Революція в романах

Хто би міг подумати, що мине скількись часу, й українці, які стояли на Майдані, не те що не святкуватимуть чергову річницю тих подій, а й запитуватимуть себе: чи були вони насправді? Повернутися в емоції себе тодішніх їм допоможуть хіба що фотографії і революційна музика, яка в ті дні лунала чи не на всіх найбільших площах нашої країни. Так само не зарадить і кіно, де революційні події нагадують про себе лише гомоном за вікном у єдиному вартісному українському фільмі на цю тему — Orangelove Алана Бадоєва. Чи допоможуть відчути і зрозуміти Майдан українські письменники? Принаймні перші спроби у цьому напрямi вже зроблено. Ось тільки наскільки вони переконливі?

Писати зарано чи вже запізно?

Усім відомо, що роман — жанр, який вимагає не лише матеріалу, а й часу. Саме тому в дні Помаранчевої революції народжувалася емоційна поезія, писана не лише поетами, а й звичайними революціонерами–нелітераторами, а ще, звичайно, публіцистика, яка давала можливість авторам швидко реагувати на те, що відбувалося у суспільстві. Відразу після тих подій починають з’являтися швидкоспечені фотоальбоми і хроніки, а також — перша мала проза. Пригадується, навесні 2005 року в літературному журналі «Березіль» вийшло оповідання Галини Тарасюк «Пироги для повстанців», у тексті відчувалася не лише загальна ейфорія, а й перше тонке передбачення (літня героїня Зінаїда Миколаївна, яка принесла на Майдан спечені власноруч пироги, бачить на сцені мера, який винен у бідах її родини, і розуміє, що справедливості не буде).

До першої річниці Майдану Оксана Забужко видає книгу із п’ятнадцятьма текстами про українську революцію Let My People Go (статті, інтерв’ю для закордонних видань, щоденникові записи та одне оповідання). «Історикам, соціологам, психологам, культурологам вистачить роботи на довгі роки, а що вже письменникам, то просто пощастило понад усяку міру — такий надпотужний вибух людського матеріалу випадає раз на сторіччя (в Україні востаннє — у 1918–му)», — слушно зауважує письменниця в одному з уміщених у цій книзі інтерв’ю. Ще тоді Забужко занепокоєно попереджала: історія, яка не стала культурою, тобто документом, текстом, «завжди приречена залишатися всього тільки відкритою зоною для політичних спекуляцій». Проте сама Оксана Стефанівна у своєму епічному романі «Музей покинутих секретів» доводить сучасну лінію оповіді до весни 2004 року. Передуття невідворотних змін у романі є, але революції немає. Може, тому, що про неї ще зарано писати великий роман?

Письменник Сергій Жадан із такою думкою не погоджується. Каже: писати слід саме тепер, «коли можна говорити всю правду, не боячись нашкодити лідерам, які всіх кинули». «Це як із українською літературою 20–х років, — порівнює Жадан, — чим більше часу минало від громадянської війни, тим кращі твори на цю тему з’являлись. Все–таки історія, як вино, має настоятись».

Феномен стирання пам’яті

Чи встигло б за сім років настоятися хороше вино? Так чи ні, через сім років після Помаранчевої революції її образ раз по раз почав з’являтися в українській художній літературі. Згадаймо кілька сторінок, присвячених Майдану, в романі «Перламутрове порно» Ірени Карпи. «Мені вони тим ближчі, — говорить письменник Юрій Андрухович, — що ми тоді з нею часом і самі на тому Майдані перетиналися, стояли поруч, разом кричали, разом зігрівалися плесканням у долоні, тупотінням». На противагу кільком сторінкам — масштабний опис тих подій в останніх романах Ліни Костенко та братів Капранових.

«Записки українського самашедшого» Ліни Костенко (видання 2010 року) — книга, яка надзвичайно точно задокументувала час і дух українського Майдану. Але при цьому роман багатьом видався песимістичним. Головний герой «Записок» хоче виступити на сцені Майдану, але передумує, коли бачить біля лідера опозиції політиків, які ще вчора «їли з рук тієї злочинної влади, приймали звання й нагороди, а вже переметнулися, вже вони тут». І герой починає сумніватися: «Я ж не знаю, хто їм замовив музику, хто на який здатен кульбіт. Може, для них це шоу, акробатичний трамплін до влади. Ми повстали, а вони імітують».

