Останній притулок останнього гетьмана

Так склалося, що могили видатних діячів українського руху ХХ століття — здебільшого не в Україні, а розкидані по Західній Європі. Симон Петлюра спочив у Парижі, там же поховано й Нестора Махна. Могила Володимира Винниченка — в Мужені, що на Лазуровому узбережжі Франції. Степан Бандера і Ярослав Стецько — в Мюнхені, Андрій Мельник — у Люксембурзі, Євген Коновалець — у Роттердамі. На мюнхенському цвинтарі «Вальдфрідгоф» був похований наступник Петлюри на чолі Директорії Андрій Лівицький (згодом його останки перепоховали у Баунд–Бруці під Нью–Йорком — у ще одному великому некрополі ідейної української діаспори).

У цьому ряду найменш відомим і найменш відвідуваним є місце вічного спочинку Павла Скоропадського. Прах останнього гетьмана покоїться в Оберстдорфі, що на півдні Німеччини. Затишне містечко під величною горою Небельгорн — це майже на кордоні зі Швейцарією — знають як лижний курорт та місце проведення щорічних змагань у рамках «Турніру чотирьох трамплінів». Утім так далеко в Баварські Альпи забирається зовсім не багато наших співвітчизників. Вірогідність відвідання такими випадковими туристами могили визначного українця прямує до нуля — вона залишається в невідомості. Принаймні в інтернеті, де є все і вся, досі не вдавалося знайти сліди чийогось візиту до родинного захоронення Скоропадських. «Україна молода» заповнює цей пробіл. Кореспонденти «УМ» віддали шану гетьманові на цвинтарі Оберстдорфа та дослідили життя Павла Скоропадського на еміграції в Німеччині загалом. Саме цього дня — 14 грудня 1918 року — впав гетьманат, почалося вигнання аристократичного глави держави з України.

Фоторепортаж з Оберстдорфа та з могили Скоропадських - у блозі авторів: http://ledilid.livejournal.com/619212.html

«Як піймаю Скоропадського, то його повісю!»

«Я, Гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести країну з того тяжкого становища, в якому вона перебувала. Бог не дав мені сил впоратися із цим завданням. Нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись лише благом України, від влади відмовляюся». Так виглядало зречення Павлом Скоропадським гетьманства 14 грудня 1918–го.

У нетривалий період його правління, забезпеченого німецькою армією, Українська Держава повернулася з революційного хаосу до порядку й розвитку, приборкала інфляцію, створила дієвий апарат державного управління. Отримали бажану стабільність заможні селяни, великі власники, та й багато інших верств населення. Водночас в Україні, керованій консервативним монархом–диктатором за підтримки окупантів та російських шляхетних кіл, розвивалися українська мова, освіта й культура, було створено Академію наук, два українські університети, мережу українських гімназій (паралельно з російськими) тощо. Гетьман домігся міжнародного визнання України — у Києві відкрили посольства й консульства 24 держав.

Але в листопаді у Німеччині й Австро–Угорщині перемогли революції. Проти гетьмана повстали республіканці — війська соціалістичної Директорії УНР та Січові стрільці пішли на Київ. Тиснули й більшовики. Скоропадський утратив соціальну й військову підтримку в Україні, закликав на допомогу Антанту та «Білу гвардію», але й російські військові не врятували гетьманську владу. Гетьман — сам колишній царський генерал — марно намагався врятувати становище маніфестом, у якому перекреслив ідею побудови незалежної України, натомість проголосив майбутнє входження до Всеросійської федерації. Згодом Павло Петрович визнає цей факт своєю найбільшою помилкою, як і те, що його уряд «совершенно проглядел украинское движение».

Це стислий загальновідомий виклад подій 93–річної давнини. А от далі в житті гетьмана йде період, значно менш відомий широким колам.

