Спогад «помаранчевого» есбеушника
2004: братання міліції з народом. (Фото з архіву Рейтер.)
Вечір після виборів. Контроль на дільничній комісії
У неділю, 21 листопада 2004 року, о 19.50 у зимовій військовій польовій формі з погонами майора виїжджаю власним авто від будинку до своєї виборчої дільниці в одному зі спальних районів Києва. За польовою формою неможливо встановити мою належність до конкретного військового формування. (31 жовтня, в першому турі виборів, я прибув на дільницю в повсякденній формі майора СБУ при відзнаках і з помаранчевою стрічкою. То був сигнал іншим — «не бійтеся» — і, зрозуміло, неприхована, але «законна» агітація).
До виборчої дільниці, де триває підрахунок голосів, після 20.00 потроху збираються інші «охоронці–добровольці», в основному ті самі, що й 31 жовтня. Зважаючи на тривожні повідомлення ЗМІ про розквартирування під Києвом значної кількості «бандюковичів», це не зайве.
Сьогодні вдень ми були активніші — наша людина в комісії надавала інформацію про номери квартир, з яких не з’явилися виборці. Довелось йти в народ із проханням прийти і проголосувати. Кандидата при цьому не рекомендували.
До речі, на службі «передвиборча промова» нашого командира (людина на генерал–лейтенантській посаді, не остання в СБУ) 19 листопада була короткою: «Поясніть підлеглим, що вони повинні прийти на виборчі дільниці і проголосувати за того кандидата, за якого вони вважають за потрібне!» Це вже позиція. Всі керівники пам’ятають, що інший командир перед виборами 1999 року називав конкретне прізвище, яке починалося на «Ку», а закінчувалося на «чма».
Періодично прослуховую новини в авто і передислоковуюся з однієї дільниці до іншої, поруч. Стою спочатку віддаля. Здається, моя присутність нікого не дратує. Згодом пара молодих людей відділилася від групи «охоронців–добровольців» й вирішила з’ясувати мою приналежність. Вважають мене офіційною особою, тільки впевнились, що я не від «Я».
Новини прогнозовані — екзит–поли розділилися надвоє (проукраїнські і провладні), потужний процентовий старт «Я» у тюрмах, військових частинах, «психушках». Тепер штучно створюватиметься ілюзія, що Ющенко наздоганятиме «Я», скоротить розрив до мінімуму, але не переможе. Тим підтверджуються мої недавні прогнози щодо фальшивої перемоги «Я» з 2—3–відсотковою різницею. Таки дійсно все залежатиме від безпосереднього і «безбюлетенного» всенародного волевиявлення за грузинським зразком.
Отож присутність на виборчій дільниці має значення тільки для нас самих, і тільки моральне.
А таки має: о 22.30 дізнаємося, що «моя» виборча дільниця, яку «підгодовував» опозиційною періодикою, має найвищий у столиці показник: за Ющенка — 80%, за «Я» — 13% при 77% явці виборців. Ха! Вище нас тільки «Бандерштат».
Вивішені протоколи ДВК фотографують «охоронцi», а в мене через агентуру буде оригінал. На суміжних дільницях результати трохи скромніші. Але загальний рівень інтелектуального Києва відчувається.
Зателефонував голова сільради, де маю дачу (Київська область): 2/3 села — за Ющенка, що є приємною несподіванкою. Праця моя хоч і скромна, але даремно не пропала.
У новинах Юля, посилаючись на опитування, заявляє про перемогу зі значним відривом.
Цікаво — заявляти про здобуту перемогу до початку битви. Ну не можуть же вони всерйоз вважати, що Кідалов буде щось рахувати. Та у нього на мордяці написані офіційні результати голосування. Доля битви не буде вирішуватися у ЦВК, там уже все вирішено.
