Володимир Портянко, «кобзарефіл». (Фото Юрія САПОЖНІКОВА.)
Володимира Портянка можна назвати радше не шевченкофілом, а «кобзарефілом» — книжкові шафи його київської квартири заповнені тільки «Кобзарями». 1210 різних видань однієї книжки. «Це тільки ті, що по одному примірнику. А ті, що по два–три, я передаю в музеї», — каже 66–річний колекціонер. У кімнати–музеї, додамо, які створено з його ж ініціативи.
Першоджерелом хобі Портянка стало ротопринтне видання «Кобзаря» 1840 року, яке його син–школяр знайшов у купі макулатури. І було це років так 35 тому. Відтоді «Кобзарі» в оселі Портянків множилися, а коли стали «тиснути масою», Володимир Костянтинович почав передавати їх у музеї. Перший музей було відкрито у 2000 році у Вінниці. Далі були кімнати–музеї у Київському військовому ліцеї ім.Богуна, у школах, інститутах — загалом їх уже п’ять. На черзі — школа з Красноперекопська (це в Криму), до речі, російськомовна.
Найоригінальніша історія пов’язана з музейною кімнатою в Донецьку. Промоутером Шевченка тут виступив... Віктор Янукович.
«Це було в 2001 році, — згадує колекціонер. — Я обійшов усю місцеву владну верхівку — Близнюка, Лук’янченка, Слауту, Колесникова. Лиш останній сказав здивовано: «А навіщо нам у Донецьку музей Шевченка?!» Тоді я зрозумів, що треба добиватися зустрічі з «губернатором», головне слово — за ним. І ви знаєте, Януковичу моя ідея сподобалася. Ну видно ж по чоловікові, подобається ідея чи тільки вдає. «А де ж той музей буде?» — питає. А я — йому: «У бібліотеці ім.Крупської. Неподалік там і пам’ятник Шевченку стоїть». Дивно, може, хто не знає, — у Донецьку перед колишнім обкомом партії (а тепер там оселилася місцева влада) стоїть пам’ятник не Леніну, як у більшості міст, а Шевченкові. А бібліотека — зовсім поруч. Віктор Федорович погодився. Я подарував йому два «Кобзарі», фронтове видання і сувенірне. Він каже: «Це ж і я щось повинен тобі подарувати». Пішов у сусідню кімнату і виніс ікону. Сказав: вона освячена, хай тобі помагає». Подальший розвиток подій Портянку переповідали вже очевидці. Мовляв, викликав Янукович директора бібліотеки пані Новакову, а вона віднікується: «Ну навіщо нам у Донецьку, в бібліотеці імені Крупської музей Шевченка?» Тоді начебто «губернатор» сказав таке: «Людмило Опанасівно, або це робите ви, або завтра на ваше місце приходить інша людина і це робить». Усе просто і чітко. Отак Надія Костянтинівна Крупська, яка ніколи не бувала в Донецьку (чи то пак Юзівці) посунулася, щоб дати простір Тарасові Григоровичу Шевченку, якому також не трапилася нагода навіть проїздити повз це місто.
До візиту журналістів «УМ» Володимир Костянтинович викладає на домашньому дивані найцікавіші видання. «Кобзарі» російською, грузинською, англійською, французькою, киргизькою, фронтові і повоєнні, у засмальцьованих, «зачитаних» палітурках і новенькому глянці. От тільки сувенірних видань катма. «Вони дорогі, є і по три тисячі гривень, — визнає збирач, — мені не по кишені, хіба що сини час від часу дарують».
Своє захоплення він вдовольняє на іншому полі — на «блошиних» базарах. Чимало цікавих видань купив з рук на Сінному ринку за безцінь або поміняв у бібліотеках. Уже майже десятиліття велична споруда Сінного в центрі Києва стоїть у руїнах — хтось придбав ділянку, розвалив будівлю і не спромігся нічого звести натомість. «Бачте, — показує з вікна Володимир Костянтинович і невесело жартує: — А гостям Євро будуть розповідати, що ці руїни залишилися після німецьких бомбардувань 1941 року».
