Сергій Плачинда: «Із дітей у селі вижили тільки я і Оленка»

Мій колишній викладач курсу «Українська міфологія» в Інституті журналістики Сергій Плачинда в 1933–му був зовсім дитиною. Але той страшний час йому міцно врізався в пам’ять. І коли запитала його, чи згоден розповісти про своє голодне дитинство, Сергій Петрович і миті не сумнівався: «Про це ТРЕБА розповісти. Але я нині не в Києві, а за 200 кілометрів...» Свого часу родина письменника купила хатину в селі на Черкащині і здебільшого мешкає там, «на дачі». Тому ми домовилися, що поговоримо по телефону. Спочатку цей матеріал задумувався як інтерв’ю, але жодне з моїх питань не знадобилося. Сергій Петрович розповів усе на одному подиху — мов на сповіді. Ті спогади гіркі, вони не гояться й продовжують боліти. Чи не тому свою розповідь пан Сергій кілька разів переривав — мій сивочолий співрозмовник плакав...

Сергій Плачинда народився у червні 1928 року на хуторі Шевченко, що на Кіровоградщині. Його дід отримав там клапоть землі, збудував найкращу хату, розбив сад. Був міцним, працьовитим господарем, аж поки не прийшла колективізація. І хоча він усе здав у колгосп, його все одно розкуркулили. Письменник згадує, що батькові радили тікати на Донбас, але той не хотів покидати рідної сторони. Ходив по району, шукав роботу. Аж доки його не взяв агрономом один голова колгоспу. Ще й дав коней, підводу, і батько вночі приїхав, щоб вивезти з рідної хати свою родину. А в їхній будинок потім заселився парторг Селіхов. Так родина опинилася в Масляниківці, яка нині є мікрорайоном Кіровограда.

«Винось!» і «Лизу!» мене досі будять»

— Мені вже пішов 84–й рік, але й досі мене будять два вигуки, які виніс iз 1933 року, — згадує Сергій Плачинда. — Це «Лизу!» і «Винось!». Я був п’ятирічним хлопчиком, заходжу якось до сусідського ровесника Іванка, а той кричить до матері: «Лизу! Лизу!». Що це означає? Тоді були тарілки не полив’яні, а глиняні — пористі. І в них тривалий час залишався запах їжі, яку туди насипали, того ж, приміром, борщу. Й Іванко просив не хліба, а бодай полизати ту тарілку! А мати не давала, бо це викликало блювоту і язик кровоточив, адже був злизаним уже до ран...

Друге слово, яке до сьогодні змушує здригатися, — «Винось!». Так гукав мій дід Воловик, який на гарбі у Масляниківці звозив волами трупи померлих. І оте його «Вино–о–о–ось» — кволе таке, протяжне — досі в моїй голові. Хоча вже й виносити не було кому... Я бачив, як дід заходив у кожен двір і за ноги з останніх сил тягнув мертвих...

«Обидва діди віддали своє життя заради мого порятунку»

Своє прізвисько — Воловик — він отримав, бо доглядав за волами. Він був добрим господарем, але його власні воли конфіскували, тож піклувався про колгоспних. За ту страшну роботу він отримував пайок — трохи борошна. Дідусь товк курай — такий степовий бур’ян, домішував туди дещицю борошна, пік із того «тіста» оладки і віддавав їх мені. Аж поки не вмер. Якось я вибіг йому назустріч, а дід у возі неживий...

