У просвітницькій кампанії минулих років щодо Голодомору було чимало поспіху, помилок, неточностей. «Спогади очевидців» часом збирали непідготовлені люди і «літературно обробляли», меморіальні хрести встановлювали за рознарядкою з обласних та районних держадміністрацій. Учителі в школах не завжди були підготовлені до проведення Уроку пам’яті в останню суботу листопада. Поза тим, незмінна позиція Віктора Ющенка за роки його президентської каденції дала поштовх і змогу науковцям активно досліджувати цю тривалий час заборонену тему, педагогам–новаторам — розробляти авторські програми та посібники, митцям — створювати фільми, музику, картини. Про кожен зі здобутків наших співгромадян у галузі національної пам’яті не розповідалося у ЗМІ, їхня праця часто залишалася непоміченою. Але загалом у країні панувала атмосфера відродження, виходу з амнезії. Старше покоління через біль і страх вперше почало говорити вголос про жахіття, які випало пережити.
Нині ситуація змінилася. Однак науковці й надалі працюють, а талановиті вчителі навчають дітей досвіду Голодомору — аби не повторився. Тим часом світ завдяки раптовому пробудженню інтересу до злочинів «червоного» режиму все більше звертає уваги на історію країни в центрі Європи, націю якої свого часу так і не змогли подолати, навіть застосувавши жахливий штучний голод.
«Влада в Україні є породженням вибору мільйонів...»
— Вікторе Андрійовичу, як, на вашу думку, ставиться до пам’яті про Голодомор нинішня влада?
— Думаю, що байдуже. Влада по–іншому розуміє міру важливості пам’яті про цей злочин. Було б добре, якби проблема влади в нас полягала у персоналіях. Але ж так, як мислить, скажімо, «господін» Табачник, мислять у нашій країні мільйони людей. Ті, хто сьогодні представляють владу в Україні, є породженням вибору мільйонів людей. Причина в нас внутрішня, набагато складніша. І вона не демонтується через заміщення тієї чи іншої персони. Якщо до цієї системи потрапить персона з іншими уявленнями — її можуть через 3, 5, 10 років змістити. Адже мільйони людей ще мають неповне уявлення про оті цінності, які роблять нас внутрішньо сильними. Гадаю, що високий посадовець, який не хоче пам’ятати про невинно убієнних, так само ставиться і до живих.
— А от нещодавно оприлюднено програму державних заходів, де є і покладання квітів, і обмеження розважальних заходів на телеканалах...
— Так, Громадський комітет звернувся до владних органів та до центральних телеканалів із проханням вшанувати в цей день пам’ять загиблих. І це добрий сигнал, що 26 листопада представники влади покладуть квіти до меморіалу...
— Чи означає це, що коли влада байдужа, то у громадськості є можливість запропонувати їй бути активнішою?
— Безумовно, влада байдужа — це краще, ніж консервативна, що забороняє і обмежує.
— Чи ви колись говорили особисто з Віктором Януковичем про Голодомор?
— Говорив. Можу сказати, що на Банковій є прогрес у розумінні важливості чутливих сторінок нашої пам’яті, шрамів на ній. Ми нещодавно спілкувалися з Президентом, зокрема, стосовно стану найбільшого масового поховання жертв більшовицьких розстрілів у Биківні. Там немає дороги, світла, — нічого, що відповідало б статусу національного заповідника. А там же — прах тисяч наших людей. Там понад 600 лише письменників розстріляних. Понад тисячу священства. Українські офіцери, прокурори.
Мені приємно, що результатом нашого обговорення стало доручення Президента щодо створення в Биківні музею, проведення дороги й електрики. Це дає привід говорити, що рано чи пізно тема спільної пам’яті буде задіяна владою. І мені хотілося б, що б це сприймалося не в пасивній формі, мовляв «я вимушений так робити»...
До речі, після того, як Віктор Федорович заявив на Раді Європи, що Голодомор в Україні не був геноцидом, я зробив відповідну заяву. Думаю, що це брак належних знань.