Близько 23.00, не повторюючи попередніх помилок при ескортуванні, супроводжуємо бюлетені від ДВК до територіальної виборчої комісії, очікуємо їх офіційного оприбуткування, домовляємося про спільну поїздку моїм авто на майдан Незалежності. Повертаюся до хати.
Ніч. Виїзд скасовано
«5–й канал» передає новини: в таборі опозиції святкують перемогу, а нічний збір на Майдані скасовано. Громадян просять прибути зранку. Тактично вважаю це помилковим рішенням — революція повинна бути перманентною. Але з точки зору використання особового складу так доцільніше. Перевіряю цю інформацію через радіо «НАРТ» і «Ера». Домовленості про нічну поїздку скасовую.
«Майдан почався — обличчя вже не ховаю»
22–ге, понеділок. Зранку на службу. З’ясовую, що влада протягом ночі не взяла під контроль Майдан, що могло завдати опозиції неприємностей. Хоча технічно це було не так і складно. Ініціатива — за тим, хто першим починає діяти.
До 10.00 «шарамижуся» на робочому місці. Працювати немає ні настрою, ні бажання. Не втримуюсь. Залишаю за себе заступника. Одразу за постом охорони приколюю великий значок «Так! Ющенко», з яким їжджу на службу й додому. Три хвилини — і на Майдані.
Тут НАРОД і ГРОМАДЯНИ. Нарешті я — частина Народу, який прокинувся. Загальне піднесення, що передається миттєво.
Я не ховаю обличчя, як під час демонстрацій на акції 2001 року «Україна без Кучми», хоча знаю, що Майдан нашпигований нашими оперативниками. «Третій тур» почався!
Кричати не можу, бо насилу взагалі говорю — десь ковтнув інфекцію. Купую льодяники розрекламованого екстракту шавлії. Ніякого ефекту. Тоді застосовую якісь термоядерні пігулки з Пасажу, що продирають наскрізь.
Ющенко говорить про порушення і детально зупиняється на окремих фактах. Думаю, що ті, хто тут зібрався, не потребують агітації — вони тут саме через те, що про все це знають. Їм треба якась програма дій. А чути лише загальні слова про те, які хороші наші, а ворог — нехороший, і те, що робить він, робити не можна, і ніде у світі так не робиться… Думка геніальна.
Юлин виступ. Площа скандує «Юля! Юля!» гучніше, ніж «Ющенко!». Київ завжди був її опорою. Вона закликає на Майдан ще більше народу. Говорити вміє, навіть не дивлячись на те, що у промові відсутня конкретика дій. Тобто команди не віддаються. Натомість недолуга ідея про якийсь загальнонаціональний страйк. Практика показує, що в Україні такий страйк неможливий.
Організатори вирішили розбити наметове містечко. Думаю, це недоцільно, оскільки воно є дуже вразливим символом, особливо вночі. Його розгром морально підсилить владу.
«Мобілку» в шумі Майдану не чути.
У їдальні СБУ
...Їдальня Центрального управління СБУ. Похмурі обличчя. Роблять вигляд, що нічого не відбувається, або якщо щось і відбувається, то вони вищі за це, а їхні справи — головніші.
Дехто зі співробітників уже встиг запитати, чому я ще не там. «Хітом» визнаю короткий діалог із секретарем командира у приймальні:
— Ти там був?
— Ні.
— Так розкажи ж, як там.
Майдан — людське море
16.00. Заступник знову на моєму місці. А я — ТУТ! На службу сьогодні вже не пішов. Підтяглася вся родина, а нас — багато. Стоїмо на східцях фонтану на піввідстані між трибуною і консерваторією. Людей — велике море. Жодного нетверезого. Жодного «мать–пєрємать». Навпаки, кожен виявляє (або намагається виявити) ввічливість. Це дається взнаки втома від субкультури біомаси та прагнення людських стосунків і притаманного українцям спілкування. Думаю, в більшості на думці приблизно те саме, що й у мене: чому я, людина з вищою освітою, маю на виборах один голос, а заїжджий судимий алкаш, усі пожитки якого складаються з двох порожніх пляшок з–під горілки, голосує за відкріпними талонами безлімітно? І що я робитиму (чи що зроблять зі мною) у країні, де заправлятимуть ґвалтівники?