Але найстрашніший удар для мене був — це загибель мого другого діда, Максима Митрофановича Плачинди. Пригадую, заходжу в хату — це був початок квітня 1933–го, — сидить мій батько, пухлий від голоду, обличчя набрякле, ноги «налиті», а поряд дід Максим. Він не опух, бо був міцним чоловіком, величезним, мав розкішні козацькі вуса, колгоспним сторожем працював... І раптом він простягує мені карамельку — білу, з червоною смужечкою. І досі невтямки: де він її роздобув? Дід Максим каже: «Завтра піду в Єлизаветівку (Кіровоград до 1924 року називали Єлизаветградом. — Авт.), дістану макухи». Як я мріяв про ту макуху! Не про хліб, а саме про макуху: візьмеш її невеликий шматочок і довго його в роті кутиляєш, вона пахне олією, ти ніби щось довго їси й їси, від чого створюється ілюзія, що ситий... Наступного дня зранку я став на воротях і виглядаю діда. Він пішов до міста через кладку біля річки. Там його перестріли бандити–людоїди. Вбили, розчленували, а потім продавали його тіло на базарі з–під поли. На цьому їх міліція і схопила... А я до вечора марно чекав діда з макухою, стоячи на своєму «посту». Мама моя, не дочекавшись повернення дідуся, стала голосити і плакати, здогадалася, мабуть, що сталося нещастя, людей тоді нерідко вбивали. Потім до батька приїхав міліціонер і забрав його на впізнання. Що там батько побачив, я все життя боявся у нього запитати...

Отак обидва мої діди віддали своє життя заради мого порятунку. Я й досі почуваюся винним, адже якби не я, голод­ний, не пішов би дід Максим по ту макуху, а дід Воловик сам краще їв би.

«Хлопчики почали їсти, та раптом як закричать»

Десь приблизно в середині квітня 1933 року хлопчиків iз нашого села, які залишилися живими, забрали в дитячий садок — ясла, як тоді казали. Це була звичайна літня кухня на косогорі за селом. Нас виявилося п’ятеро. Як зараз пам’ятаю — двоє хлопчиків праворуч сидять, а двійко ліворуч. Повариха Кащиха просто неба насипає нам їсти — суп із кропиви. Це була огрядна тітка — не пухла від голоду, тому що добре їла. Вона варила обіди комуністам і комсомольцям. Ці хлопці не голодували, бачте, їм навіть їсти варили! Коли люди в селі мерли голод­ною смертю, вони, можна сказати, жирували. І ота Кащиха біля них теж! Чогось я на неї тоді розсердився: вдарила мене чи ще щось, не пригадаю вже. І от поставила вона переді мною супу гарячого з кропиви, а я надувся, сиджу. Думаю: краще помру, а на зло цій Кащисі їсти не буду. А хлопчики взялися їсти. Та раптом як заплачуть! Як закричать! Сльози такі величезні котяться по спухлих щічках. Я знепритомнів від цього крику. Коли прийшов до тями, то, пригадую, стояв над трупиками дітей, нічого не розуміючи.

Тут десь моя мати взялася, схопила мене на руки. «Не дам мого синочка з’їсти!» — кричить! Та й понесла додому. А мені соромно, що я в матері на руках, бо ж великий уже. Хоча на той час уже й соромитися в селі не було кого — село мертве, тиша моторошна. Ні півень не закукурікає, ні собака не гавкне — їх із котами теж поїли.

Уже коли став журналістом і писав матеріал про одного хірурга, то запитав його тихенько (вголос про це тоді не говорили), що могло статися з тими бідолашними дітьми? Він відповів, що від тривалого голоду їхні кишечки стали тоненькими, як цигарковий папір. А коли почали їсти той суп із кропиви, вона, як каміння, роздирала їхні нутрощі. Це страшна смерть. Каже: ви не їли, тому й урятувалися.

«Поховавши своїх дітей, вони хотіли, щоб я жив»

Але, оглядаючись назад, знаєте, що мене зараз найбільше вражає? Неймовірна доброта людей. Особливо жіноцтва. Вони витриваліші, ніж чоловіки. Не знаю, може, природою так передбачено, що жінка — берегиня роду людського і продовжувачка нації — має вижити хай там що...

Коли почалося літо і мама стала ходити в поле на роботу, то замикала мене в хаті, а мене стерегли дві бабусі. Хоча, які там бабусі? Молоді жінки: одній 26 років, а другій — десь 28. То від горя вони були чорні й змарнілі — в однієї двоє дітей від голоду померло, а в іншої — троє... І ото вони мене стерегли, бо тоді нерідко дітей викрадали. Мама їх не просила це робити — вони чинили так iз власної волі. По черзі ходили попід вікнами і раз по раз казали: «Сергієчку, ми тут!!!». І промовляли це так, ніби голосячи, бо не мали сил нормально говорили.