«Більшість націй за таких умов просто зникли б...»
— У травні 2003–го, коли були парламентські слухання про Голодомор, ініційовані блоком «Наша Україна», з ким із представництва нинішньої влади вам випало особисто спілкуватися?
— Це була ціла кампанія. Не скажу, що я тоді мав багато прихильників. На факт Голодомору, на потребу визнання його геноцидом більшість політиків дивилася, як на тему небажану, що не на часі. «А навіщо це?» — питали парламентарії. Коли ми на парламентських слуханнях продемонстрували масштаби геноциду, який пережила українська нація — це була перша спроба апелювати не так до політиків, як до суспільства. Ми запросили людей подивитися на їхнє ставлення до цього факту. Згадати, що ще років 30 — 40 тому в хатах східної і центральної України висіли рушники з гробками і хрестами як пам’ять про страшний мор. Я часто говорю про те, що моє село втратило в час Голодомору понад тисячу жителів, а в роки Другої світової війни — чотириста двадцять.
Це один з найбільших шрамів на моєму суспільстві. Знищене людське життя — це злочин. Він залишився без належних висновків. А це ж формує ставлення: оце є зло, а це — добро. Увімкніть будь–якого дня на будь–якому каналі новини. Десь сталася трагедія, що торкнулася двох–трьох людей — і немає каналу, який би про це не розповів. Який же вимір тисяч, десятків тисяч жертв? А мільйонів? Можете уявити, що приходите додому — а ваші діти голодні, вони просять хліба. А у вас хліба немає...
— Є психологічна закономірність: нація, яка пережила геноцид, вимушено буде про нього забувати, їй боляче...
— Для себе я пояснюю це трохи по–іншому. Мені болить, коли хтось, свідомо чи несвідомо, про Українську державу чи про українця говорить: та це штучна держава, щось від Росії, щось від Заходу. Що українці — дуже різні. А як може поводитися нація, яка упродовж століть не мала держави? У нас, за підрахунками, 173 рази забирали мову. Ми не знали історії. Про це я нагадую перш за все собі, щоб у мене руки не опустилися. У якому ж ми стані після тих столiть забуття? Гадаю, що цей стан можна констатувати як подвиг нації. Бо більшість націй за таких умов просто зникли б з лиця землі. Асимілювалися б. Українська нація особлива. Вона сьогодні є. І оці 20 років свободи, я переконаний, є для неї найщасливішими.
«Ніхто не замислювався, що це трагедія нації...»
— Якими є суспільні та духовно–моральні наслідки Голодомору для нашого сьогодення?
— Голодомор–геноцид 1932—33 років має кілька вимірів. Перший і найбільш емоційно зрозумілий — це вимір особистісний. Коли хтось говорить про ті роки, думаєш — а як вони стосуються моєї родини? Коли я ще був малим, то багато разів запитував свою бабусю, чому на двох третинах нашого кладовища — суцільні горбочки і немає жодного хреста? Усі загалом знали про те, що сталося. Але ніхто не замислювався, що це трагедія цілої нації. У моєму селі — 14 цвинтарів. Найближчий, цвинтар нашого кутка, досі наполовину складається з поховань 1932—33 років. Через дорогу — інший цвинтар, де могилки 1933–го вкривають дві його третини.
— А тепер громада вашого села змінилася щодо національної пам’яті?
— Так. На кожному з цвинтарів, де є могили часів Голодомору, стоїть хрест. Завдяки школі діти розпитали в старших людей, що вони пам’ятають про ті роки.
— Як би ви порадили батькам спілкуватися з дітьми на тему Голодомору? Щоб їх психологічно не травмувати?
