де читали його «Поневолений розум». Міні-публікації (стараннями Миколи Рябчука) у журналах «Всесвіт» та «Сучасність» погоди в масовій свідомості аж ніяк не зробили, як і тонесенька книжечка вибраних поезій, що вийшла у львівському «Каменярі» 2000 року. Фактично, повернення Мілоша почалося 2007-го з публікації «Родинної Європи» (Л.: Літопис). Отже, чотири роки — не надто великий час, аби увійти до топу читацької лектури.
З іншого боку, українські видавці не дуже й прагнули ризикувати на виданні Ч.Мілоша. Усі книжки, крім сьогорічної збірки поезій, вийшли за фінансової підтримки Польської програми перекладів. Якби не сусідська пропозиція, може, ми й донині не знали б письменника, який є незручним для репрезентантів усіх політичних течій в новій Україні: і для прихильників тоталітарно-сильної руки, і для речників етнічного націоналізму — не кажучи вже про рудименти-атавізми злочинної комуністичної ідеології.
Наличка «дисидент-емігрант» мало що прояснює в Мілошеві. Якось він написав про свого колегу, великого мислителя-письменника Станіслава Вінценза: «Перебував ув опозиції до ХХ століття». Зрештою, це є і самохарактеристика. Чеслав Мілош усією своєю творчістю опозиціонував «злим духам колективізму». І робив це не на геополітичному макрорівні, а ставлячи експерименти над самим собою. Ось іще одне, по суті, самозізнання, коли Ч.Мілош пише про іншого свого великого приятеля — Вітольда Ґомбровича: «Зусилля Ґомбровича були скеровані на зцілення самого себе, а це іноді буває значно ефективнішим, ніж зцілення світу-абстракції». Внаслідок «Ґомбрович торкнувся питань, які для нас у цьому столітті, а може, й узагалі, незрозумілі». Тих самих питань торкнувся і Мілош.
Нова книжка Чеслав МІЛОШ, Велике князівство літератури. Вибрані есеї (К.: Дух і Літера) — вельми помічна у розумінні трансформації й усталення поглядів письменника, бо містить твори з усіх періодів його літературної біографії. Завдяки цій структурі добре видно, як міцніє інтелект, впокорюється емоційна динаміка оповіді й натомість відкриваються сенсові глибини без дна.
Мілош пригадує, що вже студентом-першокурсником узяв собі гасло: «Не піддамся мавпам». Потужний внутрішній спротив так званому «здоровому глузду» (як він пише — «рабській залежності від ситуації») вимагав щоденної інтелектуальної гімнастики. Кожна прочитана книжка — від антиків до Фройда і Маркса — тягла на свій бік, і юний мозок насамперед силився зрозуміти причини такої податливості. З часом «любов до фехтування з самим собою» усталила звичку до спокійної впевненості посеред «кружних шляхів мислення» та «здатність відірватися від миті». Настав час втаємниченого усвідомлення, «наскільки думка і слово неспівмірні з тим, що дійсне… На які підробки спроможне ego… Які великі маємо труднощі зі встановленням дружби з тим іншим у нас, над яким не маємо влади, а мусимо ковтати сором за нього». Так викристалізувалося Мілошеве розуміння літератури як оприявлення комплексів, індивідуальних і масових.
Інтелектуальна чесність Мілоша з самим собою вражаюча (недаремно в передмові до однієї з книжок його порівняли з Мішелем Монтенем). Завдяки цій граничній відвертості виникає читацька довіра, коли автор переходить від «я» до «ми». Та й сам цей перехід відбувається у дивовижний спосіб. Уся його есеїстика автобіографічна за формою. У книзі «Родинна Європа», приміром, на 12 сторінок главки під назвою «Місце народження» — лише два абзаци про з’яву на цей світ такого собі Ч.Мілоша. Все інше — історіософія Великого Князівства Литовського (народився письменник і до 36 років жив у Литві). Як точно зазначено у передньому слові (українським перекладам пощастило з передмовами), Мілош використовує власні спогади, аби рекон–струювати загальне минуле заради розуміння універсальних механізмів.
