Проживши на білому світі більше 70 років, ніколи не перекладала своїх проблем на чиїсь плечі. Тож іще за радянських часів шукала додатковий заробіток, потім займалася досить успішним бізнесом, на заробленi кошти спорудила кооперативну квартиру. А після одруження разом із чоловіком вирішили збудувати двоповерховий будинок поблизу річки. Треба ж було думати про майбутнє житло для двох дітей. Оскільки, за тодішніми нормами, житлоплощі у квартирі вистачало, то одержану для будівництва ділянку й сам будинок оформили на свекра, тобто батька чоловіка, який переїхав у Полтаву в 72–річному віці.
Ні хворий свекор, ні чоловік тим будівництвом, м’яко кажучи, не переймалися. Чоловік невдовзі взагалі залишив роботу, бо ж зароблених мною коштів вистачало й на будівництво, і на його безбідне життя. Значно пізніше дізналася про те, що свекор, який помер у 1995 році, заповів увесь збудований моїми зусиллями й за мої кошти будинок тільки своєму синові... Ці та інші не менш шокуючі обставини «баталій» за будинок і квартиру, які близькі родичі вели за моєю спиною, посприяли нашому розлученню. При цьому з’ясувалося, що у мене хотіли відібрати все. А після того, як почала пересуватися тільки з «інвалідським» ціпком, порекомендували переселитися до будинку престарілих або в «дурдом»...
Почалися судові баталії, якi тривають уже більше 7 років, а до відновлення справедливості далеко. Спочатку Ленінський районний суд Полтави взагалі «подарував» увесь будинок колишньому чоловікові. Згодом це рішення визнали незаконним, але... Влітку ц. р. той же райсуд визнав згаданий будинок спільною сумісною власністю подружжя і поділив його згідно з висновком будівельно–технічної експертизи. При цьому, вийшовши за межі позовних вимог, вирішив стягнути з мене на користь колишнього чоловіка 77 тисяч 356 гривень як «різницю вартості часток домоволодіння у зв’язку зі зміною часток співвласників». Хоча надані мною письмові докази (ця справа налічує 8 томів) та три десятки свідків, серед яких були навіть близькі родичі мого опонента, підтвердили: ні він, ні його батько фактично не брали у спорудженні участi, не вкладали свої кошти у той будинок.
То яку «різницю» я маю компенсовувати? Усе те підтвердилося й на засіданні колегії Апеляційного суду Полтавської області, але згадане рiшення залишено без змін. Навіщо ж тоді викликали до суду й допитували свідкiв, залучали офіційні документи, письмові докази? Невже тільки для того, щоб «повісити» на мене, інваліда ІІ групи, ту непідйомну суму? Адже сьогодні живу сама, єдине джерело моїх доходів — пенсія, якої ледь вистачає на оплату комунальних послуг та ліки. Потребую серйозної операції, та не маю коштів, щоб її оплатити. А може, таке відверте знущання наді мною iз залученням служителів Феміди й влаштовується, аби «добити» мене остаточно?
Раїса ШКОЛЕНКО, ветеран
праці, інвалід ІІ групи
Полтава