— Говорити правду. Вона все одно залишається травмою. Травмою, з якою варто жити. Мені досі моторошно, коли пригадую одну з маминих розповідей. Ми йшли повз греблю, а над нею — велика груша–дичка. І мама каже: «Вітя, оце скільки не ходжу цією греблею (а це майже щодня, на роботу до школи), все ніби бачу, як біля ями тут лежить Іван Тютюнник, на три роки молодший... Лежить день, другий... Через днів п’ять глинище обвалилося. Іван залишився під ним». Це травма? Я про неї ніколи не забуду. Я розповів про це своїм дітям. Не потрібно націю привчати забувати про такі речі. Ні стосовно свого діда чи бабуні, ні стосовно будь–якої людини, ким би вона не називалася — українцем, євреєм, росіянином. Подивіться, яким чином євреї привчили увесь світ зважати на трагедію їхнього народу. Через правду. Скільки фільмів створено про це, і вони нелегкі.
«Економічна складова найлегше прочитується в цьому злочині...»
— Чи вдарив Голодомор і загалом «червона» політика по економічній, матеріальній незалежності українського народу? Нація збідніла чи «виграла», як дехто досі намагається довести, мовляв, заводи ж побудували, дороги проклали, електрику провели...
— Коли ми аналізуємо сьогоднішню потугу України, то дуже часто недооцінюємо один з факторів, що знижує наш потенціал — фактор постгеноцидності. Голодний мор 1932—33 років був політичною акцією. Проти нашого становлення, українського утвердження. Це відповідь на Українську державу 1920–х. Колективізація, націоналізація приватних наділів кожної родини, і через це — вихід на відбирання хлібних запасів. Десь у 1928 році Йосип Сталін своїм колегам у майбутній Югославії повідомляв, що національно–визвольний рух є за суттю рухом селянським. На тих теренах, де найбільшим був рух проти колективізації, спостерігалося найлютіше винищення людей. Після війни генерал де Голль, коли говорив про роль села, сказав, що місто — це центр торгівлі, науки, а село — це колиска нації. Ми загубили в 1932—33 роках найбільш активну, генеруючу частину нашої спільноти–нації. Нещодавно я був у Биківні. Там археологи підняли сотні пар викопаного взуття. За кожним предметом — чиєсь життя. Вражає, хто був знищений. Взуття — 46 розміру. Це ж велети. Читаєш документи і приходиш до думки, що там залишилися кращі. Ми стали іншими, в гіршому плані. Бо вибита частина нас, що найбільше формувала економічний потенціал нації. Це і злочин проти власності. На той час наше споживання було на дві третини менше валового продукту. Цього предостатньо, щоб прогодувати народ. То непоправний удар по нашій популяції. То була політика смерті.
— До винищення людей додалися ще кампанії з «викачування» золота, пограбування музеїв, церков...
— Економічна складова найлегше прочитується в цьому злочині. Чимало було зроблено для дослідження цього питання в Інституті національної пам’яті за Ігоря Рафаїловича Юхновського. На ці науково обґрунтовані дані я спирався, готуючи проект Закону про Голодомор як геноцид.
«Потрібне знаюче суспільство — інформоване, критично мисляче...»
— Розкажіть про ваше знайомство і спілкування з Джеймсом Мейсом...
— Мене найбільше вразило, що людина, яка не має стосунку до моєї землі, не знає моєї мови, індіанець, можливо, з історичними аналогіями злочину, скоєного над його народом, дізнавшись про гуманітарну катастрофу на наших теренах, перетворив її дослідження на справу свого життя. Я пригадую одну із своїх перших зустрічей з Джеймсом Мейсом в Українському домі наприкінці 1990–х. Там був «круглий стіл», присвячений темі американських досліджень Великого голоду в Україні. Мене вразила в цій людині сила впливу, харизматичність, можливість запалити інших. Я дуже цінував наші з ним відносини, ми зустрічалися доволі часто.
— Голодомор уже увійшов в історію людства. Чимало знакових західних учених доводять: червоний Голодомор на теренах України був геноцидом. І що «червоний» та «коричневий» режими були ідентичними. Чи залучаються нині ці відомі вчені — Роберт Конквест, Тімоті Снайдер, Алан Безансон, Норман Наймарк — до праці над обґрунтуванням злочинів комуністичного режиму і засудженням їх, що провадить Інститут Президента Ющенка?