«Як піймаю Скоропадського, то його повісю!» — після цих слів ватажка повстанців Симона Петлюри 45–річний відставний глава держави не мав іншого виходу, як тікати за кордон. Віддавши військам наказ припинити опір, він кілька днів переховувався (зокрема в турецького посла Ахмед–Мухтар–бея в готелі «Паласт»). «Батька врятували німці — замаскувавши під пораненого, вивезли в санітарному поїзді до Берліна», — розповідала «Україні молодій» в інтерв’ю 2000 року Олена Отт–Скоропадська.

Пані Олена — наймолодша з дітей останнього гетьмана й остання з живих. Зараз їй 92. Крім Олени, в Павла Петровича та Олександри Петрівни Скоропадської (фрейліни імператриці зі шляхетного роду Дурново) було п’ятеро дітей. Марія — 1898 р. н., Єлизавета — 1899–го, психічно хворий Петро — 1890–го, Данило — 1904–го, Павло — 1915 р. н. (помер улітку 1918–го). Дітей із нянькою та гувернанткою Скоропадські вислали з революційної України ще до падіння гетьманської держави — через Одесу, Крим, Туреччину, Болгарію, Італію — у Швейцарію.

Крім власних речей, вони вивезли мамині перли та діаманти, а також валізу з фамільним сріблом — подарунок на весілля від маминого брата. Згодом, у Берліні, Скоропадські віддаватимуть цей сервіз зі своїм гербом у заставу в часи найбільшої фінансової скрути.

А 40–річна Олександра Скоропадська спочатку залишилася в Києві, переховувалася. Наприкінці грудня, захопивши тільки ангорську кицьку й муфту, змогла виїхати у Фінляндію, а вже потім — у Німеччину. Під час небезпечних переїздів пані гетьманова була на третьому місяці вагітності — носила під серцем наймолодшу дочку. Павло Петрович дізнався про «цікаве становище» дружини лише в Берліні.

«Скоропадським захоплюються письменники й режисери. Про життя гетьмана і його родини можна знімати непересічні художні фільми, мелодрами й навіть детективи, — каже директор Музею гетьманства в Києві Галина Ярова. — Один відомий московський режисер украв у нас спогади Олени Павлівни. Адже це була справжня еліта з красивими ідеями та цікавою історією».

І справді, окремого серіалу варта вже сама історія возз’єднання гетьманської родини на еміграції.

Півроку батьки не відали про місце перебування дітей у Європі, а діти нічого не знали про долю тата й мами — правлячого сімейства охопленої повстанням країни. «Діти несподівано знайшлися на початку травня, — розповідала Олена Отт–Скоропадська в інтерв’ю «УМ». — Мої брат і сестри з нянею та керуючим батьківським маєтком зупинилися в Римі. Був Великдень, уся родина пішла на заутреню до російської церкви. Там їх побачив якийсь пан — як виявилося, князь. Він сказав, що Павло й Олександра Скоропадські перебувають у Берліні, що вони страшенно страждають, бо не знають, що з дітьми. До Берліна послали телеграму... Зав’язалося листування. Певний час не було змоги зустрітися. І тільки в липні, через десять днів після того як народилася я, батьки взяли мене в кошик для білизни і поїхали до Швейцарії, де нарешті побачилися з дітьми».

Як гетьман у Ванзее свиней порав

Як сталося так, що Скоропадський зрікся влади, але в еміграції знову став гетьманом? «Це було в 1921 році, — розповідає гетьманівна Олена. — Приблизно через півтора року до батька звернулися українці, які опинилися на той час у Західній Європі. Серед них були В’ячеслав Липинський і Дмитро Дорошенко. І батько погодився повернутися до української справи та очолити гетьманський рух. Він тоді жив у Швейцарії, але зрозумів, що для України там нічого не зробить, тож виїхав до Берліна».

Гетьман та його сім’я з помічниками аж до закінчення ІІ Світової війни мешкали у Ванзее — північно–західному передмісті німецької столиці. Це великий острів між озерами Гроссе і Кляйне Ванзее (Велике й Мале). Ванзее і тоді, й зараз — мальовнича відпочинково–рекреаційна зона.