Перша ніч. Агітую «спецназ» в автобусах
...Повідомляється про можливість ліквідації містечка силами міліції. Близько 22–ї години Ющенко просить людей не розходитися — для охорони наметового містечка. Ющенко поїхав. Люди розійшлися. Майдан майже порожній.
Піднімаюся з дружиною вулицею Лютеранською до адміністрації Президента. Бачу автобуси у дворах непарного боку вулиці. До них завантажуються міліціонери у спеціальному спорядженні. Зараз від’їжджатимуть. Куди? Думаю, на Хрещатик, до містечка.
Входжу через передні двері до найпершого автобуса. Повний служивих. Представляюсь. Показую документи: спочатку офіцера СБУ, затим «афганське» посвідчення. Коротка промова. Тема — присяга народу, недопустимість застосування зброї, відповідальність за виконання злочинного наказу, короткий інформаційний блок про повсталу Україну. Мета і смисл — посіяти сумнів у правомірності наказів про силові заходи, дати зрозуміти, що хоча міліція і озброєний загін влади, але існує такий самий озброєний загін, який владу не підтримує. Мене як старшого офіцера слухають уважно. Бо хто знає тих СБУшників — вони знають більше, і, може, в них уже є якийсь інший наказ.
Вдалося відвідати ще два автобуси. Один із них стоїть у дворі будинку по Лютеранській, 27/29 (на четвертому поверсі цього будинку квартира батьків дружини з видом на двір адміністрації — майбутній «майданний штаб» нашої родини). «Ікарус» держномер 4781 КРМ. У ході розмови з’ясовується — севастопольський ОМОН. Ці дислокацію не змінюють, тому розмова триває довше. Щодо невизнання Києвом результатів виборів пояснюю, що Київ і Севастополь діють за своїми окремими законами. Викладаю причини їх присутності тут. Дізнаюся, коли приїхали, — вчора (у неділю). Отже, рішення про відрядження було прийняте не пізніше суботи.
Перед загрозою «космоболів»
Поки дружина годувала доцю (їй скоро рік), виходжу на балкон. На мотузках для білизни давно вивішене полотно «ТАК! ЮЩЕНКО», інша помаранчева символіка. Двір адміністрації запруджений міліцією у спеціальному спорядженні й автобусами, в яких служиві гріються. Їхні шоломи, а головне — кількість нагадують сюжет із фільму про зоряні війни. Я їх охрестив «космоболом».
Залито гарячий чай у термос. Удвох з дружиною уже на авто спускаємося на Хрещатик. Дістаю з багажника та одягаю армійський бушлат. Один протигаз — дружині, другий, із вкладеним до протигазної сумки термосом, — собі, спецзасіб газ «Терен» у балончику — до кишені. Заразом знімаю із заднього скла машини Юлин портрет формату А4, який щодня, починаючи з 9 березня 2001 р., подразнював зір співробітників, оскільки я умисно припаркував машину біля КПП одного із закладів СБУ, де служив. Тепер необхідність у ньому відпала, а в разі екстремальних ситуацій він провокуватиме на ушкодження авто.
Огляд і аналіз ситуації. Містечко — по Хрещатику від Майдану до Прорізної. Проїжджа частина від Прорізної до Шевченка порожня, але на ділянці Прорізна — Хмельницького руху немає, бо на перехресті Хрещатика і Хмельницького біля ЦУМу стоять ріденькі пікети. Хтось (очевидно, з тих, хто приймає командування на себе) закликає людей від містечка передислокуватись до ЦУМу для підсилення. Далі там почалось «спорудження барикади» із довгих лав, що стояли вздовж вулиці. Як видно, організація оборони містечка відсутня. А що в такому разі вирішує наша присутність?