Уся його наступна (після «Родинної Європи») проза є, вважай, постійним апгрейдом розуміння того, «що дозрівало впродовж цілого століття». Чи не найбільше він розмірковував над проблемами колективної пам’яті, «оголення пам’яті як рани». З одного боку, масова свідомість містить у собі згадки про події «такі засадничо значущі, що знання або незнання про них визначить долю нашого виду». З іншого — «колективна пам’ять зберігає отрути», котрі прямо, грубо і зримо впливають на сучасний рівень життя суспільства. Передовсім ідеться про «публічно не визнані й не засуджені порушення людських прав», вчинені комуністичним режимом. Усе, що писав Мілош — він писав про Польщу і поляків. Тим самим, для України і українців його висновки — на порядок актуальніші.
Чеслав Мілош не був ані політологом, ні літературним критиком (як це чомусь схотіли довести упорядники книжки «Велике князівство літератури»). Точніше, він не був критиком у викривленому сучасному розумінні — професійним рецензентом, що не виходить за формальні межі літпроцесу. Він був насамперед культурологом, що розумів критику так само, як і Гарольд Блум («література мудрості»). Книжки були для Мілоша «матеріалом для вивчення градусу настроїв». І всередині такої, філософськи помисленої, критики він уважав себе за «репортера, антрополога, соціолога та історика».
Якось Ч.Мілош написав для американців книжку про історію польської літератури. «Писане слово є основним засобом взаємного зараження і добром, і злом», — проголосив він там тезу, згідно з якою поділив письменство на чорне і біле: «Література може або духовно умалити й отуманити людину, або допомогти їй у вільному розвитку». І коли бачив у тому чи тому творі, як «свідомість не запрошують вирватися з інерції, а навпаки, їй пропонують оселитися в ній», замислювався над питанням: «Чи не була би така загроза більшою, ніж маніпуляція генами або отруєння довкілля?». Навіть усвідомлюючи, що основний масив польської літератури — це «література на службі в національного виживання», він застерігав колег: «Іноді трапляється так, що чому чиниш опір, тим і стаєш». Українських аналогів подібних письменницьких метаморфоз доволі. Як і сповзання літераторів у політику.
Мілош взагалі вважав літературу й політику професіями принципово несумісними: «Охопити дійсність так, щоб зберегти її в усій одвічній сув‘язі добра і зла, розпачу й надії, можна лише завдяки віддалі, тільки височіючи над нею — але це, своєю чергою, видається моральною зрадою». Він усе життя боровся з тоталітаризмами усіх напрямків та ґатунків — від політичних до побутових. І письменникові, як видно з текстів, часто муляло, що використовує не кулака та гвинтівку, а слово. Тому був гранично вимогливий до його точності та правдивості. Вважав, що літератори мали б публічно відповідати «за піддавання ірраціональним рефлексам і глупоту».
Межі статті не дозволяють проаналізувати чимало ексклюзивних Мілошевих ракурсів. Наприклад, роздуми над тим, чому Західна Європа не раз зраджувала Польщу (а ще більше — Україну); у чому згубна привабливість марксизму; як твори Достоєвського негативно вплинули на зміну європейської культурної парадигми. Він багато розмірковував про національне питання. Причому — будучи викінченим антишовіністом — розмірковував так делікатно, що його впору йменувати батьком сучасної політкоректності. Ось, до прикладу, один із висновків: «Можливо, всі народи, якщо дивитися на них, як на цілість, а не як на групу індивідуумів, є відразливі й сусіди відкривають на їхньому прикладі лише неприємну правду про людські суспільства загалом».