Гетьманський осідок розташовувався в ошатному будинку за адресою Альзенштрасе, 19. Після війни він був проданий, через кілька років — знесений. Тепер на місці німецької садиби Скоропадських ховаються за деревами й кущами тенісні корти та інші спортивні майданчики. Жодних українських слідів для музеєфікації.

До речі, меморіальна установа є трохи більш як за кілометр звідси — це вілла Марлір на березі озера. У січні 1942–го тут, неподалік від Скоропадських, відбувалася знаменита Ванзейська конференція — місце зібрання нацистських керівників, які ухвалили рішення про «остаточне вирішення німецького питання» — програму геноциду євреїв у Європі, що стала основою Голокосту. Тепер на віллу Марлір водять екскурсію ще й з освітньою метою — аби злочини проти людства і проти окремих націй ніколи не повторювалися.

Гетьманові Скоропадському закидають співпрацю з німцями не лише 1918 року, а й за часів нацизму. Але в чому полягала ця співпраця?

«Коли Гітлер прийшов до влади, батько не сподівався, що нацисти керуватимуть країною довго, — пригадує гетьманівна Олена. — Але потім почалася підготовка до війни, і Скоропадський, як усі українці в діаспорі, думав, що війна дасть Україні можливість звільнитися... Дійсно, він співпрацював із німецьким міністерством закордонних справ, знав вищі військові кола Німеччини. Але не обіймав якихось посад у Третьому Рейху, не був радником абощо. Він не прислужував владі».

«Коли німці передали Карпатську Україну угорцям, батько направив дуже довгу телеграму–протест до Гітлера. Я власноруч передавала її по телефону. Добре пам’ятаю ту розмову з телефоністкою, яка постійно повторювала, що не можна настільки різко й категорично звертатися до фюрера. А я їй відповідала: «Ні, можна!» — розповідала Олена Отт–Скоропадська «УМ» в інтерв’ю 11 років тому.

Також гетьман виступив проти того, аби 13–річна Оленка вступала до «Гітлер–югенду». «Відповів «ні», потім покликав дочку до себе в кабінет, де все пояснив. То була перша розмова Павла Петровича з найменшою донькою про українську справу. Говорилося не лише про місце і роль у ній гетьманської родини, про досвід історії», — так переказує спогади пані Олени дослідник родини Скоропадських Павло Гай–Нижник, доктор історичних наук.

До речі, першим чоловіком Олени Скоропадської був солдат Вермахту — німець зі швейцарським паспортом Герд Гіндер.

Це був нащадок швейцарського садівника, який працював у родині Дурново (в батьків майбутньої пані гетьманової). Він був на рік молодший за Олену, служив радистом на радянському фронті, отримав за мужність Залізний хрест. Побралися вони 31 серпня 1943 року, коли Герд мав десять днів відпустки. Проти цього шлюбу виступала українська громада. Весілля гетьманівни і нацистського єфрейтора стало останнім великим прийняттям родини Скоропадських у повному складі у Ванзее. Серед гостей було багато відомих українців, зокрема Дорошенко, Мірчук, Кужім, граф Монтрезор, друзі родини, німці, швейцарці, росіяни — всього близько 70 осіб. Уже через п’ять днів Герд повернувся на фронт. Згодом був у шпиталях, мав проблеми із серцем. Олена бачилася з ним мало, і у квітні 1945 року Герд помер на її руках...

До заміжжя молода гетьманівна працювала продавцем, секретаркою в турбюро та в інституті Maks Plank–Gesellschaft. Із перших грошей, які заробила, «купила парасольку для мами, торбу для няні, а для себе дуже дорогі черевики, бо раніше купувала зовсім дешеві».