Пронизливий холодний вітер. Бушлат не допомагає. Дістаємо на роздачі яскраві помаранчеві «вітрівки» з товстого целофану із капюшоном. Добре рятують і створюють враження масовості.
До нас приєднуються моя молодша сестра з чоловіком. Проводимо розвідку прилеглої місцевості на предмет наявності автобусів із міліцією або самих міліціянтів. Немає. Невже влада зробить помилку і не розганятиме містечко?
Гуляємо Хрещатиком туди–сюди. Змерзли. Гріємось чаєм із термоса, а потім — у машині, припаркованій знизу вулиці Городецького.
5.30. Штурму не буде, їдемо додому «спати».
«Пірнаю у світ вільних людей»
9.00. Служба... Хіба тепер це служба? Я інфікований Майданом і не можу тут скніти, вирішуючи чужі проблеми. 36 років я жив для того, щоб нині взяти участь у створенні України! Навіть у 1990 році, коли з дружиною, студентами, після Палацу одружень, на подив усім, покладали квіти не до загальноприйнятих місць, а до щойно піднятого біля Київради Українського Прапора (найпершими!) і пам’ятника Шевченку біля мого Університету, і коли 24 серпня 1991 року під Верховною Радою вимагали проголошення Незалежності, — то все було зачинання держави. А нині — будівництво. Отже, без мене там не обійдуться. І я без них не обійдуся.
Пишу рапорт і йду до командира: прошу надати невикористану частину щорічної відпустки за 2004 рік тривалістю десять днів, починаючи від сьогодні, для вірності посилаюсь на реальну хворобу і необхідність підлікуватися вдома під час відпустки. Командир на висоті: «Дозволяю» — і нічого не запитував. А що тут запитувати?
Заходжу у дружній підрозділ поділитися радістю. Майор Ірина таки сказала спровоковану мною сентенцію про десять днів, які струснули світ. Відповідаю приготованою фразою: якщо за ці десять днів не вирішиться, то вже не вирішиться ніколи. Її командир, майор Юрій, проводжає мене поглядом, значення якого стане зрозумілим тільки згодом.
Деполітизую свій кабінет: ховаю до сейфа тепер уже малозначущі документи, знімаю портрет Ющенка, головним елементом якого є обкладинка його збірочки «Вірю в Україну», замінюючи його портретом Шевченка, прибираю фото Юлі і Гії (з книжечки «Невыполненный заказ»), фото з газети «Голос України», де Юля з Турчиновим 2001 року на барикадах на Банковій. Є дві причини таких дій. По–перше, в кабінеті, який щодня відвідують десятки офіцерів, «рулитиме» мій заступник, а він не просив втягувати його у політику. По–друге, сам не знаю чим усе закінчиться, й існує реальна можливість не дотягнути до пенсії, що починає вимальовуватись на далекому, 3,5–річному, горизонті.
Вигрібаю гроші із заначки, телефоную рідним і домовляюся про час і місце зустрічі на Майдані. Передаю очолюваний підрозділ заступнику.
Проходжу пост охорони і пірнаю на Володимирську, в сонячний, ледь морозний прозорий ранок та інший світ. До вільних людей, у вир революції.
Відчуття такі ж, як 29 листопада 1988 року, коли я, гвардії рядовий, стрілець 2–го відділення спеціального зенітно–ракетного взводу 4–го десантно–штурмового батальйону 56–ї окремої гвардійської ордена Вітчизняної війни І ступеня десантно–штурмової бригади (умовне найменування в/ч 33079), нещодавно виведеної з провінції Логар республіки Афганістан і розташованої в Каракумах, у містечку Йолотен Марийської області Туркменської РСР, перетнув її КПП. Одне слово — СВОБОДА! Як усвідомлена необхідність. Десятиденний відлік пішов.
