Шлях «Дау»

Три роки знімальний майданчик фільму «Дау» був центром прискіпливої уваги журналістів, студентів, активної молоді й інших творчих осіб. Проте режисер картини, молодий і амбітний росіянин Ілля Хржановський, допускав до святая святих лише вибраних, розпалюючи цікавість медіа прицільним пострілом чергової інформаційної бомби. Останній залп «Дау» дав на початку листопада, коли прощання з віртуальним кінематографічним світом пройшло у формі вечірки. Як пізніше з’ясувалося, людей зібрали на зйомки фінальної сцени картини, де, згідно з задумом режисера, молодь мусила цинічно відтанцювати на руїнах храму радянської науки. Втім це зовсім не означає, що зняте дійство ввійде до змонтованої картини — про непередбачуваність Хржановського вже почали ходити легенди.

Абрамович у сімейках і Даша Жукова у панталонах

Харківську частину життя фізика, лауреата багатьох премій (серед них і Нобелівської) академіка Лева Ландау московська кінокомпанія Phenomen Films почала знімати ще влітку 2008 року. Спеціально для цього у днищі на той час уже закритого басейну «Динамо» звели величезну багатоповерхову будівлю площею шість тисяч квадратних метрів — споруда під кодовою назвою «Інститут» мала слугувати за приміщення Московського інституту фізичних проблем, де працював Ландау. Там було все, що потрібно для повноцінного цілодобового (!) життя наукового закладу: апартаменти і лабораторії для вчених, гуртожитки для обслуги, буфет, склади, перукарня, медпункт, магазин.

Усе це господарство, за велінням режисера, жило за законами і в стилі 50–х років минулого століття. Навіть коли поблизу не було жодної кінокамери, учасники зйомок мусили поводитися так, ніби продовжують жити у кіно. Тобто у лабораторіях учені чаклували над піддослідними мишами, отримуючи від роботи шалене задоволення; у буфеті обговорювалися політичні події, актуальні для радянського суспільства 60–річної давнини; а журналісти багатотиражки, що видавалася в стінах «Інституту», рапортували про події на зйомках.

Подорожувати в минуле мусили навіть гості проекту, яких на вході стригли у стилі п’ятдесятих «під бокс» і перевдягали відповідно до моди тих років. Найбільше шокувала відвідувачів необхідність зняти з себе все і отримати на руки комплект білизни: величезні сімейні труси, жіночі панталони й майку. Кажуть, перевдягтися у ретро–білизну тут змусили навіть російського олігарха Романа Абрамовича та його другу дружину Дашу Жукову, хоча нав’язати йому послуги тамтешнього перукаря таки не вдалося (можливо, не наполягали тільки тому, що зачіска гостя не дуже вiдрізняється від тієї, що носили тоді).

За задумом режисера, цей маскарад мав сприяти тому, щоб радянщина пройняла учасників зйомок мало не до клітинного рівня. Аби досягти достовірності в інтер’єрі та одязі, з усього Харкова звозили ретро–вдяганку і декорації. Кажуть, Хржановський особисто затверджував найдрібніші деталі й міг розлютитися, побачивши навіть «не такий» ґудзик. «Діставалося» і сучасному Харкову, де знімали вуличні сцени: на стінах колишнього Головпоштаму на Привокзальній площі повністю змінили вивіски на старі, а також просили власників офісів у старих багатоповерхівках позбутися пластикових вікон. Чимало було мороки й з пам’ятником Леніну у центрі Харкова, бо коли Ландау працював тут у фізико–технічному інституті в 1930–ті роки, монумент вождю ще не звели.

Водночас режисер легко жертвував зовнішньою точністю, коли йшлося про концептуальні речі. Скажімо, уявити радянського вченого Лева Ландау у червоному піджаку, який пошили для виконавця головної ролі Теодора Курентзиса, важко навіть у фантасмагоричному сні. Тим паче забракне уяви припустити, що в НДІ сталінської доби на столах могли бути попільниці, витесані з цегли у формі московського мавзолею. І вже зовсім не в’яжуться з достовірністю епохи дві стіни «Інституту» у формі еротичних жіночих органів, з яких стрімко вириваються три руки, виклепані у стилі скульптура Віри Мухіної: дві, як і належить, тримають серп і молот, а третя — підтримувала людський мозок.