Утім думки пана Портянка тішить майбутній футбольний чемпіонат, тому що «побудують дороги, інфраструктуру, приберуть Київ, тож буде приємно гостям, які з’їдуться на 200–річчя Шевченка. 2014 рік — це вже досить скоро». Володимир Костянтинович бідкається, що державні мужі зовсім не зважають на майбутній ювілей — начебто забули, у якій країні живуть... Зараз, рік після того, як вийшов на пенсію, колекціонер обходить міністерства зі своїми пропозиціями до ювілею — запровадити медаль імені Шевченка, перенести святкування з 9 березня на Шевченкові дні, 22 травня. «І провести все у Каневі. Буде тепло, можна влаштувати концерт просто неба, запросити хор Верьовки, зробити куліш, частування, адже гостей з’їдуться тисячі з усього світу», — мріє чоловік.
Найціннішим скарбом своєї колекції Володимир Портянко називає «Кобзарі» Другої світової війни. Таких книжок три — 1942–го,1943–го та 1944 років. Видавала їх друкарня «Октябрський натиск» в Уфі, куди евакуювався ЦК ВКП (б) України. Добирав Шевченкові тексти Максим Рильський, а передмову до всіх складав Павло Тичина. Дивообразного пера Тичини не відчутно, здається, що писав це суворий, але грамотний політрук. Шевченковою думкою Павло Григорович крутить як циган сонцем, жонглює нею, мов багнетами, до яких прирівняли перо, і кидає ті багнети в кого треба. Наприклад: «Тарас Шевченко ненавидів тиранів особливо за те, що вони, поневолюючи народ український, користувалися в цій нечистій справі нечистими руками німців. Усі ці Енгельгардти, Бенкендорфи, Дуббельти (...), що їх густо насаджували царі як поміщиків та урядовців, були найлютіші мучителі українського народу, вороги його волі та культури». Ксенофобія, виправдана умовами воєнного часу. Така була епоха — багато крові, жахіть і ненависті, яка допомагала виживати і вбивати. Чи не тому у Велику Вітчизняну поему «Гайдамаки» кількаразово видавали окремою книжкою. Партія призвала на фронт усіх живих і навіть мертвих поетів. Шевченка було видрукувано загалом понад мільйонним тиражем, і він був популярним не менш, ніж «Синий платочек».
Один iз фронтових «Кобзарів», у перекладі російською, Володимир Портянко зустрів у київському Музеї Шевченка. Існувало й іще одне видання 1942 року, скорочене — тоненька «захалявна» книжечка, яку можна було читати й у шанці. З обкладинки дивиться суворий Тарас Григорович, над ним напис: «Смерть німецьким окупантам». «Цю брошуру я перевидав за власний кошт. Присвятив її подумки своєму батькові. Він був учителем української мови, пройшов усю війну. Тепер жалкую, що так багато не встиг у нього розпитати, — говорить Володимир Костянтинович. — Це видання я передав до експозиції Музею Великої Вітчизняної війни та Музею літератури».
Цікаво, що більшість із поезій про Шевченка також перегукується з війною. Збирати «другу похідну» — вірші, в яких згадується великий поет, — є ще одним хобі нашого героя. «Таких віршів у мене більше тисячі, з них добра сотня присвячена винятково «Заповіту», — хвалиться колекціонер, дістаючи з шафи саморобну картотеку. — Ось, наприклад, на літеру «Р». Щойно згадуваний Максим Рильський. Я нарахував 12 поезій — «Ленінград», «Рідна мова» тощо, в яких він згадує Шевченка. Але переважно це вірші маловідомих авторів».
Підбірка цих віршів — доказ того, що Шевченко впливає на уми й досі, переконує Володимир Костянтинович. «Я не люблю, коли його пафосно називають «апостолом правди», «українським пророком», «іконою», — провадить Портянко. — Для Шевченка найбільше підходить визначення «народний поет». Ще й тому, що він вічно запитаний».