— Коли ми говоримо, зокрема, про останнє дослідження Тімоті Снайдера — це достатня база, на якій можливо формувати висновки. Переконаний, що коли беремо не національний, а загальнолюдський вимір Великого голоду, то він потрібен світовій спільноті в контексті осмислення злочинів «червоного» і «коричневого» режимів. Подивіться, як виграв Захід від засудження нацизму. Пройшовши різні процедури, правові в тому числі, здійснивши колосальні політичні, виховні, педагогічні кампанії, Європа справилася з темою нацизму. Хоча й там трапляються час від часу рецидиви у вигляді неонацистських рухів. Утім злочини комунізму, що вчинив набагато більше зла, досі публічно не засуджені, не здійснено обґрунтованої оцінки жертв, не започатковано кампанії з інформування про злочини червоного тоталітаризму, які режим десятиліттями ретельно приховував. І це дуже небезпечний сигнал для суспільства. Адже злу не надано ні правової, ні моральної оцінки. І належні висновки з цього не зроблені. Ми живемо в середовищі, де та ж ідеологія досі панує — без вибачення, без каяття. І її представляють чимало людей, вони мають високі мандати. Вони мають значний вплив на державну політику.
Нещодавно в Києві за участю нашого Інституту відбулася конференція про передвоєнні роки, організована спільно з товариством «Меморіал» та Громадським інститутом історичної пам’яті. Конференція прийняла звернення, резолюцію, одне з положень якої закликає апелювати до міжнародних сил щодо засудження комуністичного режиму. Думаю, сьогодні ми маємо працювати над зближенням, координацією досліджень, наукових зустрічей з цього питання. Для відповідних процесів потрібне знаюче суспільство — інформоване, критично мисляче.
— Так, потрібне осмислення і подання знань про злочин із залученням найсучасніших освітніх методик. Нещодавно у видавництві «Свічадо» вийшов друком збірник «Зернятко надії», де запропоновано не травмуючі психіку оповідання, що пояснюють дошкільнятам суть злочину, вчиненого над їхнім народом. Наклад книжки — 3 тисячі примірників. А наклад першого в Україні мультимедійного посібника для шкіл «Голодомор в Україні 1932—33 років. Людський вимір трагедії», — всього 1000 примірників...
— Наш Інститут покликаний підтримувати такі проекти. Утім найперше, хто мав би підтримати таку працю — це держава. Я розповім таку історію. На посаді Прем’єр–міністра України я відвідав Швецію, першу в цій країні Міжнародну конференцію, присвячену Голокосту. Знаковою є історія проведення цієї конференції. Почалося все з єврейської дівчинки, яка вижила в роки Другої світової війни, бо батьки відправили її через різні країни до Швеції, аби там вона перебула нацистську окупацію. Вона жила у шведській родині, не розуміла мови і часто плакала. А родина не розуміла її — чому вона плаче. А вона всі ці роки просто хотіла додому, до мами. Після війни розшукали її маму і тата, дівчина переїхала в Ізраїль. І через багато років приїхала у Швецію і відвідала родину, яка надала їй притулок, щоб розказати, чому ж вона плакала. У Швеції вона спілкувалася з різними людьми, і на запитання «Що ви знаєте про Голокост» їй відповідали: «Нічого». А дехто говорив: «То вигадка політиків». Вона була вражена. І написала книгу «Передай своїм дітям». Вона видала її самостійно накладом у 5 тисяч примірників. І шведський уряд, отримавши цю книгу, заклав у своєму бюджеті видання стількох примірників цієї книги, скільки родин було на той час у Швеції. Безкоштовно книга про єврейську трагедію була донесена до кожної сім’ї.
Мені про щось таке мріється, коли ми говоримо про Голодомор в Україні. І це потрібно не лише моїй нації. Адже це одна з найбільших гуманітарних катастроф людства. Вона має вселюдський вимір. Найважливіше завдання — щоб українці це зрозуміли. Щоб зберегти, не спотворивши, пам’ять про неї — це наш обов’язок не лише перед убитими й закатованими, а й перед усім людством.