Подібні настрої і, що цікаво, навіть сюжетні ходи — в новому романі братів Капранових «Щоденник моєї секретарки», який Сергій Жадан називає непафосною і переконливою книгою про українську революцію. «Видно, що вони знають середовище, про яке пишуть», — ділиться читацькими враженнями Жадан. Щоправда, самі Капранови не погоджуються, що це роман про Майдан, і додають — написали його раніше, ніж прочитали твір Ліни Костенко. В 2005 році ця книга не могла бути створена, кажуть Капранови. «Тоді ще багато що було незрозумілим. Тепер же, коли з’явились і зарубцювались шрами на душі, можна і писати», — говорять брати. Вражають збіги в романах Костенко і Капранових, які, вочевидь, можуть нам вказувати на певні суспільні тенденції. Приблизно той самий часовий проміжок, посилання на засоби масової інформації, розповідь від імені чоловіка–патріота (у Костенко — програміст, у Капранових — бізнесмен). В обох книгах з’являється і молодий герой, який живе у віртуальному світі, бо не бачить собі місця в українській реальності, і який знаходить себе, своїх однодумців і своє кохання на «помаранчевому» Майдані (Тінейджер у Ліни Костенко і Богдан у братів Капранових). Звісно, це сюжетне спрощення, бо Капранови у романі перш за все показують політичне і бізнесове українське закулісся, а Ліна Костенко говорить — iще й про знецінення моральних вартостей, про нагромадження катастроф і нещасть, у яких завжди є свій першопочаток. Але в обох романах є відгомін тієї зневіри і розчарування, які нині панують у душах людей, що стояли на майдані Незалежності сім років тому. Виникає запитання: чи були ці люди, як і самі автори романів, так песимістично налаштовані в осінні дні 2004 року? Чи не втратилося за цей час справжнє відчуття Помаранчевої революції? І чи не тому здається, що ці книги написані не про Майдан–2004, а про Майдан–2011? Письменник Тарас Прохасько називає таке переоцінювання своїх поглядів і почуттів феноменом стирання пам’яті. «З часом ми втрачаємо пам’ять про самих себе, — говорить Прохасько. — До того ж на нинішній хвилі цинізму і самоцинізму багато хто не дозволяє собі подивитися на себе тодішнього — емоційного та імпульсивного».

Бояться подивитися на себе тодішніх, очевидно, і ще два письменники, чи, точніше, письменники–політики. Майдан, зрозуміло з якого ракурсу, з’являється в одній із «фресок» книги «Червона Атлантида» Ганни (у книзі — Анни) Герман. Про постмайданівську поразку Віктора Ющенка пише Володимир Яворівський у новинці «Найдовша ніч Президента».

Історія і література на вістрі часу

Про важливі історичні події не варто писати ні на хвилі піднесення, ні в період розчарувань, переконаний головний редактор журналу «Березіль» Володимир Науменко. «Спогади про ті події мають відстоятися, випасти в осад, щоби прозорішим стало те, що на дні», — говорить він.

Скільки ж часу має минути, доки з’явиться головна книга про український Майдан? Як відомо, Лев Толстой узявся за «Війну і мир», коли збігло понад півстоліття від подій 1812 року (свідком яких він, до речі, не був). Ще одне інтригуюче запитання: хто ж напише цю книгу? Наперед можна сказати, що це буде не майстер перетворення історії в літературу Василь Шкляр. Він узагалі не вважає Майдан подією, яка варта того, щоби ставати художнім твором. «Я сам там був, відчував себе частиною своєї нації, але писати про нього не буду. Для мене за ці роки Майдан лишився тим, чим і був раніше, — святом, яке завжди з тобою. Переоцінювати його з вершин сучасності — мені здається, це дешеві літературні ходи».

Не планує писати про Майдан і Тарас Прохасько. Каже, нині найкраще перевести події 2004 року в царину есеїстики, а на книгу про Майдан він чекає від нинішніх молодих літераторів, які колись розкажуть не стільки про революцію, скільки про свою молодість. «Серед тих книг має бути якась така київська річ, написана киянином сторінка історії рідного міста, — передбачає Прохасько. — Очевидно, мав би написати про Майдан і хтось із приїжджих. Потребує озвучення і точка зору тих, хто спостерігав, — політиків, журналістів. Але революції і війни в літературі мають виступати лише тлом, на першому місці завжди були і будуть загальнолюдські цінності».

А ось Юрій Андрухович не приховує, що найкраще про Майдан під силу написати саме йому. Точніше, він уже про нього написав. «У моїй новій книжці «Лексикон інтимних міст» Майдан є центральним образом розділу про Київ, — ділиться Патріарх «Бу–Ба–Бу». — Там лише кілька сторінок, зате яких! Тому що я справді вважаю, що наша революція була найзнаменнішою подією в історії Києва. У ті дні й ночі Київ став столицею світу, він наче виграв якийсь такий кастинґ на проведення найкрасивішої на світі масової акції».

Отже, вся художня правда про Майдан — iще попереду.