Свекруха з рушниками, невістка з ляльками

Народне мистецтво завжди актуалізується в дні традиційних свят — коли лунають колядки, до прикладу, чи ворожать на Андрія, логічними і доречними раптом знову стають рушники, дідухи, вишиванки, сирні коники, глиняні свистульки. У Музеї Івана Гончара до 20 грудня експонується виставка рушників Олександри Теліженко і ляльок–мотанок Лариси Теліженко, свекрухи і невістки. Пані Олександра рушниками займається все життя — і на виробничому рівні (у Черкасах вона має творчу майстерню, де 20 майстринь вишивають сорочки, рушники, герби, прапори, корогви і для президентів, і для патріархів, і для всіх, хто може оцінити), і на науковому (викладає курс «Українська народна культура» в Київському університеті банківської справи і недавно написала однойменну наукову роботу на два томи). Вона каже, що коли ще українці не знали грамоти, то переносили космічні знаки і символи, мову Всесвіту на свої рушники у вигляді орнаментів і символів. Художниця вишивала з дитинства — разом із мамою, яка сама піднімала трьох дітей, гаптували наволочки, рушники і продавали на базарі, каже, так навишивалася, що сказала собі: вивчуся і ніколи голки в руки не візьму. І наврочила — усе життя займається вишивкою, але вже як художник. Рушники, представлені на виставці, авторські — філософські і монументальні: «Шлях аріїв», «Холодний яр», «Пам’яті Нарбута», «Тріумф жінки», «Роксолана», «Грім і тиша» (посвята Василю Симоненку), «Червона рута», «водяний» триптих із драконами, лілеями, яйцем–райцем, рибою, лебедями...

Олександра Теліженко розробляє систему знаків і символів, малює рушник–картину, підбирає кольори і відтінки, а вишивальниці голкою і ниткою «малюють» його на полотні. Олександра іде по залу і «читає» коди своїх рушників, ти поруч — абсолютно безграмотний, здається, що перед тобою одна з мертвих мов, втрачених у ході цивілізації. Так само ми, сучасні, не вміємо «читати» ікони — колись їх послання розуміла кожна людина. Значить, нам потрібен дешифрувальник? «Краса — дуже дієва, наукова категорія, — каже Олександра. — Уже прийшли до того, що художник — це божа місія на землі, у нього тонка шкіра, він швидко згорає, але йому дано зчитувати інформацію з космосу за допомогою інтуїції. Інтуїція художника — це як купа інститутів, от він нічого не вчить, а все знає. А для глядачів, відвідувачів виставки досить відчувати красу. Коли йдеться про проблему вибору, тут включається селекція за принципом краси — те, що подобається, це хід інтуїції, це наше підсвідоме знання робить відбір. Треба прислухатися до себе».

І все ж Олександра Теліженко дала кілька розшифровок кореспондентці «УМ».

Композиція

У рушнику обов’язково композиційно втілена триєдиність світобудови — тріумф життя явного, світ енергетичний, невидимий, і космос. У мене нижній ряд — це завжди увертюра, передмова. Візьмемо рушник «Тріумф жінки». В основі древа знак любові — поєднання двох сердець, які утворюють ромб, у ромбі точка — це початок нового життя, це засіяне поле, вагітність, потім запліднене лоно, потім буйні квіти, плоди. В основі всіх моїх рушників — древо життя, яке бере свій історичний початок від часів Київської Русі, коли зі зміною релігії прийшла зміна філософії. На древніх рушниках орнаментальні полоси йдуть горизонтально, це тема народу, етносу, а в християнстві з’явилося поняття егоцентричності, ієрархічності і втілилося в композиції з центровим возвеличенням.

Симетрія

Народний рушник не симетричний і в мене рушник не симетричний. У народному рушнику використаний прийом не дзеркальної, а зворотної симетрії — це ціла філософія. Є симетричність у великому — в плямах, у композиції, це ніби канони, а внутрішні ходи обов’язково різні, тобто допускається особистісна свобода.

Полотно

Більшість наших рушників вишиті на домотканому полотні, деякі — на габардині, який нічого не боїться — не линяє, не вигорає, а рушник і має бути всюди — на стіні, на траві, на столі. На жаль, ми добираємо з бабусиних скринь останні шматки старого домотканого полотна. В країні перестали ткати вдома в середині ХХ століття, коли тріснули угоди з європейцями про поставки. В народі говорять, що зараз зробити домоткане полотно неможливо, тому що технологічний процес його виготовлення передбачає екологічні умови — тобто має бути чиста і проточна вода, у нас — ні проточної, ні чистої. Це полотно справді живе, починаючи від вирощеної коноплі, зсуканої вручну ниточки, закінчуючи ручним тканням. Воно дуже екологічне, гігроскопічне, має лікувальні властивості. І, крім того, дуже пластичне — коли прасуєш, iз нього буквально можна ліпити будь–які форми.

Але нічого не буває безнадійного. Є на Полтавщині такий чоловік Віктор Мудрицький, який поклав уже кілька років на те, щоб відродити домоткане полотно. Він уже має перші результати, тож будемо сподіватися.

Срібні і золоті нитки

У моїх рушниках багато срібних і золотих ниток, вони називаються світлоносними, — і це виправдано. Дуже активно застосовували срібну і золоту нитку поряд із багатокольоровими шовками за часів Гетьманщини, розквіту козацької держави, золоте шиття було популярне в часи Київської Русі. Мені вони допомагають виразити ідею мудрості, величі, тріумфу.

Червоно–чорні чи кольорові

Я даю багато кольорів і використовую кольорове тло. Багатство кольору випромінює життєствердність. У ХХ столітті повально вишивали червоно–чорні рушники на білому тлі. Художники знають, що червоне на білому — це велич, червоно–чорне з білим — це найвища драма, трагедія, от воно й було так. Тут не скажеш, чи рушник щось диктував, чи вишивальниці втілювали дух епохи, але однозначно це взаємопов’язано. І зараз я говорю — не жартуйте з рушником, досить шити чорне з червоним. Давайте дамо через колір — повноту життя, оптимізм, радість.

Хрестик чи гладь

На цих рушниках хрестика немає — мій стиль вимагає іншої пластики, хоча хрестик — це теж давня техніка, яку звульгаризували з часом. У майстерні ми працюємо над дуже широким асортиментом — і чоловічі сорочки, і жіночі, і використовуємо різні техніки — вирізування, виколювання, хрестик, там можна фантазувати. З рушником так не можна, рушник не прощає.

Виставка скомпонована за всіма правилами: крім 3– і 5–метрових сувоїв рушників, розвішаних по стінах, є вишиті фрагменти, забрані в рами, і окремо вишиваний абстракціонізм, і фігури ляльок. Мистецтвознавець Лариса Теліженко зробила першу ляльку на сьомому місяці вагітності, другу — в подарунок подрузі, з тих пір її мотанки розібрані про приватних колекціях в Україні й за кордоном, а з її «Нареченої» на ляльковому фестивалі у Львові зробили найбільшу мотанку для Книги рекордів Гіннесса. Кожна мотанка має характер, хоча й не має обличчя. Ларисині ляльки підкуповують справжністю — ахроматичні кольори, натуральні тканини — домоткане полотно, вовна, льон, одяг оздоблений вишивкою, мережкою, вони — врівноважені і домашні — дивним чином настроюють на цінність дому, сімейного тепла, ритуалів і традицій, збереження роду. В них немає виклику і пози, їх цінність і краса — у доброті і повсякденній турботі.