«Видаю журнал за гроші, які випрошую у багатих людей»

Віднедавна на вулиці Банковій — двоє Вікторів Федоровичів. Один керує великою державою, інший — маленькою. Спілкою письменників. У обох значний досвід, але у вужчій сфері: перший раніше опікувався областю і партією, другий — київським письменницьким осередком і редакцією журналу «Київ».

Навколо постаті Віктора Баранова, який, спираючись на міцну команду однодумців, скинув зі спілчанського престолу Володимира Яворівського, чимало пліток та розмов. Що з них правда, а що — брехня? Новообраний голова Спілки письменників відповів на наші запитання.

«Ми повернемо втрачене Спілці»

— Вікторе Федоровичу, як змінюватиметься Спілка? Чи будете влаштовувати «гоніння на відьом»?

— Щойно оголосили мене головою, я вийшов на трибуну з’їзду і сказав: «Дякую всім тим, хто проголосував за мене, а також дякую тим, хто голосував проти мене, бо я поважаю право кожного робити свій вибір». Я вважаю, якщо хтось проголосував за Баранова, а хтось — за Яворівського з різницею у 27 голосів, то це не розкол Спілки, а звичайна процедура вибору.

Ніякого «гоніння на відьом» не буде. Після того, що сталося, я заборонив собі говорити будь–яку негацію на будь–якого письменника, навіть якщо він на це заслуговує. Зараз у нас проходять засідання, ми стали до роботи. У статуті Спілки записано, що це — громадська творча організація, тож творчі питання для нас — основні.

— Тобто майнові питання вас не обходять?

— Спілка обтяжена великим майном. Тому, звичайно, нам потрібна команда потужних економістів і правників, ми будемо зберігати те, що є, і спробуємо повернути втрачене за останні 10 років. А втрачено чимало.

— Чим точно володіє Спілка? Відомо, що частина Будинку письменників — розкішний ресторан, а у будинках відпочинку тепер відпочиває за гроші пролетаріат і не тільки. Це — фактично втрачені території. А про що можна сказати: так, оце — наше!

— Ми намагаємося це з’ясувати. Але я наполягаю: творчі питання — передусім.

— Гаразд, нехай будуть творчі питання. Чи маєте ви програму дій для Спілки? Програму, яка охоплювала б усі аспекти її життєдіяльності? Наприклад, як бути з перекладами української літератури за кордоном? Ви казали, що Спілка обов’язково за це візьметься...

— В одному з випусків «Літературної України» вийшла стаття Дмитра Дроздовського (заступник головного редактора журналу «Всесвіт». — Авт.), у ній викладено десять пунктів, які він рекомендує Спілці як програму діяльності. Ми мріємо за державної підтримки створити Інститут української книги на взірець Ґете–Інституту, який опікуватиметься перекладами тут, в Україні. Бо здебільшого це робиться поодинокими ентузіастами. Так, у Німеччині була Аня–Галя Горбаль, в Аргентині є Віра Вовк, у Македонії — Віра Чорний–Мєшкова. Це патріоти України, які вважають за свій обов’язок перекладати твори української літератури. А ми хочемо поставити це на постійну основу, і щоб до цього долучалася держава. У нас уже є бізнес–план оцього Інституту української книги. Ми розраховуємо, що щороку 20 творів сучасної літератури і 20 творів класиків перекладатимуться, скажімо, п’ятьма основними мовами світу.

— Але де взяти перекладачів?

— Виросла дуже цікава творча зміна. Скажімо, Дмитро Чистяк, Ярослава Шекера, є й нинішні випускники вишів. Ми плануємо зустрітися з аташе з питань культури кількох посольств, аби вони також підключалися до цієї роботи. Українська література просто повинна йти у світ! Ну яка може бути європейська інтеграція без інтеграції в гуманітарну сферу?

— Чому ви вирішили, що держава дасть на це кошти? І чи готові ви звертатися до олігархів, якщо не дасть?

— Я — головний редактор журналу «Київ». Уже четвертий рік видаю журнал за гроші, які випрошую у багатих людей.

— Отже, досвід у вас є...

— Звичайно. Але, скажу вам, олігархи, які могли б дати без шкоди для власного бізнесу, рідко відгукуються, а ті, які відгукуються частіше, потрібних коштів не мають. Саме тому ми сподіваємося на державну підтримку.

«Ідеальної влади не було, немає і не буде ніколи»

— От мене останнім часом запитують: «Як ви ставитеся до того, що з обранням на голову Спілки вас привітав Президент?». А чому я маю соромитися? Президент привітав — я на сторінках «Літературної України» відповів. Ідеальної влади не було, немає і не буде ніколи. А письменник за своєю природою — опозиціонер до будь–якої влади. Але він — у духовній опозиції.

Я б хотів, щоб у нас із владою складалися рівносторонні партнерські стосунки. Спілка ніколи не була виконавицею замовлень влади і надалі не буде. Але якийсь розумний контакт із владою, безумовно, потрібний. От мене деякі ЗМІ зараз активно «клеять» до Ганни Миколаївни Герман, нібито я її «ставленик». Ну то люди не од великого розуму пишуть. Але під час останнього Конгресу української інтелігенції (від якого, до слова, в мене не дуже позитивне залишилось враження), вона сказала так: «У вас талант й інтелект, а у нас — можливості і ресурс».

Авжеж, нині Спілка письменників не має великого матеріального ресурсу, поки що ми повинні хоча б зрозуміти, скільки можемо заробити на тому, що маємо, аби хоча б оце приміщення вберегти. Владні інвестиції в наші проекти необхідні. Розглядається державний бюджет на наступний рік. Там закладаються величезні суми на книговидання, на підтримку літературно–художніх і культурологічних журналів. За відсутності різкого протистояння Спілки і влади все це можна використовувати на користь літературному процесу.