«Наші фінансові обставини були дуже–дуже непростими, — розказувала «УМ» пані Олена. — Батько отримував почесну пенсію від німецької управи. На папері вона була великою — тисяча марок. Але на ці гроші, окрім нашої родини, жило дуже багато людей. З пенсії також фінансували українську справу. Ми могли жити, як люди, лише тому, що мали велику садибу й город, і батьки працювали на землі. Ми мали своїх курей, вигодовували свиней. Мама — аристократка з дуже багатого роду Дурново — жодним словом не згадувала минулу розкіш і ніколи не скаржилася на те, що потрібно працювати».

«Пам’ятаю, у їдальні стояв довгий великий стіл, де сиділо багато людей. Менше дев’яти за столом у нас ніколи не було, — описує родинний побут наймолодша гетьманівна. — З одного боку сиділа моя мати, мій хворий брат Петро, я, няня, стара англійка. А з іншого — батько, секретар Шемет, мій брат Данило, гості. І в тому колі завжди говорили українською, а з нашого боку — російською». За словами Олени Отт–Скоропадської, мама Олександра, фрейліна імператриці, погано говорила українською, хоча, очевидно, відчувала себе українкою, причетною до української справи.

За об’єднання українців і звільнення України

За словами гетьманівни, все їхнє життя в Німеччині було пов’язане з українською справою. У родині весь час розмовляли про політику, незалежно від того, чи приїздили гості, чи був лише секретар Сергій Шемет (із відомої родини лубенських Шеметів — видавців першої україномовної газети «Хлібороб»), чи тільки гетьманич Данило, якого Скоропадський готував собі в наступники, і сестра Єлизавета — секретарка гетьмана. «Я маленькою щодня чула про Петлюру, Винниченка, Грушевського — про всіх–усіх. Дійшло навіть до того, що я назвала свого улюбленого ведмедика Петлюрою», — пригадує пані Олена.

Скоропадський найбільше підтримував стосунки з професором Дмитром Дорошенком, В’ячеславом Липинським (до розколу Українського союзу хліборобів–державників та розриву гетьмана з ідеологом свого руху Липинським). Із науковцями, що працювали в Німеччині. Також багато друзів–українців приїздили у Ванзее з Варшави й Праги, де діяли гетьманські організації.

«На еміграції батько ніколи не брав участі в діяльності російських організацій, хоча підтримував деякі соціальні контакти із полковими товаришами. Він казав: «Я — українець і стою за самостійну й незалежну Україну», — згадує Олена Отт–Скоропадська.

За її розповіддю, уся праця батька та родини Скоропадських була спрямована на те, аби зацікавити європейські держави українською проблемою. «Він із часів гетьманату був знайомий із вищими колами Німеччини, спілкувався з представниками вищих кіл Англії, певний час дуже близько співпрацював із бельгійцями, — розповідає гетьманівна. — Мав добрі стосунки з Фінляндією, де президентом став генерал Маннергейм — батьків товариш по кінній гвардії, який свого часу теж був російським генералом. Їхні історії зі Скоропадським дуже схожі, але Маннергейму вдалося побудувати свою дер­жаву, а батькові — ні».

«Ідея батька була — об’єднати сили діаспори для визволення України з–під радянської влади. Створити український комітет, з’єднати всі українські партії й виступити під кінець війни як єдина сила, — каже гетьманівна Олена. — Але, на жаль, це не здійснилося. Німці запозичили цю ідею й посадили на чолі комітету генерала Павла Шандрука (наприкінці квітня 1945 року — командувач Української національної армії, сформованої в Німеччині на базі дивізії «Галичина». — Авт.). А потім [Український національний] комітет розпався. Але це не був справжній український комітет».

Скоропадський, за словами молодшої дочки, зустрічався в Німеччині з Бандерою, Мельником, навіть з Андрієм Левиць­ким — колишнім керівником Директорії, яка позбавила гетьмана влади в Україні. «Але з УНРівцями зв’язок обірвався. Українці не домовилися», — констатує гетьманівна. Попри протистояння між гетьманцями й оунівцями, Скоропадський, за деякими даними, сприяв звільненню з німецького ув’язнення Степана Бандери та Андрія Мельника. «Батька шанували навіть його недруги», — розповідала пані Олена.