І, звичайно, Чеслав Мілош був великим поетом. Мало на кого схожим, хоч весь час від когось виразно відштовхувався: попервах від російських та французьких символістів з-перед Першої світової війни; потім від поетики абсурду Семюеля Беккета, а у зрілому віці, по суті, змагався з японською «чуттєвістю затямленої подробиці». Утім, гадаю, за саму поезію — нехай і велику — Нобелівку йому навряд чи дали б. Він — ніби Верховний магістр сучасної есеїстики. І найцінніше в Мілошеві не так навіть досконала форма фіксації роздумів, як детонація читацьких міркувань з приводу висловленого Майстром, провокація подальших самостійних пошуків і дискусії з ним. Переконайтеся, либонь, самі, бодай зосередивши увагу на такій-от вельми актуальній в Україні-2011 фразі: «Немає спільної міри там, де люди по-різному розуміють своє місце на землі».
НОМІНАЦІЯ «ХРЕСТОМАТІЯ»
Починаємо публікувати офіційні результати ХІІІ Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року’2011». Нагадаємо, що раніше ви вже могли прочитати на нашій сторінці рецензії на три з означених книжок: Історії літератури (К.: Смолоскип; Л.: Літопис) — див. «УМ» від 19.04.2011; Сергій ГАЛЬЧЕНКО. Повернені шевченківські раритети (Дніпродзержинськ: Андрій) — див. «УМ» від 19.04.2011; Критика прози (К.: Грані-Т) — див. «УМ» від 13.07.2011.
* у правому стовпчику – рейтинґ книжки: кількість набраних балів поділена на кількість експертів у номінації
Українська та зарубіжна художня класика
1. Пересопницьке Євангеліє 1556-1561: Дослідження. Транс–літерований текст. Словопокажчик. – К.: Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського, 700 с.(п) 81,13
2. Розіп’ята муза. Антологія українських поетів, які загинули насильницькою смертю. У двох томах. – Л.: Піраміда, 612+658 с.(п) 60,13
3. Леся УКРАЇНКА. Драми та інтерпретації. – К.: Книга, 912 с.(п) 36,60
4. Іван КОТЛЯРЕВСЬКИЙ. Енеїда. – К.: Корбуш, 440 с.(ф) 30,60
5. Японська література. Хрестоматія. Том ІІ (ХІV – XIХ ст.). – К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 696 с.(п) 30,07
6. Українська література ХІ – XVIII ст. Хрестоматія. – К.: Академія, 688 с.(п) 24,93
7. Всеволод ТКАЧЕНКО. Сад божественних поезій. Тисячоліття французькомовної любовної лірики. Тематична антологія ХІ-ХІХ віки. Том 1. – К.: Просвіта, 188 с.(п) 23,60
8. Біблія. Новий переклад. – Л.: Українське Біблійне Товариство, 1212 с.(п) 23,47
9. Тисяча й одна ніч. Сер. «Скарби Сходу». – Тернопіль: Навчальна книга–Богдан, 576 с.(п) 13,87
10. Василь СИМОНЕНКО. Вибрані твори. Сер. «Шістдесятники». – К.: Смолоскип, 852 с.(п) 13,67
11. Леся УКРАЇНКА. Руфін і Прісцілла. – К.: Либідь, 200 с.(п) 11,73
12. Чеслав МІЛОШ. Небо народжених щойно. Сер. «Ad
fonts». – К.: Український письменник, 180 с.(о) 9,40
13. Володимир СВІДЗІНСЬКИЙ. Вибрані твори. Сер. «Розстріляне Відродження». – К.: Смолоскип, 502 с.(п) 8,20
14. Ірина ВІЛЬДЕ. Сестри Річинські. – Л.: Апріорі, 1264 с.(п) 6,53
Літературознавство
1. Юрій БАРАБАШ. Просторінь Шевченкового слова. «Бібліотека ЛітАкценту». – К.: Темпора, 510 с.(с) 69,73