Увечері поверталася мати. Натомлена — мусила пов’язати 11 кіп, тобто 660 снопів. За це їй давали кілограм хліба, як зараз бачу — чорного, глевкого, важкого дуже — невеликий шматок його виходив. Мама садовила мене на лаву, сама ставала на коліна, брала кварту води й годувала мене малесенькими шматочками, щоб завороту кишок не було... А ці дві «бабусі» приходили й дивилися на мене. Вони й зараз у мене перед очима — в білих хустках, простих кофтинках, обличчя землисті, аж чорні. Ці великодушні сільські мадонни, поховавши своїх дітей, дуже хотіли, щоб я жив.

До речі, в селі з дітей вижив тільки я і ще сусідська дівчинка Оленка. Коли десь у травні ясла організували вдруге (Кащихи там уже не було), то отримували їсти тільки я й ця дівчинка. Батьки, коли я й Оленка підросли, хотіли, щоб ми одружилися. Але не судилося: я поїхав учитися до Києва, вона вийшла заміж за хлопця з сусіднього села. Пізніше доля нас ще раз звела — Олена і моя дружина в одному пологовому будинку Кіровограда народжували дітей...

Додам, що отой курс «Українська міфологія», який ви слухали в університеті, був закладений у мою малу голову в 1933 році. Мама довгими вечорами, щоб відволікти мене від нав’язливих думок про їжу, розповідала мені про Вирій, про Білобога і Чорнобога... Коли вивчився, то став шукати про них згадки в інших джерелах. І знайшов, відтак присвятив дослідженням української міфології своє життя.

«У російській Калинівці було повно дітей»

На жаль, у тому прекрасному Музеї пам’яті жертв Голодомору, що збудований за ініціативи Віктора Ющенка, в книжках пам’яті про Масляниківку написано, що в селі померло... лише 14 людей, та й то від запалення легенів та інших хвороб! Не інакше як «регіонали», які в тих краях перебували і перебувають при владі, «постаралися». А мені що, два мої діди привиділися? Чи ті, хлопчики, що в яслах смертельного супу наїлися?

Ще хочу сказати, що не всі села в той час однаково голодували. Поряд із Масляниківкою розташовані села Калинівка, Клинці й Покровське. У них здебільшого жили росіяни, переселені туди ще царицею Катериною II з Орловської, Курської, Воронезької губерній. Коли ми переїхали жити в Калинівку і я там пішов до школи, бо в моєму рідному селі повмирали не тільки діти, а й чи не всі вчителі, мене вразило, що там було повно школярів. Усі чистенькі, гарно вдягнені, грайливі. Я думаю, що вони не голодували так, як ми. Потім не раз бачив: молоді дівки йдуть селом, співають... Села поруч вимерли, а тут — ніби нічого й не сталося. Потім ми жили в Клинцях і Покровському, і там ситуація була краща, ніж у моїй Масляниківці. Це говорить про те, що удару завдали саме по українцях, саме українського селянина була мета виморити. Без сумніву, це був геноцид, зумисне винищення українського селянства — основи нації. Буде село — буде й Україна. Це й зараз слід затямити нашим владним керманичам. Якщо ми не піднімемо село — ми втратимо Україну.

ДОСЬЄ «УМ»

Плачинда Сергій Петрович — український письменник, публіцист, критик, член Спілки письменників України.

У 1953 р. закінчив філологічний факультет Київського державного університету, а потім аспірантуру при Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, де працював науковим співробітником. Працював у редакції «Літературної України», у видавництві «Молодь», тижневику «Столиця». Брав активну участь у діяльності Народного руху України. Науковий співробітник Національного НДІ українознавства. Дослідник міфології України, укладач «Словника давньоукраїнської міфології».