Як загинув гетьман

У Ванзее в Скоропадських близько року жила художниця з Англії Ольга Мордвинова з чоловіком — колишнім ад’ютантом імператора — та донькою. Саме Мордвиновій Павло Скоропадський замовив портрети українських гетьманів та два жіночі портрети — Насті Скоропадської й Наталки Розумихи. Всі зображені особи перебували в родинних зв’язках зі Скоропадськими. Зараз ці полотна прикрашають Музей гетьманства в Києві — їх привезла гетьманівна Олена.

Одна шанувальниця таланту Мордвинової, заможна голландка, купила для неї будинок на іншому краю Німеччини — в Оберстдорфі, що в Баварських Альпах. Коли до Берліна почали підходити радянські війська, гетьман відправив в Оберстдорф — подалі од війни — дружину Олександру з дітьми Марією та хворим Петром. Олена на той час була у Вюрцбурзі; Єлизавета залишалася з батьком як секретарка–помічниця, а гетьманич Данило був у Лондоні.

Невдовзі Скоропадський теж попрямував на південь — побачитися з дружиною й тиждень відпочити.

8 квітня 1945 року вони з Єлизаветою, нянею Анною Шабуніною, особистим ад’ютантом Дмитром Грищинським та ще кількома людьми виїхали з села Меллінген, що поблизу Ваймара (там на той час розташовувалася резиденція гетьманців), у напрямку Оберстдорфа. Подорожувати було непросто: внаслідок бомбардувань союзницької авіації залізничні шляхи нерідко переривалися, а знайти попутний автотранспорт вдавалося не завжди.

Як пише у спогадах про ту поїздку Єлизавета Скоропадська, батько кілька разів їй казав, що має передчуття: до Оберстдорфа він не доїде. «Передай їм, що я їх усіх там і мою дорогу Оленку, про яку я тепер теж нічого не знаю й за яку я дуже турбуюся, бо вона там сама, страшенно–страшенно люблю, і якби зі мною щось трапилося, скажи їм, що я за них буду молитися. Данило мусить продовжувати мою справу... Я переконаний, що Данило міг би багато для України зробити, але лише в тому випадку, що й українці його будуть підтримувати всіма своїми силами», — казав Павло Скоропадський.

Між цими нападами неприємних передчуттів гетьман, незважаючи на свої 75 років, був бадьорим і сповненим енергії та не міг дочекатися, коли побачить дружину. Під час пересадки в містечку Платтлінг Скоропадський був радісним: тішився, що «всі труднощі переможено», й ось–ось вони доберуться до Оберстдорфа. В цю мить завила сирена протиповітряної оборони. Оскільки невеликий бункер на 140 осіб вмістити всіх не міг, гетьман із гетьманівною стали під зовнішньою стіною вокзалу, перечікуючи бомбардування. Там їх засипало камінням зі зруйнованої стіни.

Поранених батька й дочку відвезли до лікарні в Деггендорфі, а потім до сусіднього Меттена. Спершу гетьман почувався нібито непогано й навіть відвідував у палаті Лизавету, яка лежала в тяжкому стані зі струсом мозку й тріщинами кісток черепа. Проте в Меттені стан Скоропадського значно погіршився, і о 4–й ранку 26 квітня Його Ясновельможність помер.

Наступного дня у Меттен увійшли американці. Поки місцеве населення метушилося у воєнному хаосі, Єлизавета в розпачі шукала труну та священика, щоб поховати останнього українського гетьмана. Католицькі парохи відмовлялися проводити обряд похорону щодо іновірця, проте в селі випадково опинився греко–католицький священик Григорій Онуфрів. Саме він переконав керівництво монастирської канцелярії в тому, що у воєнні часи відмовляти в похованні людині іншої віри — гріх, і виборов для праху православного гетьмана місце на монастирському цвинтарі Меттена.