«А наскільки запитаний сучасними видавцями?» — цікавлюся. Співрозмовник показує на книжку в яскравій палітурці — «Кобзарик–школярик», видану «Науковою книгою — Богдан». Не так давно Сергій Гальченко, відомий учений у царині літературознавства та архівної справи, заступник директора Інституту літератури, упорядкував і видав «Другий Кобзар» — той, що не з’явився у світ 1847 року через арешт Шевченка, пов’язаний iз діяльністю Кирило–Мефодіївського братства. «Кобзарі» не припиняли видавати в Україні більш як півтора століття, — говорить Володимир Портянко. — Це вічна книга».
Про історію видань «Кобзарів» «УМ» попросила розповісти Максима Стріху, письменника, доктора фізико–математичних наук, відомого бібліофіла
«Перша збірка віршів під назвою «Кобзар» вийшла друком у 1840 році й вмістила вісім поезій («Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч» та «Думи мої...»). У 1847 р. Шевченко планував видати більший «Кобзар», але плани не здійснилися через арешт, пов’язаний iз діяльністю Кирило–Мефодіївського товариства. Наступне видання, здійснене коштом цукрозаводчика, мецената Платона Симиренка, побачило світ у 1860 році. Це останній «Кобзар», який упорядковував особисто Шевченко, до нього увійшло також порівняно небагато поезій. Наступне видання вийшло вже по смерті автора — 1867 року, воно було суттєво поповнене віршами, яких чимало друкував авторитетний журнал «Основи». Цей «Кобзар», виданий Кожанчиковим, знаменитий тим, що став першим в українській літературі випадком суду за авторські права. Той чоловік, який видав першого «Кобзаря» і якому Шевченко продав авторські права, наполягав, що має право на всі вірші поета. Підсудний обстоював думку, що продані права стосувалися лише тих, що увійшли до збірки 1840 року. Процес тягнувся досить довго і врешті–решт закінчився на користь видавця 1867 року.
Потому була низка «Кобзарів» з усе більшою добіркою Шевченкових творів — петербурзький 1883 року, київський 1889–го. «Кобзар» «Київської старовини» 1898 року увібрав майже всі вірші, які можна було друкувати з огляду на цензурні вимоги. Василь Доманицький, відомий дослідник Шевченка, надрукував у 1907 році найповнішу на той час версію збірки. Всі наступні й донині — це відтворення «Кобзаря» Доманицького.
Шевченко, як відомо, велику увагу приділяв формуванню збірки, сам переписував, багато правив, часто дослуховувався до порад колег. (Наприклад, «Наш завзятий головатий не вмре, не загине» завдяки Кулішеві перетворилося на «Наша пісня, наша віра не вмре, не загине»). Натомість посмертні «Кобзарі» — це виклад віршів у хронологічному порядку.
Цікавим і не менш талановитим доповненням до «Кобзаря» є ілюстрації. Мало кому відомо, що «Кобзар» 1933 року вийшов з ілюстраціями бойчукістів, подальші видання ілюстрували Їжакевич, Сластiон, уже зараз — Іван Марчук...»
Шевченка завжди цензурували — і при цараті, і при совєтах. Навіть у найповнішому в позаминулому столітті виданні — здійсненому «Київською старовиною» у 1898 році — було чимало цензурних вилучень. Наприклад, із «Заповіту» друкували тільки перші дві строфи, розповідає Максим Стріха, а такі вірші, як «Стоїть в селі Суботові» чи «Чигирине, Чигирине...», були зовсім вилучені.
У радянський час Шевченка періодично то цензурували, то дозволяли. Так, після погрому українства у 1972 році з нововиданих «Кобзарів» вилучали стандартно вісім віршів, зокрема той же «Хутір Суботів». Дозволили їх знову друкувати наприкінці 1980–х, як кажуть, після розмови Олеся Гончара з тодішнім компартійним керівником УРСР Володимиром Щербицьким. А вірш «Якби–то ти, Богдане, п’яний...» було поновлено лише у виданні 1989 року. Цікаво, що цей вірш царська цензура пропускала.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