2. Леонід УШКАЛОВ. Від бароко до постмодернізму. Сер. «De profundis». – .К.: Грані-Т, 552 с.(п) 46,93
3. Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації. – Л.: Інститут Івана Франка НАНУ, 440 с.(п) 36,00
4. Тарас ПАСТУХ. Київська школа та її оточення. Модерні стильові течії української поезії 1960–90-х рр. — Л.: Львівський національний університет імені Івана-Франка, 700 с.(п) 30,27
5. Зарубіжне шевченкознавство. У 2 частинах. – К.: Хроніка 2000, 354+448 с.(п) 29,40
6. Володимир ПОГРЕБЕНИК, Федір ПОГРЕБЕНИК. Український раритет: періодичні, продовжувані видання, неперіодичні збірники ХІХ–ХХ ст. (1846–1986). – Дрогобич: Коло, 300 с.(п) 25,40
7. Олеся ОМЕЛЬЧУК. Літературні ідеали українського вістниківства (1922–1939). Сер. «Українські студії». – К.: Смолоскип, 336 с.(п) 24,53
8. Нортроп ФРАЙ. Великий код: Біблія і література. – Л.: Літопис, 362 с.(о) 24,47
9. Світлана КОЧЕРГА. Культурософія Лесі Українки. Семіотичний аналіз текстів. – Луцьк: Твердиня, 656 с.(п) 17,87
10. Леонід РУДНИЦЬКИЙ. Світовий код українського письменства. Вибрані літературознавчі статті й дослідження. – .Івано-Франківськ: Прикарпатський університет 16,67
11. Аґнєшка МАТУСЯК. Химерний Яцків. Сер. «Приватна колекція». – Л.: Піраміда, 224 с.(п) 15,33
12. Олексій НЕЖИВИЙ. Григір Тютюнник: текстологічна та джерелознавча проблематика життя і творчості. – Луганськ: ЛНУ імені Тараса Шевченка 14,67
13. Віра АГЕЄВА. Апологія модерну: обрис ХХ віку. Сер. «De profundis». – .К.: Грані-Т, 168 с.(п) 13,67
14. Історії літератури. – К.: Смолоскип; Л.: Літопис, 378 с.(о) 13,13
Критика / біографії / мемуари
1. Архів Розстріляного Відродження. Матеріали архівно-слідчих справ українських письменників 1920–1930-х років. – К.: Смолоскип, 456 с.(п) 53,87
2. Іван ДЗЮБА. Є поети для епох. – К.: Либідь, 208 с.(п) 51,20
3. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. Українська література. Творці і твори. – К.: Либідь, 1152 с.(п) 48,93
4. Ірина ЖИЛЕНКО. Homo feriens. Спогади. – К.: Смолоскип, 816 с.(п) 42,40
5. Чеслав МІЛОШ. Велике князівство літератури. Вибрані есеї. – К.: Дух і Літера, 440 с.(п) 37,67
6. Сергій ГАЛЬЧЕНКО. Повернені шевченківські раритети. – Дніпродзержинськ: Андрій, 288 с.(п) 27,80
7. Жак-Ів ТАДЬЄ. Марсель Пруст. Сер. «Життєписи». – К.: Юніверс, 616 с.(п) 22,00
8. Оксана ЗАБУЖКО, Юрій ШЕВЕЛЬОВ. Вибране Листування на тлі доби 1992-2002. — К.: Факт, 504 с.(п) 20,87
9. Філіп СОЛЕРС. Війна смаку. – К.: К.І.С., 472 с.(о) 14,00
10. Василь ДАНИЛЕНКО. Ізидора, рідна сестра Лесі Українки: від сталінських таборів до еміграції. – К.: Смолоскип, 255 с.(п) 13,40
11. Наталя КУЗЯКІНА. Траєкторії доль. – К.: Темпора, 640 с.(п) 12,80
12. Ігор МОЙСЕЇВ. Людино мета світової літератури. Антропологічний і культурологічний виміри. – К.: Дніпро, 454 с.(о) 12,73
13. Михайло ЧАЛИЙ. Життя і твори Тараса Шевченка. – К.: Веселка, 263 с.(п) 12,00
14. Критика прози. Сер. «De profundis». – К.: Грані-Т, 328 с.(п) 11,53