Квітки й тризуби Оберстдорфа

Наступного року останки Павла Скоропадського урочисто перепоховали в Оберстдорфі, де він нарешті хоч таким чином возз’єднався із сім’єю. На траурному мітингу зібралося чимало українського люду.

Цвинтар в Оберстдорфі знайти просто — потрібно вийти із залізничного вокзалу ліворуч і йти по Банхофштрасе майже до кінця. Родинна могила Скоропадських — у тому кутку кладовища, що тулиться до Банхоф­штрасе, майже під горою.

Усі Скоропадські, які померли на еміграції, — в цій могилі — окрім Данила, похованого у Великій Британії.

Коли ми відшукали кам’яний надгробок, що має форму українського козацького хреста, його якраз... намагалися повалити двоє працівників цвинтаря — обвили міцною линвою і пробували, чи хитається. «Стоїть міцно. Ми таким чином перевіряємо всі пам’ятники, за догляд яких заплачено наперед», — пояснив один із робітників.

На полірованих гранітних плитах у траві, поміж доглянутих дрібних червоних квіток, — імена й прізвища німецькою мовою: Павло Скоропадський, гетьман України, Олександра Скоропадська з Дурново, Петро, Марія де Монтрезор, Єлизавета, Василь Кужім (чоловік Єлизавети), дати життя. На плитах — герб роду Скоропадських і тризуби з хрестом.

Ані офіційні представники мерії Оберстдорфа, ані працівники краєзнавчого музею не знають, що в їхньому містечку похований колишній глава європейської держави.

Дослідники в Україні не можуть пригадати чи знайти в анналах адресу оберстдорфського будинку Мордвинової, де доживали віку члени родини гетьмана Скоропадського, продовжувачі його справи — регент Олександра, Єлизавета на прізвисько Ліллі — верховний керівник гетьманського руху з 1959 року... Сподіваємося, це ще вдасться з’ясувати.

СПРАВИ МУЗЕЙНІ

Скоропадщина на Подолі

Єдина в Україні (і поза її межами) експозиція, присвячена Павлу Скоропадському, представлена в Музеї гетьманства у Києві.

Більшість експонатів — документів, фотографій, особистих речей Скоропадських, зокрема вишивані сорочки та плахти Єлизавети й маленької Оленки — передала музею гетьманівна Олена Отт–Скоропадська. Саме за її наполяганням опинилася тут й унікальна колекція портретів гетьманів України, які у 1920–х роках замовив художниці Ользі Мордвиновій гетьман Скоропадський. Цю колекцію Олена Павлівна спершу передала на зберігання до Східноєвропейського дослідного інституту ім. В’ячеслава Липинського у Філадельфії (США). А коли будинок, у якому був розташований інститут, продали, портрети переїхали до Києва.

Багато цінних експонатів — друкарську машинку та люльку гетьманича Данила, фотографії, листи — подарував музею голова Гетьманського руху Америки Любомир Бей, який мешкає в Детройті. У фондах музею — печатка гетьмана.

А 24 листопада 2009 року Музей гетьманства отримав великий дар від Служби зовнішньої розвідки України. Тодішній голова СЗР Микола Маломуж передав матеріали архіву гетьманської управи — загалом 21 експонат: фотографії, листи гетьмана, його дружини Олександри і Єлизавети до гетьманича Данила. Як припускає директор музею Галина Ярова, коли наприкінці ІІ Світової війни радянські війська зайняли Німеччину, їм дістався й гетьманський архів — близько 7 тисяч документів. А вже потім із Москви його передали Україні. Більшість матеріалів і досі залишається в архівах СЗР.

Адреса Музею гетьманства: вул. Спаська, 16–б (працює щодня з 10:00 до 17:00, вихідний — п’ятниця; вартість вхідного квитка — 5 грн.).

Адреса в інтернеті: http://getman–museum.kiev.ua.