Біла гвардія

Мітинг 10 грудня у Москві, на який зібралося, за різними оцінками, від 40 до 80 тисяч незгодних, став світовою сенсацією. «Опізнавальною» ознакою стала біла стрічка — символіка протесту. Виявилося, росіяни не заснули, відклавши надію «встрєпєнуться» лише по закінченні довічного царювання Путіна.

Болотяна «весна»

Те, що відбувалося в Москві за останні три дні, схоже на казку «Як Путін обхитрував свою смерть», звiсно, політичну смерть.

По–перше, невдоволеним москвичам влада запропонувала перенести мітинг iз Площі революції на Болотну площу. Попробуй відмийся від такого топоніма! Український «5–й канал», скажімо, «повівся» й у титрі до сюжету з акції так і написав: «Болотяний майдан». По–друге, у Кремлі вирішили мітингарів не розганяти. Це і технічно складно — перемолотити таку велетенську хмару народу і знайти стільки «посадкомісць» у буцегарнях — та й ганьби на весь світ, і крові... По–третє, Кремль оговтався від потрясінь перших поствиборчих мітингів, придивився у броньовану замочну шпарину і зрозумів: ніяка це не «народна революція», ці протести під гаслом «Надоєло!» не мають ні кінцевої мети — повалення влади, ні масових організацій та харизматичних ватажків, здатних створити конкуренцію Путіну, ні потужних оргсил, окрім Facebook. Дайте людям можливість викричати наболіле — про фальшування виборів, невільну пресу, наявність у країні політв’язнів. І в жодному разі не товчіть їх чобітьми якихось нарваних пацанів–вевешників. А потім зробіть по–своєму. Ось така політична психотерапія спрацювала. Втім термін дії цього заспокійливого препарату невідомий.

Головна вимога мітингарів — перерахунок голосів, а то й скасування виборів до Держдуми — не виконана, зате протестні пристрасті на певний час ущухли.

Дмитро Медведєв, котрий поки що вповноважений виконувати роль президента країни, вирішив озватися до своїх повсталих співвітчизників, але не у формі заяви чи виступу на якійсь прес–конференції, а через соціальні мережі. Необов’язковий формат, дещо примарний, непрезидентський; сьогодні написав — завтра стер... На своїй сторінці у Facebook Медведєв написав, що «не згоден iз гаслами та заявами, які прозвучали на мітингах», і запевнив, що дав доручення перевірити всі повідомлення з виборчих дільниць, де були помічені порушення. Перш ніж підтвердити, що доручення це було виконано негайно (вчора генеральний прокурор Росії Юрій Чайка заявив: жодних підстав для перерахунку голосів немає), висловлю припущення, що пан Медведєв не вдався до послуг офіційних ЗМІ, тому що збагнув: серйозні люди в Росії перестали читати офіційні газети і дивитися теленовини.

Західна преса вправляється у пошуку назви для протесту росіян. Але він феноменально не надається до називання. «Слов’янська весна»? Не підходить, бо яка ж весна, коли грудень надворі. «Снігова революція»? Так снігу мало і має він погану як для символа перемін властивість — танути. «М’ятеж хіпстерів», як пропонує The Times? (Тобто протест небідних людей зі смартфонами та ай–подами, які відставляють чашку лате в кав’ярні, щоб вийти на мітинг). Надто вигадливо і зовсім «нереволюційно». А подія без назви погано вкладається в підручники історії...

Путін, та не той

Та облишмо захопливу, але несуттєву гру в слова. Насправді в Росії починаються переміни. Початок початку. Те, що вперше з 1993 року протестувати вийшло приблизно 50 тисяч людей (а порівнюючи з картинкою «помаранчевого» київського Майдану — більше, на око — до сотні тисяч), причому різних політичних «віросповідань» і зовсім аполітичних, здебільшого людей недурних і небідних, — уже зміна. Протестуючі створили зовсім інакший політичний ландшафт суворої російської столиці. На ньому ще немає нищівних вулканів, але магма невдоволення вже помітно накопичилася там, глибоко, захована в надрах домівок, офісів, вулиць. І не відчувати цього загрозливого дрижання землі під ногами Путін не може.

Проблема в тому, що за 12 років авторитаризму він так ретельно «зачистив» політичне тло, як у 1999–му бомбардувальники під його орудою — клаптик Чечні: одні билинки і жодного великого паростка опозиційної партії. Тобто Путіну немає наразі конкурента на президентських виборах наступної весни. Вочевидь немає навіть у тій мірі, щоб уможливити другий тур виборів. Але ж земля дрижить — треба пригнутися. Путін змушений буде «модернізуватися» чи, радше, мімікрувати в нових умовах. Він повинен буде бодай позірно лібералізувати ту закостенілу систему керування державою, яку сам створив.

Сподівання з України

Дивлячись на натовп москвичів, які урочисто стікалися на Болотну площу, українці згадували Майдан–2004 (до слова, у давнину цей майдан, якщо пам’ятаєте, носив назву Козине болото). Хтось помітив у телесюжеті жовто–блакитний прапор на мітингу в Москві, хтось відзначив, що там лунала пісня «Зустріч на Майдані» з рефреном «Свободу не спинити», хтось зауважив, як Борис Нємцов, голова партії ПАРНАС, подякувавши силовикам за те, що вони не розганяли зібрання, пафосно вигукнув: «Поліція з народом!» Найгостріше, схоже, переживав прем’єр–міністр Путін, слова якого про те, що «російське повстання» інспірував Захід, вкинувши мільйони доларів, навіяли спогад про «наколоті апельсини» та «американські валянки».

Асоціації з помаранчевим Майданом неуникні. Утім, на мій погляд, мало відповідні. Гадаю, значно вагоміший для українського суспільства інший ракурс. Влада вже не зможе кивати у бік Росії, натякаючи на переваги тієї стабільності, яку дає сильна рука, безжальна до проявів усіляких там демократичних штучок. Пов’яне сама ідіома «інтеграція з Росією», якою спекулювали владці, котрі не вміють ні економічної вигоди в Росії виторгувати, ні «побудувати Європу вдома». Отримають в сонячне сплетіння й апологети «слов’янської єдності», адже так повелося, що носії цього гасла не уявляють «слов’янської єдності» в комплекті із «західними» демократичними цінностями.

І ще одне припущення, винесене за 20 років спостережень. Так повелося, що як у Москві чхнуть — то мікроб до Києва долітає і препаскудно себе поводить в українській внутрішній політиці. Я до того, що здорова, більш ліберальна Росія деякою мірою може сприяти оздоровленню мікроклімату і в Україні.