Від Хржановського до Жолдака

Від початку на роль Ландау та його дружин Конкордії Дробанцевої претендували відомі російські актори Данило Співаковський та Єлена Яковлєва. Проте свій вибір Ілля Хржановський зробив на користь Теодора Курентзиса, який народився, вчився і деякий час працював у Греції, а потім приїхав на роботу до Росії й наразі працює головним диригентом Новосибірського театру опери та балету. Дружину Ландау зіграла київська актриса Радміла Щеголєва, відома роллю мовчазної Гелі.

На початку роботи режисер запрошував й інших професійних акторів, але, як стверджують учасники зйомок, уже через рік–два фактично повністю замінив їх людьми, далекими від кіномистецтва. Так, учених в «Інституті» грали науковці зі справжніх університетів Харкова, а роль двірників запросто діставалася прибиральницям. Один із вчених зізнався журналістам, що лише у «Інституті» отримав те, про що мріяв давно, — роботу. «Усе–усе надано, все можна, — захоплено вигукував він, спілкуючись із журналістами. — На мене одягли краватку, мене зробили новою людиною, я вийшов iз бажанням служити і працювати, з відчуттям того, що буду виконувати горезвiсний контракт iз суспільством».

На роль караючого меча сталінського режиму Хржановський запросив тодішнього мера Харкова, упізнаваних політиків і редактора газети «Бульвар». Так, відзняли сцену, де під проводом наркома важкої промисловості Нестора Шуфрича перший секретар Харківського міськвиконкому Михайло Добкін, секретар ЦК КПУ Михайло Бродський і комбриг Дмитро Гордон вибивали у фізиків зізнання у антирадянській діяльності. У цій знатній компанії знайшлося місце і відомому російському звіднику Петі Лістерману.

І все ж, як би яскраво не світилися аматорські «зірки» на знімальному майданчику, їм не вдалося затьмарити грека–красеня Теодора. Диригент новосибірської опери чимось нагадав нашого режисера Андрія Жолдака: такий же вільний, живе, де є менша завада творчості, не визнає кордонів і зашкарублого консерватизму. Більше того, виявляється, саме з Жолдаком Курентзис не проти поставити у Харкові оперу «Войцек» Берга, де він буде диригентом, а Андрій — режисером. Залишилося дочекатися, що хтось у Харкові наважиться зробити їм таку пропозицію.

Амбіції їх не полишають

Фільм «Дау» — це копродукція Росії, Франції, Швеції, Німеччини, України. Спочатку планували виділити на зйомки близько чотирьох мільйонів доларів, а в результаті витратили утричі більше. І це при тому, що завдяки Харкову вдалося зекономити чималу суму: продюсери планували зняти дві частини життя Ландау — харківську та московську, але їм так сподобалася інфраструктура першої української столиці, що сцени з Білокам’яної теж зняли на харківських вулицях.

Крім локацій, Україна має внести у створення «Дау» ще й цілком матеріальну лепту: за результати конкурсу кінопроектів для формування Програми виробництва та розповсюдження національних фільмів 2011—2012 років (проведений Державним агентством України з питань кіно) картина має отримати фінансування у розмірі 10 відсотків від загального бюджету (за попередньою інформацією, компанія «Феномен–Україна» просила 580 тис. євро).

Ще не змонтований фільм Хржановського вже заявлено на наступний Каннський фестиваль, де має відбутися його світова прем’єра. Правда, це не означає, що його роботу приймуть на батьківщині. Принаймні, перша картина митця «Чотири» викликала гнівне невдоволення у російського суспільства, що наразі переживає другу хвилю радянського патріотизму і не сприйняло сюрреалістичну правду про своє життя–буття. Закордон же, навпаки, «на ура» прийняв роботу росіянина, засипавши його численними нагородами. Не виключено, що історія знову повториться. В Україні «Дау» уже залишив свій слід: 60 тисяч харків’ян, що взяли участь у кастингах, півтори тисячі добровольців, не рахуючи фінальної сцени на руїнах «Інституту», яким пощастило знятися у масовці, вже зараз сумують за фантасмагоричним світом, в якому їм довелося пожити. Слабкою втіхою для них може бути хіба що створена у соціальній мережі група під назвою «Ті, що знімалися в «Дау».