Існують різні версії щодо існування Уїльяма Шекспіра. Одну з них підхопив сценарист Джон Орлофф, який вважає, що насправді видатним драматургом Англії у XVI сторіччі був освічений Едвард де Вер, граф Оксфордський, відомий як вправний поет. На користь цієї теорії має говорити той факт, що граф кілька років подорожував Європою і відвідав ті міста в Італії, у яких відбувається дія п’єс Шекспіра, а в «Гамлеті» він зашифрував власні родинні перипетії та їхній вплив на британський престол. За останнє ухопився режисер Роланд Еммеріх і розвинув сценарій темою про любовний зв’язок Едварда де Вера й королеви Єлизавети І, наслідком чого стали інтриги навколо трону.
Тему достовірності відтворених фактів залишимо професійним дослідникам (тим паче що їхня — фактів — наявність у фільмі настільки численна, що спроба розібратися в них може «зiрвати мозок» будьякого глядача, далекого від історії Тюдорів). Зосередимося на кінематографічній цінності. Найбільшим здобутком «Аноніма» є акторський склад. Не применшуючи значення гри таких акторів, як Ріс Айфанс (граф Оксфордський), Рейф Сполл (Уїльям Шекспір), Девід Тьюліс (Уїльям Сесіл), Едвард Хогг (Роберт Сесіл), вони все ж відходять на другий план, коли на сцену виходить Їi Величність Ванесса Рейдгрейв (Єлизавета І). Втілений нею образ відомої вінценосної особи не має нічого спільного із знайомою нам королевоюдівою, яку створила Кейт Бланшетт. Єлизавета Редгрейв — це швидше персонаж комедії дель арте: стара жінка з бурхливим минулим, що не може змиритися із власним старінням та постійно перебуває у страху втратити трон. Вона комічна й зворушлива водночас. Часом її хочеться відправити на плаху, часом — пригорнути й плакати. Саме Редгрейв, незважаючи на те, що її героїня з’являється в кадрі значно рідше за основних чоловічих персонажів, створює враження головної дійової особи фільму. У тон їй грає і Джоелі Річардсон (молода Єлизавета), донька Редгрейв: родинні гени даються взнаки.
«Анонім» — перш за все, костюмований блокбастер, а не інтелектуальна драма, і попередній досвід Еммеріха має вплив. Як і в апокаліптичних «Післязавтра» й «2012», його нова робота насичена панорамними планами й комп’ютерними зйомками. Завдяки його майстерності ми маємо можливість побачити середньовічний Лондон iз висоти пташиного польоту, оцінити масштаби народного бунту й Тауера. На контрасті із сірими міськими пейзажами грають багаті яскраві костюми англійської знаті, особливо Єлизавети, для якої художник по костюмах Лізі Крістл створила повноцінну колекцію от кутюр із 20 суконь. Усі ці деталі органічно вплетені у загальний візуальний тон картини: приглушені кольори, матовість i напівтемрява, як на картинах Яна Вермеєра й Жоржа де ла Тура. Тобто естетичне задоволення від картини гарантоване. Прискіпливі ж глядачі після перегляду можуть розпочати свої дослідження на тему, ким же був Уїльям Шекспір.
Хіба міг хтось очікувати, що звичайна історія про боксера, така собі російська версія «Роккі», лише з бандитським ухилом, матиме такий успіх у глядачів? Але статистика стверджує, що перша та друга частини цієї історії зібрали вдвічі більше грошей, ніж було інвестовано. Тому не дивно, що на світ Божий з’явилася третя частина кримінальної епопеї.
За сюжетом, Артем Колчин (Денис Нікіфоров) уже досяг усього, про що мріяв, веде спокійне життя і на ринг не виходить. Натомість він тренує свого протеже, мріючи вивести його на такі ж вершини, яких раніше сам досяг. Та все змінюється, коли Колчин отримує телефонний дзвінок від давнього ворога Вагіта Валієва (неперевершена гра Андрія Паніна), який просить його приїхати в Гонконг для «однієї справи». Звичайно, після цього все йде шкереберть і починаються пригоди.
«Бій з тінню» — стовідсотковий пригодницький бойовик. Але тепер режисер Олексій Сидоров уже не змушує глядача півфільму спостерігати за жорсткими боксерськими поєдинками, а розбавляє картину туристичними видами Гонконга і морськими пейзажами. На користь фільму — й велика порція доброго гумору. До речі, фільм можна переглянути у двох форматах: звичайному та 3D.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