— «Оце приміщення», як ви сказали, нібито можуть відібрати. Прокоментуйте, будь ласка, ці чутки.

— Це страшилки, частина піар–компанії проти мене. Говорили, буцімто Віктор Баранов уже домовився з владою, що будинок на Банковій, 2 буде продано. Офіційно заявляю: у 1998 році постановою Кабінету Міністрів України — Прем’єром тоді був Фокін — Спілці було передано кілька об’єктів у безстрокове безоплатне користування. Ці об’єкти не є власністю Спілки. І жоден письменницький функціонер, жоден керівний спілчанський орган не може продати те, що йому не належить. За оренду будинку Спілка не сплачує — тільки за землю і комунальні послуги.

— Кабінет Міністрів як передав, так може і забрати...

— Не може. Такі постанови не мають зворотної дії. Змінювати постанову — проти закону і Конституції. Тому загрози цьому будинку немає! Інша справа — як його утримувати? Частково — за рахунок здавання в оренду площ у цьому самому будинку. Я ще не розібрався, вигідні там умови чи не вигідні. Побачимо. Створено спеціальну комісію, буде підключено Контрольно–ревізійну комісію. Словом, спочатку ми вивчимо матеріальне становище Спілки, а потім візьмемося за надбудову, себто літературу.

«Усі «регіональні» мають стати українськими!»

— Думаю, після цих слів дехто з письменників серйозно замислиться над тим, а чи не виїхати за межі України... Ви сказали, що у новому бюджеті передбачені кошти на літературні журнали. Це справді важливо, адже «товсті» журнали перебувають у тяжкому стані. Яка доля вашого журналу «Київ»? Тепер вона, напевно, зміниться на краще?

— І журнал «Київ», й інші літературні журнали під крилом Спілки мають осучаснитися. Бо вони нагадують мені крижину, яку хвилями несе, і не знає вона, бідна, куди пристане, а може, взагалі розтане і зникне. Потрібно міняти структуру, кадри. Я не хочу сказати, що люди, які там працюють, непрофесійні, але вони дивляться на художньо–літературний журнал ще тими, радянськими, очима. Тоді давали рознарядку, щоб кожна бібліотека передплачувала «Вітчизну», «Всесвіт», «Дзвін». Мене, наприклад, абсолютно не задовольняє зміст журналу, головним редактором якого я є. Його мають робити люди з іншими поглядами на літературу, націю, взаємодію літературно–художнього журналу та суспільства. За інерцією ми просто висвітлюємо літературний процес і не впливаємо на нього. Ми не маємо зворотного зв’язку і тому не знаємо свого читача. Товсті журнали мають відгукуватися на всі суспільно–політичні процеси. Література ніколи не стояла осторонь суспільного життя, вона — його дзеркало і відображення водночас.

Ми створюємо літературну агенцію з потужним інтернет–ресурсом, яка поширюватиме інформацію про книжки і журнали. Багато людей в Україні просто не знають, що такі журнали ще існують. Я маю на радіоканалі «Культура» авторську передачу «Київ» для всіх», і багато людей дзвонять і питають — а що, журнал досі існує? І де його можна придбати? Позбавлені матеріальної підтримки журнали не мають коштів ні на рекламу, ні на піар–заходи. От ми й хочемо об’єднати це все, щоб зазвучали і щоб почули.

— Крім «Києва» та «Вітчизни», які ще журнали видає Спілка?

— «Березіль» у Харкові, «Дзвін» у Львові, «Всесвіт» у Києві, «Січеслав» у Дніпропетровську, «Чорне море» в Одесі. І ще одна проблема. От я щойно розмовляв з однією письменницею з Тернополя, і вона гордо назвала себе «регіональною». Щороку вона видає книжку накладом приблизно 10 тис. примірників і успішно реалізує їх у своїй області і ще двох довколишніх. Отже, маємо феномен регіональної літератури, ареал поширення якої дуже вузький. Наше завдання — зробити так, аби не було письменників тернопільських, одеських чи львівських. Усі мають бути українськими, і кращі з них мають потрапляти до інших країн Європи.

— Видавництво «Український письменник», яке довгий час перебувало у стані болючої стагнації, нарешті стало видавати справді цікаві книжки. Проте проблеми з приміщенням і зарплатнею нікуди не поділися, залишаються. Яка доля чекає на колись потужний і заможний «Український письменник»?

— Дуже складне та й актуальне питання. Знаєте, на з’їзді можна було почути невдоволення: «От, мовляв, знову про майно! Гризня! Переділ майна!» Я наголошую: усі спілчани мають зрозуміти, що між майном, яке дісталося нам на горе або на щастя — час покаже, — і організацією літературного процесу існує прямий взаємозв’язок.

«Український письменник» має три поверхи. Сьогодні з тих поверхів 1217 кв. м. до 2017 р. здано в оренду фірмі, «Рента–Груп» за сміховинною ціною 5 доларів за квадратний метр. У свою чергу, «Рента–Груп» здає ці квадрати в суборенду по 30—35 доларів. За рік на цих 1217 кв. м. набігає понад 3 млн. грн., які йдуть повз кишеню письменників. Якби ми бодай третину тих грошей повернули на книговидання або зробили в тих приміщеннях редакцію зарубіжної літератури... Моє перше місце роботи після університету — видавництво «Дніпро», де існувала редакція перекладної літератури з семи осіб. Чом би нам таке не зробити? Кадри знайдуться. Ми повинні повернути приміщення «Українському письменникові». І кошти спрямувати на соціальний захист письменників.

Іван РЯБЧІЙ